У неволі в годинника

Прокидаєшся о 6:15, потім біжиш до школи, далі – уроки, о 15:30 обідаєш, відтак виконуєш домашні завдання, допомагаєш батькам, ідеш на зустріч з друзями, спілкуєшся, але недовго, бо о 18:15 мусиш бути вдома, адже має прийти двоюрідна сестра. Щохвилини перебуваєш у напруженні, та все одно нічого не встигаєш. Мабуть, саме тому деколи, проходячи повз залізничну станцію, відчуваєш спокусу «сісти в який-небудь потяг…»[1], щоб утекти, щоб хоча б кілька днів не мчати наввипередки з часом, завжди знаючи, що й так приречений на поразку.

Колись я прочитала життєпис одного святого й трохи позаздрила йому: мандрував з міста до міста, навертаючи людей. Чоловікові було байдуже, куди дійде, о котрій годині прибуде до якогось місця… Коли западала ніч, він просто шукав місце для ночівлі, а потім уставав і знову рушав уперед. Я подумала: «От кому добре! Натомість я повсякчас залежна від безлічі справ, людей, термінів… Мій записник і годинник перетворилися на справжні кайдани, в які заковано моє життя. І це називається свободою?.. Адже мені постійно хтось диктує, що маю бути тут або там, о такій-то годині, що повинна зробити те й те або що хтось на щось чекає…»

А за хвилинку з’явилася думка про те, як важко було б жити, якби на мене ніхто не чекав… якби, вирушаючи в подорож, я усвідомлювала, що нікого не обходить, чи повернуся, чи пропаду в дорозі. Наші щоденні обов’язки, які, на перший погляд, можуть здатися беззмістовним ходінням по колу, насправді творять цілу мережу наших міжлюдських контактів: хтось чекає на мене, але і я на когось чекаю; я мушу щось зробити для інших, але водночас знаю, що можу «спати спокійно», бо те, чого потребую, вчасно отримаю від когось іншого.

Живемо в епоху спеціялізації. Лише первісна людина не мусила поспішати, бо сама забезпечувала себе всім, у чому мала потребу: їй треба було тільки зробити добрячу довбню, убити тварину та приготувати їжу… Щоправда, і тоді люди спільно полювали, разом бенкетували, а отже, мусили зважати на терміни й умови, що їх накидали інші… Що вже й казати про мене, адже маю вдома так багато складної техніки, на якій не розуміюся: не зремонтую сама ні порохотяга, ні годинника, не згадуючи вже комп’ютера… Навіть коли їду до подруги, потребую допомоги водія автобуса – щоб доправив мене до бажаного місця.

Мушу погодитися з тим, що моє життя стиснуте «жорстким корсетом» різноманітних зобов’язань. Важливо, як підходитиму до цієї проблеми. Адже так легко піддатися «єресі активізму», тобто, інакше кажучи, хворобі трудоголізму, коли, бігаючи з місця на місце, ми втрачаємо здоров’я, поки раптом нам не прийде в голову: «А навіщо все це? Чи я справді мушу стільки заробляти? Чи завжди повинна бути першою та найактивнішою?». Часто дуже діяльні люди переживають справжню драму, коли приходить час іти на пенсію: цієї миті вони переконуються, що світ може функціонувати й без них!

Трудоголіки, однак, становлять доволі незначний прошарок суспільства. Набагато більше серед нас… «запрацьованих нероб». Наприклад, просиш товариша про якусь дрібну послугу, на яку він витратив би щонайбільше 5 хвилин. І що чуєш у відповідь? «Вибач, але я не можу. У мене так багато справ, не повіриш, скільки всього мушу зробити! Тепер – ось це, а за хвилю – он те, просто вже не маю сили!» А ти слухаєш і думаєш, що ця його промова тривала набагато довше, ніж треба було часу для того, щоб виконати твоє прохання. Коли хтось починає мені дуже довго розповідати про свої численні заняття, у мене завжди виникають сумніви щодо ефективности його праці. Бо в таких ситуаціях найчастіше йдеться аж ніяк не про справжніх «титанів праці», а про людей, які не здатні організувати свого часу й життя в стресових умовах і постійно скаржаться через це на свою долю.

Кладу перед собою годинник. Стрілки невблаганно біжать навколо циферблата. Мій годинник, мій час… приятель чи ворог? Мій пан чи мій слуга?


[1] Слова з відомої польської пісні «Сісти в потяг». Її текст написала Маґда Чапінська, а музику – Северин Краєвський. Український варіянт під назвою «Сядеш у поїзд» (переклад Романа Скиби) відомий у виконання «Піккардійської терції». – Прим. пер.

Наступний запис

За які гріхи я – вільний?

«Я вільний, маю вільну волю!» Це чудово, якщо подивимося на цю проблему з погляду філософії. Однак якщо глянемо на неї ... Читати далі