2 Тимофія 2:8-13 – Слова Божого не ув’язнити
«Пам’ятай про Ісуса Христа з насіння Давидового, що воскрес із мертвих, за моєю Євангелією, за яку я терплю муки аж до ув’язнення, як той злочинець. Але Слова Божого не ув’язнити! Через це переношу я все ради вибраних, щоб і вони доступили спасіння, що в Христі Ісусі, зо славою вічною. Вірне слово: коли разом із Ним ми померли, то й житимемо разом із Ним! А коли терпимо, то будемо разом також царювати. А коли відцураємось, то й Він відцурається нас! А коли ми невірні, зостається Він вірним, бо не може зректися Самого Себе!»
«Хоч горщиком обізви, тільки в піч не став», – свідчить старе прислів’я. Може, добре бурмотати щось подібне до цього, якщо люди грубі з вами, але насправді прислів’я вірне тільки частково. І коли це стосується християнського свідоцтва у ворожому світі, ми покликані вірити, що сила слів, і слів сили Божої зокрема, більше, ніж сила тюремних стін і залізних кайданів.
Стикаючись з прямою ворожістю до Благої звістки з боку можновладців, апостол міг добре бачити те, що багато сучасних йому християн ігнорують одну річ: щоб сповіщати розіпнутого і воскреслого Ісуса як істинного Бога всьому світу, треба піти проти претензій Цезаря на всемогутність. Павло глибоко осягнув єврейську богословську традицію, яка підтримувала його і могла також підтримати Тимофія та інших молодих християн, оскільки вони бачили його приклад і задавалися питанням, чи вистачить у них сміливості слідувати йому. Одна з головних тем книги пророцтв Ісаї, що виступає в середині книги (розділи 40-55), – жива і постійна сила слова Божого:
«Всяке тіло трава, всяка ж слава як цвіт польовий: трава засихає, а квітка зів’яне, як подих Господній повіє на неї!… Справді, народ то трава: Трава засихає, а квітка зів’яне, Слово ж нашого Бога повіки стоятиме!». (40:6-8)
«Бо як дощ чи то сніг сходить з неба й туди не вертається, аж поки землі не напоїть і родючою вчинить її, і насіння дає сівачеві, а хліб їдунові, так буде і Слово Моє, що виходить із уст Моїх: порожнім до Мене воно не вертається, але зробить, що Я пожадав, і буде мати поводження в тому, на що Я його посилав!» (55:10-11)
Слово Боже – це те, що підтримає ізраїльтян у вигнанні і полоні у Вавилоні. Довга частина Ісаї заснована на цих двох великих твердженнях довіри; ми бачимо царського нащадка, помазаного Отрока Божого, Який здійснив спасіння, яке Бог обіцяв у Своєму Слові, але кінець кінцем це сталося завдяки Його стражданню із послухом. Це точно те, що ми знаходимо в цьому уривку.
Насправді «Євангеліє» Павла (в. 8) – не релігійна система, навіть не просто Звістка про те, як людям врятуватися (хоча і включає це). У центрі – твердження, що Ісус – цар, помазаник, Господь світу, – твердження, яке було дивним і неймовірним, якби Бог не воскресив Його з мертвих. Звістка, зосереджена на Ньому, яка оголошує Його Богом здивованому і часто недоброзичливому світу, – дійсне «Слово Боже», слово, яке Бог доручив апостолам, проповідникам і учителям, слово, яке виконує пророцтва і взагалі увесь зміст тодішньої Біблії (Старого Заповіту), кажучи про Ісуса як про того, хто здійснює давній задум Божий.
Так само як в Ісаї, довіра слову Божому націлена на те, щоб підтримати народ Божий, коли він страждав, дати йому нову сміливість і надію, коли язичницький світ пригноблював його так само, як Павла. Цей уривок продовжує його підбадьорення Тимофія, його наполегливі заяви, що Тимофій має бути готовий зіткнутися із стражданням на своєму шляху через проголошення Благої звістки Ісуса і живе згідно нього. Тимофій повинен постійно нагадувати собі, що це дійсно Ісус, Якого він сповіщає і за Яким йде, – Ісус, Який зіткнувся з міццю Риму і залишався вірним до смерті, і чиє воскресіння показало, що Він був не лише нащадком Давидовим, членом ізраїльської царської династії, але що Він був істинним «насінням Давидовим». Павло говорить щось дуже схоже в Рим. 1:3-4. І Тимофій цілком може дійти висновку, як Павло, якщо він вірний змісту цієї проповіді, то він закінчить життя в скорботі, у в’язниці, закутий у ланцюги, як злочинець.
Але так само як у Фил. 1:12-18, Павло не дозволяє собі ослабнути духом або втратити віру через своє тюремне ув’язнення. Я можу бути ув’язненим, каже він, але Слова Божого не ув’язнити! Більше того насправді, коли люди намагаються подавити істинну проповідь Благої звістки, це – вірний знак, що воно діє, що впливає на розуми людей, на їх уяву, на їх світогляд. І це означає, що Павло готовий перенести усі страждання, з якими б він не зіткнувся. Він робить це (як говориться у 2Кор. 4:7-15) заради усього народу Божого. Апостол як би викликає ворожий вогонь на себе, щоб забезпечити передих, при якому молода Церква може рости і розвиватися, може стати сильною у вірі і надії. Павло дивиться не на вік нинішній, а на новий світ, який повинен настати, прийдешній час, коли увесь народ Божий буде не лише врятований від нинішніх знегод, але, більше того, удостоїться слави.
Що таке «слава»? Люди іноді говорять про це, як про сяйво лампочки, як про щось особливо прекрасне і грандіозне. Для Бога людина, яка відбиває Його образ і подобу, важливіша, ніж найяскравіша зірка на небі. Втім, деякі новозавітні уривки дійсно говорять про Ісуса і Його народ, які сяють як зірки (ідея, яка, схоже, уперше з’явилася в Дан. 12:3). Але «слава», про яку говорять Павло та інші новозавітні автори, швидше відноситься до статусу, ролі, які будуть дані народу Божому. У вірші 12, так само як і в Рим. 5:17, Павло говорить про «царювання» з Христом. Новий Божий світ буде не просто місцем спокою і відпочинку, як часто думають люди. Це те, що чекає вірний народ Божий відразу після смерті. Але після цього, коли Бог творитиме все нове, знову буде нова діяльність, нові завдання для наших здібностей і уяви. Тим, хто вірний у цьому світі, буде дана влада в наступному, де вони братимуть участь у царюванні Ісуса.
Так, подібно до прислів’я, з якого ми почали (хоча цього разу йдеться про чисто християнське повчання), Павло переказує Тимофію ранньохристиянську римовану приказку. Вона могла мати приблизно таке застосування: люди учать її напам’ять, учать їй дітей і близьких, і потім постійно її повторюють: перед судом, вислуховуючи погрози гнівних суддів, або коли їх б’ють воїни, або стикаючись із суворим випробуванням:
- А коли терпимо, то будемо разом також царювати.
- А коли відцураємось, то й Він відцурається нас!
- А коли ми невірні, зостається Він вірним,
- бо не може зректися Самого Себе!
Звичайно, можна припустити як джерело вислови Ісуса для третього і четвертого рядків цього невеликого гімну. Сам Ісус попереджав, що Він відречеться перед Своїм Отцем від тих, хто відречеться від Нього перед іншими людьми (Мт. 10:33; Мр. 8:38). Це залишається серйозним попередженням, яке виражене в страшній і драматичній сцені в одній з Ісусових притч: «Не знаю я вас», – каже жених дівам, які заснули (Мт. 25:12; пор. Мт. 7:23). Але поряд з навіть цим попередженням, яке включає найжахливіші з колись сказаних слів, можна поставити обіцянку: «Якщо ми невірні, то Він перебуває вірний». Ця вічна вірність, яка, згідно з цим висловлюванням, вкорінена в характері самого Ісуса: «Не може зректися Самого Себе».
Як нам це розуміти? Чи говорить Павло в першій частині рядка, що зречення від Ісуса призводить до жахливих наслідків, а в другій частині, що, у кінні кінців, нічого страшного не станеться?
Ні, це не так. Я не думаю, що «невірний» тут означає той, хто «втратив свою віру», у сенсі припинив вірити, що Ісус – Господь і що Бог воскресив Його з мертвих. Я думаю, що це говориться, щоб звернути увагу, що наша вірність – наша надійність, наша стійкість, наша рішучість, наше прагнення залишатися «вірними» у сенсі «відданими» – хитається і коливається час від часу. Ті, хто знаходиться під сильним тиском, будь то політичним, або духовним, або моральним або якимсь ще, іноді почуватимуть себе слабкими, немічними і безпорадними. Саме тоді вони повинні навчитися глибшій вірі, вірі в повну вірність і надійність самого Бога, Бога, Якого ми знаємо завдяки Ісусові, Який залишався вірним до смерті. Є велика різниця між тим, коли вас зносить ураганом з палуби судна, і тим, коли ви добровільно пірнаєте в море, щоб не залишатися біля керма.
2 Тимофія 2:14-19 – Марні базікання та слово істини
«Нагадуй про це й заклинай перед Богом, щоб не сперечались словами, бо нінащо воно, хіба слухачам на руїну. Силкуйся поставити себе перед Богом гідним, працівником бездоганним, що вірно навчає науки правди. Стережися ж базікань марних, бо вони ще більше провадять до безбожности, а їхнє слово, як рак, буде ширитися. Від таких Гіменей і Філіт, що вони погрішилися в правді, казавши, що воскресіння було вже, і віру деяких руйнують. Та однако стоїть міцна Божа основа та має печатку оцю: Господь знає тих, хто Його, та: Нехай від неправди відступиться всякий, хто Господнє Ім’я називає!»
«Нам треба знати, – сказав молодий юрист, – що професор Джонсон насправді має на увазі під «реформою». Він каже, що пропонує допускати абітурієнтів у коледж. Але слово «реформа» насправді означає «те ж саме, втілене в нову форму». Те, що професор нам пропонує, взагалі не те ж саме. Мені здається, це набагато ближче до «нововведення». Він хоче скасувати те, що ми завжди робили, і робили зовсім по-іншому. Професор міг з тим же успіхом сказати «революція». Але це не в правилах нашого коледжу. Ми ніколи не любили», – юрист зробив ефектну паузу і підкреслив останнє слово, – «революціонерів!»
Викладач, який очолював збори, тяжко зітхнув. Він розумів, що відбувається. Більшість членів ради коледжу були за нову пропозицію. Вона була ретельно продумана, розроблена в деталях і призначалася, щоб реально та суттєво поліпшити систему. Але там були дві чи три людини, хто в принципі виступав проти усіх змін; і було ясно, що вони викликали цього молодого юриста, щоб він розвів демагогію, причому не з приводу самої пропозиції, а з приводу способу, яким вона була виражена. Граючи словами «реформа», «нововведення» і «революція», вони могли посіяти сумнів у декількох колег, які були б раді прийняти пропозицію, але тепер, швидше за все, відчували, що вони зобов’язані голосувати проти. Вони не хотіли вважати себе революціонерами. Було проведено голосування. Декілька голосів проти. Інші утрималися. Пропозиція провалилася.
Гра словами завжди була улюбленою грою політиків, юристів і, на жаль, богословів. Як я часто раніше говорив, звичайно, треба вивчати слова та їх значення. Біблеїстика частково включає використання словників і симфоній; ми повинні перевіряти так ретельно, наскільки це можливо, що ми дійсно розуміємо те, що слова, речення і уривки насправді означають, а не те, що ми уявляємо, що вони означають, або те, що колись говорилося про їх значення, або те, що ми хочемо, щоб слова означали. Але це завдання, яке дуже скромне і припускає відкритість до того, щоб вчитися, сильно відрізняється від поведінки деяких людей, які змахують батогом, як на цирковому манежі, і примушують слова носитися ареною і робити те, для чого вони ніколи не призначалися. Я тільки днями отримав лист, що містить довге, незв’язне міркування, написане людиною, яка хотіла переконати мене, що «воскресіння» є насправді те ж саме, що «перевтілення». Автор просторікувато міркував, обертаючи і граючи словами і значеннями так і так. Я можу уявити, що багато людей, не знайомих детально з тим, що ці два слова означали, можливо, знайшли б це дуже переконливим. І все-таки це була нісенітниця від початку до кінця.
Воскресіння насправді одна з тем, відносно яких Павло забороняє всякого роду безглузді розмови, які вже почали проникати в церкву. Дві людини – чи визнані вони офіційно учителями, чи ні, він не каже – почали учити новій доктрині: «воскресіння» стосується того, що вже є зараз, а не величного майбутнього, нового втілення, яке чекає увесь народ Божий в останні дні.
Ми можемо, мабуть, зрозуміти, як це сталося. Сам Павло говорив про християн, які в хрещенні «помирають і воскресають з Христом» (Рим. 6). Він сміливо заявляв це в тому сенсі, що народ Христовий вже воскрес і насправді зайняв свої місця з Ним у небесних оселях (Кол. 3:1-4). Але обидва уривки, як у Рим. так і Кол., наполягають (не кажучи про інші послання Павла), що це не означає, що в майбутньому не буде тілесного воскресіння. Зараз відбувається наступне: завдяки хрещенню і вірі християнин чекає цю кінцеву подію і повинен вчитися жити вірою і надією в сьогоденні, ґрунтуючись на тому, що обіцяно в майбутньому. Але тоді, схоже, деякі християни стали бентежитися існуючим станом справ. Чи могли вони дійсно повірити в тілесне воскресіння – себе самих або навіть Ісуса? Ні, це занадто? Хіба це не кидало виклик усім науковим даним? (Вони знали тоді про це достатньо; нам не треба було чекати до вісімнадцятого століття, щоб виявити, що мерці залишаються мертвими!) Отже, вони намагалися пристосувати християнську Звістку. Не може бути, припускали вони, щоб сталося щось таке грубе, як реальне воскресіння в майбутньому. Це стосується духовного досвіду в сьогоденні, який призводить до вільного вічного щастя. Не більше того.
Цей хід думки став популярним у деяких колах через приблизно сто років після Павла і успішно відродився в наші дні. Але це повністю суперечить усьому, у що вірив Павло. Це відкидає те, що матеріальне творіння – благо, а також обіцянка Бога його відновити. Це відкидає остаточний суд Бога і Його обіцянку зробити світ справедливим. Це ставить у центр не Бога, Благу звістку і світ, а людину і її духовний досвід. І це веде – як досить добре показали великі твори авторів другого століття – до нескінченних припущень, суперечок про слова і безглуздих і порожніх сперечань. Насправді це приводить нас назад туди, звідки ми почали. Коли ми починаємо подібні ігри із словами та ідеями, ми повинні визнати це небезпечним знаком. Це цілком може означати, що ми далеко відхилилися від самої Благої звістки в усій її цілісності.
На противагу цьому Павло пропонує образ християнина – працівника, який знає, як розуміти Священне Писання і як проповідувати Слово Боже і наставляти вірних істинам, що містяться в ньому. Така людина, особливо такий молодий учень, яким був Тимофій (хоча, Бог свідок, усі ми, проповідники і учителі, ще вчимося), повинен думати про свою працю так, як ніби він був підмайстром, у якого скоро буде іспит. «Силкуйся поставити себе перед Богом гідним» (в. 15): іншими словами, уявіть, які норми знання, вчительської майстерності, історичних і літературних суджень і, передусім, духовної досвідченості потрібні для роботи, і ґрунтовно упевніться, що у вас вони є. Тоді ви будете «працівником бездоганним».
Коли ми переїжджали в наш теперішній будинок, два теслярі робили нові книжкові шафи, які мені були потрібні. Я колись сам робив книжкову шафу і, не уміючи цього, зробив щось неймовірне. Через декілька років вона розвалилася, і я розламав її на дрова. Мені соромно своїх зусиль у цій справі. Але ці два теслярі були справжніми професіоналами. Я пам’ятаю день, коли вони закінчили, відійшли назад і подивилися на результат своєї роботи. Їм соромитися було нічого. Ці книжкові шафи зможуть тепер послужити багато років. До того ж шафи виглядали великими. Це те, до чого Павло хоче, щоб ми прагнули в нашому розумінні Біблії і Благої звістки і способах настанови інших. Зокрема, апостол хоче, щоб проповідники і вчителі вірно навчали «науки правди». Деякі переклади говорять «правильно роз’яснюйте слова», і, можливо, що Павло має на увазі щось подібне до цього (іншими словами, «будьте в змозі показати, що означають речення, що означає кожна частина, і як усі вони співвідносяться одне з одним»). Але ймовірніше, що образ, який стоїть за цим словом, – це швидше першовідкривач, який прокладає дорогу через бурелом, щоб люди могли вільно ходити цими місцями. Частина служіння учителя – те, що сам Павло робить у цьому уривку: видивляється, де кущі, зарості і колоди лежать на дорозі, по якій Слово повинне дійти до сердець і розумів людей, і усуває ці перешкоди.
Замість усіх міркувань Павло дає прямі, майже афористичні, практичні правила, які доступні кожному. Вони – частина твердої основи, на якій усім християнам треба бути готовими затвердитися. Якщо ми стикаємося з невпевненістю в собі (а вона сковувала багатьох у стародавньому світі так само, як у наш час), ми можемо покластися на знання Бога про нас. Якщо ми стикаємося з моральною плутаниною, яка була так само властива світу Павла, як і нашому, нас можуть направити чіткі заповіді. Якщо ми хочемо поминати Ісуса нашими вустами і проголошувати Його нашим Господом, то в нас немає вибору, окрім як відмовитися від усієї своєї гріховності і неправедності – можливо, не безболісно. Зовсім не треба сперечатися про слова. Є тільки ясна заповідь, ясна обіцянка і ясний заклик до народу Божого – бути стійкими.
