За які гріхи я – вільний?

«Я вільний, маю вільну волю!» Це чудово, якщо подивимося на цю проблему з погляду філософії. Однак якщо глянемо на неї з перспективи нашого щоденного життя, вона виявиться набагато складнішою. Беру до рук газету… «У місті N здійснено напад на банк… Громадянин X убив громадянина У… Групу політиків звинуватили в…»

Так само й під час щоденного іспиту сумління усвідомлюю собі, що моя вільна воля не раз викидає мені різні коники, що, попри найліпші наміри, я «зло, якого не хочу, роблю», як сказав би ап. Павло (Рим. 7:19). Моя вільна воля – це пошкоджений механізм, який і далі діє не так, як я цього хотіла б. Якби людина не мала вільної волі… якби не могла сказати «ні» Божим заповідям, тоді на світі не було б воєн, хвороб, сварок, життя було б прекрасне, і всі, згідно з природним ходом речей, потрапляли б після смерти на небо. Постає запитання: то навіщо нам воля? Для чого ота можливість вибору, з якої часто так погано користаємо? Господи Боже, чи Ти не міг створити мене… ангелом? Але стоп, хвильку, адже й деякі ангели сказали «ні», до того ж – що найгірше – ця їхня відповідь залишиться незмінною навіки, бо ангели ніколи не змінюють думки. А отже, варто було б радше запитати: Господи Боже, чому Ти не створив мене… роботом, таким собі автоматом, що спеціялізується на добрих учинках? І відразу ж здригаюся, уявивши собі таку перспективу: ні, я не хочу бути роботом! Нехай уже ліпше маю свою слабку натуру, яка здатна вибирати й чинити добро тому, що вважає це слушним, а не тому, що мусить. Волію могти любити, навіть якщо моя натура так само легко може й ненавидіти. Бо саме любов дає мені змогу усвідомити, що я справді живу, якщо спроможна відмовитися від стількох речей задля когось, кого люблю. А тому любов – це квиток до місця, в якому живеться найліпше, квиток до неба. Вона є знаком, за яким можна розпізнати, чи конкретна особа здатна увійти до громади спасенних. Ті, хто на небі, якщо можна так сказати, «дихають любов’ю» (але тією справжньою, яка до останку віддає себе Богові й братам). Отож, той, хто не любить, не може жити на небі, так само, як риба, не може жити без води, а людина – без повітря.

Тому на небо не можна потрапити «з примусу». Уяви собі, що знаєш певного мільярдера, але він тобі не надто подобається, тож уникаєш його товариства. Першого ж дня відпустки мільярдер зупиняється біля тебе своїм вишуканим автомобілем, насильно затягає тебе всередину й на всю відпустку відвозить на свою розкішну віллу. Чи ти був би щасливий? Так само й Господь Бог не ущасливлюватиме нас силоміць, не змушуватиме перебувати у Своєму товаристві тих, хто ціле життя демонстрував Йому, що не хоче мати з Ним нічого спільного. Не будьмо дітьми, перестаньмо уявляти собі, що Божий суд нагадує ситуацію, коли суворий тато чекає з ременем у руці на неслухняну дитину. Засудження – це не ляпанець, а прийняття людського вибору – страшного вибору. І в пеклі найгіршим для людини є усвідомлення того, що вона втратила. Бог завжди залишається Любов’ю, і якщо Христос, показуючи Своє зранене Серце, виявляє жалість до невдячних грішників, це означає, що саме Бог першим уболіває через те, що Його дар відкинули. Уболіває, але не відбере в людини волі, не перетворить її на автомат. Хтось сказав: «Любити – це дозволити піти». Навіть якщо цей відхід завдасть страшенного болю. Дозволити піти, не прив’язувати до себе насильно, залишити свободу вибору власної долі, маючи надію, що той, хто пішов, пам’ятатиме: двері, крізь які вийшов, залишилися відчинені…

Попередній запис

У неволі в годинника

Прокидаєшся о 6:15, потім біжиш до школи, далі – уроки, о 15:30 обідаєш, відтак виконуєш домашні завдання, допомагаєш батькам, ідеш ... Читати далі

Наступний запис

Свобода метелика

Хвильку – на цій квітці, хвильку – на тій... тут понюхати, там полизати... А як стане нудно, то полечу далі. ... Читати далі