2 Тимофія 2:20-26 – Посуд, який використовує Бог
«А в великому домі знаходиться посуд не тільки золотий та срібний, але й дерев’яний та глиняний, і одні посудини на честь, а другі на нечесть. Отож, хто від цього очистить себе, буде посуд на честь, освячений, потрібний Володареві, приготований на всяке добре діло. Стережися молодечих пожадливостей, тримайся правди, віри, любови, миру з тими, хто Господа кличе від чистого серця. А від нерозумних та від невчених змагань ухиляйся, знавши, що вони родять сварки. А раб Господній не повинен сваритись, але бути привітним до всіх, навчальним, до лиха терплячим, що навчав би противників із лагідністю, чи Бог їм не дасть покаяння, щоб правду пізнати, щоб визволитися від сітки диявола, що він уловив їх для роблення волі своєї.»
Моя дружина і я знову збираємося переїжджати. Ми робили це вже дуже часто, але я отримав нове призначення, а для цього необхідно перебратися на інше місце! Отже, ми ще раз повинні були подумати про все, що в нас є, – про поклади старого фарфору і меблів так само, як про трохи відмінних і потрібних дрібниць, які нам не так давно подарували. Я згадав мудре старе висловлювання, що в людини має бути удома тільки те, у чиїй користі або красі вона упевнена. Я підозрюю, що якби ми строго застосовували цей критерій, то в нас виявився б, принаймні, контейнер сміття на викид. Слід спробувати…
Думка Павла рухається від ілюстрації, яку він використовує на початку цього уривка, до двох різних, хоча і пов’язаних ідей про те, які речі є в людей вдома. Фарфор, келихи, срібло і, можливо, навіть золото – красиві і дорогі речі; ви їх тримаєте для особливих випадків. Інші – більше для повсякденного використання, і ви можете їх прибрати, якщо до вас приходять важливі гості, хоча в самих речах немає нічого неправильного або бентежного. Але Павло, схоже, також думає про інші предмети – про стару ганчірку на швабрі, якою ви миєте підлогу, совок, щоб прибирати за вашим собакою, і так далі. Їх насправді використовують для «низьких» цілей. Коли апостол застосовує це до людей, можливо, тут це не означає, що в тієї чи іншої людини немає потрібних навичок або дарів. Швидше мається на увазі, що ображати або ганьбити самого себе, роблячи ганебні справи, ставитися до себе, як до нікчемності – це річ неприйнятна. Павло, схоже, бажає сказати, що тіло людини призначене для благородного використання, а вони використовують його в непристойних цілях.
Зокрема, є два шляхи, щоб зганьбити самого себе, і Павло постійно повертається до них (пор. наприклад Кол. 3:5-8). З одного боку, є розпуста, яка дозволяє вашим надмірним бажанням задовольняти фізичні і емоційні потреби без стримування і довести вас до такої поведінки, яка принижує і знецінює один з великих дарів Божих. І є гнів і образа; за допомогою їх, навіть якщо ви абсолютно праві, ви нічого не досягнете, бо виражаєте це так, що люди, яких ви намагаєтеся переконати, ображаються і все більше відчужуються від вас.
Метод Павла відносно першої небезпеки – не гаяти багато часу на детальний аналіз і пояснення, але призвати Тимофія уникати її: уникати того, що приведе його до пожадливості, особливо сильної серед молодих людей, і замість цього шукати сильні чесноти: правду, віру, любов і мир. Оскільки апостол живе і працює з народом Божим, він знаходить, що разом вони зможуть працювати над цією важкою, але дуже вартісною справою. Але коли Павло торкається другого – гніву, то він розглядає цю проблему детальніше, викладаючи Тимофію важливий урок, як бути пастирем, коли стикаєшся з людьми, які протистоять і сперечаються. Молоді священики особливо часто вважають це важким уроком. Ви наполегливо вчитеся два, три, можливо, навіть чотири роки. Можливо, ви пишете докторську дисертацію з бібліїстики, пастирської психології або чогось ще. Ви ходите на нескінченні заняття, дослідницькі семінари, практичні симпозіуми. Нарешті, схоже, провівши півжиття в підготовці, ви починаєте служити на парафії чи в общині. І от що трапляється насамперед – хтось, у кого зовсім немає ваших знань, хто взагалі ніколи не вивчав предмет, і хто навіть не думав про це перш, ніж він почув вашу першу проповідь, – каже вам в обличчя, що ви помиляєтеся. Вашою природною реакцією буде професійна гордість. Ви знаєте, про що говорите, а він явно ні. Ви можете піймати його тут, тут і там. Ви можете змусити його почувати себе нікчемою. Ви можете задавити його знаннями, показавши тим самим, що ви самі забули найосновніший урок пастирського служіння, який Павло викладає тут Тимофію: те, що рабу Господньому «не слід входити в конфронтацію».
Як ви можете це засвоїти? Подумайте спершу, як було Ісусу. Як Він, мабуть, засмучувався не лише через натовпи, що слухали Його, але і через Своїх друзів, Своїх учнів. Все ж окрім коротких гострих докорів, Він зазвичай піддражнював їх тією чи іншою притчею, умовляв їх подивитися на речі по-іншому, лагідно вказував їм на те, що вони упустили. І, нарешті, як з благоговінням пишуть новозавітні автори, Ісус піддався образам, хибним звинуваченням, несправедливому засудженню, тортурам, жорстокій і ганебній смерті, не перечачи або не виливаючи праведний гнів за таке незаслужене ставлення.
Це – сам Ісус, Його вчення і Його приклад, якими були пронизані думка Павла та інших древніх учителів. Павло трьома способами застосовує цю основну модель. По-перше, він радить Тимофію просто уникати тих суперечок, які примушують кожного гарячитися і сваритися. Немає жодного сенсу навіть починати таку бесіду. Це не слабкість – хоча люди, які загрузли в боротьбі, скажуть це вам, якщо ви відмовляєтеся в цьому брати участь. Це мудрість.
По-друге, Павло переконує Тимофія бути лагідним до всіх людей. Є деякі люди, з якими легко бути лагідним, але є інші, які викликають у вас бажання вдарити їх як слід, коли ви їх бачите. Якщо хтось може учити таких людей і особливо «незлобивим» і тоді, щоб виправляти супротивників з лагідністю – тут точно знак, що учитель навчений прикладом самого Ісуса і уповноважений Його Духом.
По-третє, Павло нагадує Тимофію, що врешті-решт сам Бог – головний пастир. Саме Він діє в людях, чи через наше служіння або всупереч цьому. Люди можуть гніватися і ображатися, протистояти дії Благої звістки або її розгорнутому поясненню. Вони, можливо, потрапили в «сітки диявола» (в. 26), не в останню чергу самі стаючи «обвинувачами», які готові спростовувати Слово і відвертати від нього людей. Кінець кінцем це справа Божа – пом’якшити їх серця і дати їм покаяння і правильне розуміння. Але якщо це так, то вся наша пастирська діяльність повинна проходити в постійній готовності співпрацювати з Богом, що б Він не робив в їх житті. І ми не можемо допомогти справі Божій, якщо застосовуємо методи (на кшталт агресії у відповідь), які докорінно заперечують основи самої Благої звістки. Засвоїти ці уроки завжди непросто. Але вони потрібні, якщо ми хочемо відкинути від себе низькі цілі і прямувати до тих, які дійсно важливі. Парадокс у тому, проте, що дійсно важливі завдання – часто ті, які майже ніким не помічаються. Будь-хто може показати себе на людях з кращого боку. Чи сяє посуд так само яскраво, коли ніхто не дивиться на нього – от справжня перевірка істинного служителя Христового – золотого чи срібного посуду, який подобається хазяїну будинку.
2 Тимофія 3:1-9 – Супротивники істини
«Знай же ти це, що останніми днями настануть тяжкі часи. Будуть бо люди тоді самолюбні, грошолюбні, зарозумілі, горді, богозневажники, батькам неслухняні, невдячні, непобожні, нелюбовні, запеклі, осудливі, нестримливі, жорстокі, ненависники добра, зрадники, нахабні, бундючні, що більше люблять розкоші, аніж люблять Бога, вони мають вигляд благочестя, але сили його відреклися. Відвертайсь від таких! До них бо належать і ті, хто пролазить до хат та зводить жінок, гріхами обтяжених, ведених усякими пожадливостями, що вони завжди вчаться, та ніколи не можуть прийти до пізнання правди. Як Янній та Ямврій протиставилися були Мойсеєві, так і ці протиставляться правді, люди зіпсутого розуму, неуки щодо віри. Та більше не матимуть успіху, бо всім виявиться їхній безум, як і з тими було.»
Це був не кращий кінець гри, але, можливо, це було неминуче. Ми гарантовано перемагали; через декілька хвилин наші суперники, схоже, зрозуміли, що їх становище безнадійне. Проте, напевно, через це вони розлютилися – так можуть тільки гравці регбі. Від безсилля вони кинулися на стадіон, розмахуючи кулаками; вони підставляли нам підніжки або досить сильно збивали наших гравців з ніг. Суперники злилися, що ми перемогли, і вони хотіли хоч трохи відігратися, навіть якщо не зрівняти рахунок. Я добре пам’ятаю зітхання полегшення, коли прозвучав фінальний свисток, і всі ми дружно пішли прийняти душ і лікувати синці.
Та ж тема безсилого гніву з’являється в різних новозавітних писаннях, коли мова заходить про спостережуване авторами збільшення в їх час людського зла. Перше послання Івана говорить про те, що станеться в останні дні. Тут Павло говорить майже так само, попереджаючи Тимофія, що сили зла, які самі знають, що вони переможені розп’яттям Ісуса, роблять «останню спробу реваншу»: вони усіма силами кидають людей у бруд, а також налаштовані спричинити стільки зла людству, скільки зможуть. Ми, хто живе дві тисячі років потому, можемо визнати цю есхатологічну мову проблематичною, хоча, звичайно, дві тисячі років, на думку більшості людей, зовсім крихітний відрізок вселенської історії. Але перші християни будували своє життя на своїй вірі, згідно якої із смертю і воскресінням Ісуса почався новий Божий світ, і «останні дні» – проміжок між поразкою зла на Голгофі і остаточною поразкою, яку ми все ще чекаємо, – дійсно настали. Думка, яку Павло затверджує разом з іншими древніми авторами, полягає в тому, що в цей період буде він довгий або короткий, ми не повинні чекати, що світ стане кращим. Нам треба чекати, у будь-якому випадку, що зло збільшиться.
Це збиває з пантелику і викликає в людей нерозуміння, коли вони іноді вважають, що «повинне ж було щось статися», якщо дійсно вірно, що Ісус здобув вирішальну перемогу над злом і смертю Своєю власною смертю і воскресінням. Люди іноді заперечують, що нічого особливого, здається, не сталося, завдяки Ісусу, бо світ так само поганий, як і завжди. Павло парирував би, що він погіршав – але, додав би апостол, це не спростовує християнську проповідь, а швидше зміцнює її. Ця поведінка повержених ворогів. Перший список різних видів вад, який дає Павло, просто огидний. Ми можемо зупинитися на кожному з них і жахатися, як можна так поводитися (звичайно, визнаючи, що насіння усіх цих вад є також і в нас самих; немає жодних причин для самовдоволення). Ми могли б досліджувати кожну ваду і обдумати, як люди її набувають, як треба розставити пріоритети, щоб, ця вада могла так укоренитися в характері людини. Але особливо ми повинні зауважити, як підсумок подібної поведінки людей (самолюбних, грошолюбних, зарозумілих, гордих, богозневажників і так далі) впливає на тих, хто в цьому бере участь. По-друге, як це впливає на всіх, чиї життя пов’язані з такими людьми.
Перші (ті, хто дійсно так живе) сповнені негативними силами і почуттями. Вони не щасливі. Насправді вони знайшли убогу заміну щастя – здатність зробити нещасними інших, так, щоб, принаймні, вони знали, що в них є влада над людьми, навіть якщо вона робить самих людей жалюгідними (крім усього іншого, їм треба постійно бути в напрузі, більше залякуючи, хвалячись і так далі).
Другі – ті, життя яких зачіпають і на яке впливають перші, – м’яко кажучи, страждають. Вони, можливо, знаходять способи уникнути сильнішого болю, але це – щоденна битва, щоб залишатися на ногах, уникати бути захопленим вихором гніву, взаємних докорів, манірних хвастощів або звинувачень і так далі.
Така поведінка, іншими словами, погана не лише тим, що так вже сталося, що Бог її забороняє. Бог не складав списку правил людської поведінки, які були б довільними так, як довільні правила тієї чи іншої гри (що можна в крикеті, не можна в бейсболі, і навпаки, і це не можна зіставляти з моральністю і праведністю). Ця поведінка погана тим, що вона неодмінно руйнує людське життя: і життя тих, хто так поводиться, і життя тих, кого це стосується. Це – образа благому творінню, створеному і улюбленому благим Богом – Творцем.
Можливо, найгірше тут, що такі люди часто, з різних причин, беруть участь у релігійних обрядах. (Іноді вони можуть їх навіть очолювати; на жаль, список міг би бути віднесений до певної частини священиків.) Але коли вони роблять так, у них є благочестивий вигляд, як відмічає вірш 5, але такі люди заперечують внутрішню суть благочестя. Вони тільки прикидаються. Але якби вони зупинилися і замислилися на пару хвилин, то зрозуміли б, що, приходячи поклонятися живому Богові, вони повинні закликати Його силу і славу для зміни свого життя, щоб відбивати Його образ, не дозволяти їм продовжувати жити так руйнівно, як раніше. Таке буває дуже тяжким, коли ті, хто був віруючим усе життя, не можуть припинити проявляти зовнішню релігійність, навіть якщо вони більше в це не вірять. Так можна дуже сильно озлобитися. Постійно казати одне і те ж, вірячи при цьому в щось інше, схоже на постійний гострий розлад шлунку, коли ваш організм не приймає їжу.
Після списку вад у віршах 2, 3 і 4, нас може майже здивувати висловлювання Павла: «Відвертайсь від таких!» Ми, звичайно, стараємося, так? Але, звичайно, частіше за все це в нас не вийде. Іноді ми не можемо цього зробити внаслідок того, що живемо з порочними людьми, працюємо з ними, сидимо поруч з ними в автобусі. Але іноді в нас є вибір; і не варто піддаватися міркуванню, на кшталт: «Я піду і буду з тим, навіть якщо він може бути злим або непристойним час від часу». Є час, щоб допомогти стороннім; але молодому чоловікові, як Тимофій, характер якого ще не сформувався, краще не зв’язуватися з тими, чия поведінка негожа.
Далі Павло звертається до набагато більш приватних проблем. Деякі люди, яких він описує, активно поширюють свої погляди. Один з їх способів – охота на слабких. Я бачив, як це буває; я спостерігав, як люди з різними гаслами, які дуже вірили у свою правоту, знаходили тих, хто не міг сказати їм «ні», і переконували таких людей піти на їх мітинг, слухати їх ідеї, приєднатися до їх співтовариства. Є багато людей – кого знав Павло, схоже, були жінками, але багато чоловіків також входить у цю категорію – чиє моральне або аморальне минуле і чиє безладне сьогодення робить їх легкою здобиччю для таких хижаків. Вони завжди сподіваються, що те нове, що вони в черговий раз вивчать, нарешті улагодить їх життя; але цього ніколи не відбувається із серйозної причини: усе, що такі люди дійсно хочуть, – це захопитися новою ідеєю, а не отримати тверде, спокійне задоволення, вивчаючи істину і змінюючи з її допомогою своє життя. Отже, хто такі були Янній і Ямврій, і коли вони виступали проти Мойсея? За древньою єврейською легендою вони були двома головними магами в Єгипті, які згадувалися у Вих. 7:11 і 7:22. Коли Мойсей показував знамення від Бога, щоб переконати фараона дозволити ізраїльтянам вийти з рабства, єгипетські маги доклали всі зусилля, щоб зробити такі ж чудеса, щоб фараон не поставився до Мойсея серйозно. Павлова думка в тому, що, коли звільняюча, цілюща Блага звістка починає діяти, завжди будуть люди, які виступають проти цього, використовуючи будь-які засоби і хитрощі, які тільки можуть. Утішливі слова апостола («Та більше не матимуть успіху») призначені, щоб дати нам надію; у Вих. 7:12, коли маги перетворили свої жезли на змій, як це зробив Мойсей, змія пророка з’їла їх. Ми повинні молитися за подібні випадки в сучасній Церкві і у світі і чекати їх. Але ця надія не повинна заколисати нас думкою, що ми не зіткнемося з проблемами. Нам будуть потрібні усі добрі поради цього розділу і всього послання, якщо ми хочемо залишатися спокійними і сміливими перед гріховністю «останніх днів».
