Одинадцята заповідь: «Не нарікай!»

Один чоловік усе життя нарікав, на все й на кожного. Коли помер і потрапив на небо, його ангел-охоронець зітхнув з полегкістю: нарешті цей буркотун буде задоволений! І яким же було його здивування, коли побачив свого підопічного з невдоволеною міною на обличчі: «Бачиш, який мені дали німб? Найгірший з усіх!».

Не обманюймо себе: ми дуже любимо нарікати, щобільше, перетворили нарікання на найпростіший спосіб знайомитися з іншими людьми: «Подивіться-но тільки, яка жахлива погода!». Щогірше, у багатьох родинах нарікання стало основною формою спілкування: «У тебе знову пригорів суп!», «Ти знову не виніс сміття!», «Він знову… вона знову», – так, наче не можна розмовляти, не виливаючи одне одному на голову цілого відра гіркоти. Це роздратування наростає в нас від самого ранку: починаючи від моменту, коли ми встали з лівої ноги («Будильник знову задзвонив зарано!» – бо ми ж мусимо дивитися телевізор до пізньої ночі), і нервових пошуків потрібних речей, які ніколи не лежать на своєму місці, та закінчуючи очікуванням на запізніле прибуття переповненого, звичайно ж, автобуса й зіткненням з поганим настроєм колег на роботі. Кожна з цих ситуацій стає для нас чудовою нагодою для того, щоб вихлюпнути із себе чергову порцію нарікань. І це здається нам цілком нормальним.

В одній релігійній книжці я натрапила на опис цікавої аскетичної практики під назвою «Операція НН» (тобто «Операція “Не нарікай!”»). І тут аж ніяк не йдеться про те, щоб постійно переконувати себе, що все гаразд: негативні речі теж треба називати своїми іменами, пам’ятаючи, однак, що між конструктивною критикою та звичайним наріканням існує величезна різниця. Здорова критика прагне щось поліпшити, керується добром того, до кого/чого звертається; а нарікання людина зазвичай використовує для того, щоб вихлюпнути із себе накопичені негативні почуття, або ж нерідко є розпачливим жестом, до якого вона вдається, щоб привернути до себе увагу довколишніх. Таким є психологічний аспект нарікання; забуваємо, однак, що існує й інший – богословський.

Раз і назавжди скажімо собі: нарікання – це заперечення християнства; християнин, який постійно скаржиться, є антисвідком Христового воскресення. Що спільного між цим речами? Дуже багато! Якщо людина є християнином, її поведінка повинна вирізнятися двома характерними рисами: ця особі має дотримуватися вбогости духа та бути зануреною в жертву Христа, не лише в Його воскресенні, а й у Його смерті.

Пригадаймо собі слова з Книги Йова: «Я вийшов нагий із утроби матері своєї, і нагий повернусь туди, в землю!» (1:21)[1]. А отже, ми нічого не приносимо із собою, нічого нам не належить, усе є незаслуженим даром! «Що ти маєш, чого б ти не взяв?» (1Кор. 4:7). Нам нічого не належить – ані здоров’я, ані багатство, ані слава, ані гарна погода (зрештою, як Господь Бог має одночасно вислухати відпочивальника, що молиться про ясне небо, і селянина, який просить дощу?). Радше слід навчитися важкої молитви. Не тішмося, що належимо до «благословенних убогих духом» лише тому, що не маємо красивої вілли та розкішного автомобіля. Перевірмо ліпше, скільки речей (не обов’язково матеріяльних), на нашу думку, належить нам, а їхня відсутність здалась би нам життєвою катастрофою!

Але ж ми віримо в Бога-Любов, а отже, все, що Він нам дає, є даром любови. Те, що цієї миті здається нам тільки болем, може виявитися джерелом стократно більшого добра (ніхто не жалів св. Павла через те, що він, можливо, забився, упавши з коня в дорозі до Дамаска!). Деколи болісне потрясіння є єдиним порятунком, єдиною можливістю зберегти життя… Медицина добре знає про це, то чому ж не хочемо визнати, що й Господь Бог використовує цей метод? Наше страждання завжди має сенс, завжди слугує… нам або комусь іншому.

Але це ще не все: «Чи ви не знаєте, що ми всі, хто христився у Христа Ісуса, у смерть Його христилися?» (Рим. 6:3). Це відбулося під час хрещення, але наново діється під час кожної Святої Літургії: «Прийми нас, Господи, зібраних перед Тобою… Нехай наша жертва так нині здійсниться перед Тобою, Господи Боже, щоб Тобі сподобалася»[2]. Отже, ми самі єднаємося з Христом, Який жертвує Себе Отцю: то не тільки Його жертва, а й наша… адже ми становимо Його Тіло! Кожному з нас належить частка цієї великої жертви Христа й Церкви, кожен має що пожертвувати, якийсь свій хрест, якийсь недолік, якихось людей, з якими так важко жити… Це – наше занурення в смерть… І тут також з’ясовується, чи ми справді віримо у воскресення: чи віримо, що наше важке життя має сенс, що страждання є не помилкою чи порушенням звичного стану речей, а покутою та ціною спасення. Якщо недільного ранку беремо участь у Євхаристії (у благодаренні!), а решту тижня нарікаємо, то це означає, що біля вівтаря ми були лише пасивними глядачами, що нічого не зрозуміли з того, що там звершилося. Прийми нас, Господи, прийми цей тиждень, і що він не приніс би нам, за все дякуємо!

І, може, ще одне зауваження… Якщо нам це вдасться, не чутимемо більше на свою адресу того закиду, який прозвучав колись, здається, з уст Ж.-П. Сартра[3]: «Ніколи не повірю вам, християни, бо ви не маєте облич спасенних людей!». Тому слід пам’ятати, що кожна хвилина, кожна гримаса й кожне слово – це свідчення або антисвідчення Христового хреста. «І хто не візьме свого хреста, і не піде за Мною слідом, той Мене недостойний» (Мт. 10:38). Одинадцята заповідь… лунає не із Сінаю, а з Голгофи… і з кожного вівтаря.


[1] Тут і далі біблійні цитати подаються за перекладом Івана Огієнка.

[2] Слова зі Святої Літургії латинського обряду, які виголошують під час приготування дарів. Цей фрагмент богослуження називають оферторієм. – Прим. пер.

[3] Жан-Поль Сартр (1905-1980) – французький філософ, драматург, письменник, один з найвідоміших мислителів сучасности. – Прим. пер.

Попередній запис

Найважча чеснота

Чуючи слово «покора», сучасна людина відразу ж відчуває глибоку нехіть. Вона реагує так тому, що в нашій свідомості утвердився не ... Читати далі

Наступний запис

Мовний макіяж

Це неймовірно, як багато часу жінка може провести перед дзеркалом, щоб змінити або підкреслити колір свого обличчя чи волосся! Олівець, ... Читати далі