2 Тимофія 1:1-7 – 1:8-14

2 Тимофія 1:1-7 – Розігрівай дар!

«Павло, з волі Божої апостол Христа Ісуса, за обітницею життя, що в Христі Ісусі, до Тимофія, сина улюбленого: благодать, милість, мир від Бога Отця й Христа Ісуса, Господа нашого! Дякую Богові, Якому служу від предків чистим сумлінням, що тебе пам’ятаю я завжди в молитвах своїх день і ніч. Я бажаю побачити тебе, пам’ятаючи сльози твої, щоб наповнитись радістю. Я приводжу на пам’ять собі твою нелицемірну віру, що перше була оселилася в бабі твоїй Лоіді та в твоїй матері Евнікії; певен же я, що й у тобі вона оселилась. З цієї причини я нагадую тобі, що ти розгрівав Божого дара, який у тобі через покладання рук моїх. Бо не дав нам Бог духа страху, але сили, і любови, і здорового розуму.»

Падав сніг, і коли я спустився вниз, у вітальні було холодно. Я не знаю, чому так рано прокинувся, але я тоді тремтів і тому зіщулився на дивані і чекав батьків, щоб хтось з них проводив мене вниз. (Мені, як я думаю, було не більше семи або восьми років.) Скоро прийшов мій батько і почав возитися з каміном. Він скрутив якусь газету, поклав декілька нових сучків, розклав по краях вугілля і потім, вставши на коліна, дуже обережно подув у центр вогню. Йому не потрібні були сірники. Батько бачив, що вугілля в самому низу каміна все ще горить і світиться. Коли він дув, я здивовано спостерігав за цим, як за чаклунством. Вугілля горіло все яскравіше і яскравіше, і тоді газета несподівано спалахнула. Десь впродовж хвилини спалахнули і сучки, запалав вогонь, і кімната стала нагріватися.

Маленький дитячий спогад про часи, що передували появі загального опалення. Але мені пригадується це, коли я чую Павла, який переконує свого молодого друга розігрівати Божий дар, знову зробити його яскравим вогнем. Щось горить там, глибоко усередині Тимофія, і він повинен старанно на це дути, щоб воно знову перетворилося на полум’я.

Звичайно, ми хочемо знати, що це був за дар. Чи була це особлива мова? Пророча мова, можливо, або мови? Чи була це здатність тлумачити Священне Писання і проповідувати слово Боже з владою? Чи була це влада і здатність керувати паствою? Я підозрюю, зіставляючи першу і другу пару віршів, що це була певна комбінація останніх функцій. Перше послання попереджало Тимофія не дозволяти іншим людям дивитися на нього звисока, бо він був молодим (1Тим. 4:12). Павло переконує коринтян не ставитися до Тимофія як до молодшого і підпорядкованого (1Кор. 16:10-11). Тепер він каже йому, що Дух, Який діє в ньому, Дух Божий, Який даний йому, щоб наповнити його силами для служіння, не дух боязні або боязкості, а Дух сили, любові і самовладання. Якщо Тимофій вірний своєму покликанню, він повинен вчитися діяти, показуючи три ці якості.

По-перше, сила, тобто влада. Люди підозріло ставляться до влади, що цілком справедливо. Ми всі чули відоме висловлювання, що «влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно». Влада може вийти боком тим, у кого вона є, навіть більше, ніж тим, на кого вона поширюється. Та все ж влада в людських відносинах неминуча і потрібна. Хтось вимушений приймати рішення. Хтось вимушений захищати слабких і беззахисних. Хтось вимушений управляти загальним життям складного співтовариства. Хтось вимушений дати людям відчути керівництво. Це так само вірно для Церкви, як і для навколишнього світу. Ми не самотні індивіди, які живуть окремо. Анархія не дає розвиватися ні людям взагалі, ні християнам зокрема. Новий Заповіт наполягає, що Бог призначив людську владу для того, щоб принести у світ порядок і гармонію. Це так само вірно для Церкви, як і для суспільства в цілому. Бог дає дари деяким людям, які використовуються на користь усіх; серед них – влада управляти життям Церкви. Ця влада таємнича. Це означає не просто знаходитися на особливому служінні, з одного боку, або бути сильною особою, з другого; усе це може стати небезпечним. Церковна влада – це здатність зробити і сказати те, що змінить ситуацію, показувати такий приклад, якій інші захочуть наслідувати; говорити мудрі слова, які виявляються безперечними, і приносити зцілення і надію там, де це найбільш необхідно.

Ясно, що в Тимофія є такий дар. Саме тому, що в нього, схоже, немає особливо яскравих індивідуальних здібностей, його треба підбадьорити, щоб він безбоязно використовував цей дар. При цьому, поступаючи так, він повинен також діяти з любов’ю. Влада, яка відокремлена від любові, швидко стає руйнівною або навіть демонічною. Любов без сили може звиродніти в безбарвну сентиментальність. Але коли людину при владі знають і сприймають як того, у кого все життя присвячене щедрій, безкорисливій любові, люди, природно, намагаються наслідувати вказівки, які вона дає, і коряться її настановам. Джерело сили самої Благої звістки в тому, що Бог віддав Свого власного Сина заради нас і так обґрунтував вимогу нашої любові і вірності у відповідь. Служителі Благої звістки повинні виявити ту ж саму владу і любов в їх власній діяльності.

Дух, Який є джерелом цієї любові і влади, також дає християнським керівникам самовладання. Вони мають бути в змозі ясно і далекоглядно продумувати, що треба зробити і як зробити це краще. Природно, усе має починатися з їх власного життя, коли вони вчаться помірності і самодисципліні; але це також стосується їх поведінки в общині народу Божого. Нам, на жаль, не потрібен дуже великий досвід життя в християнстві, щоб побачити, як легко з’являються самовдоволення, заздрість, дріб’язкове суперництво і тому подібне. Керівникам будь-якого рівня обов’язково потрібне самовладання, так само, як влада і любов, щоб вони могли не шкодувати про прийняті рішення і про свої стосунки – як в їх особистому житті, так і в керівництві Церквою.

Це ще не говорить нам, які дари були в Тимофія, які йому треба тепер розігріти і підтримувати. Але, швидше за все, це припускає, що вони стосувалися управління молодою церквою, викладання вчення і керівництва вірними. Павло може переконувати його робити це, цілком довіряючи йому, бо знає, що Тимофій сам надійно зміцнений у вірі. Вони працювали спільно (ми бачимо іншу згадку про це у Фил. 2:19-24), і Павло знає, що віра Тимофія міцна, повертаючись до того, що вплинуло на нього в ранньому дитинстві – до свідоцтва і прикладу матері і бабусі. Лоїда і Евнікія, мабуть, стали християнами дуже рано, оскільки сам Тимофій був вже християнином, коли Павло зустрів його у своїй другій місіонерській подорожі (Дії 16:1). До того ж у Павла і Тимофія були близькі особисті і робочі стосунки – як у батька з сином (у тому світі сини часто були учнями своїх батьків, працюючи поряд з ними і навчаючись ремеслу, при цьому сини і дивилися, і слухали). У них були такі близькі стосунки, що, коли Павлу настав час йти далі, Тимофій плакав. Ми можемо відчути, читаючи вірш 4, наскільки це схвилювало і Павла.

Але, звичайно, найглибше з усього, про що починає говорити Павло в цьому посланні, стосується Бога: воля Божа, обітниця Божа (в. 1), благодать, милість і мир (в. 2), дар Божий – соратники і друзі (в. 3). Павло ніколи не діє і не пише просто з випадкової примхи. Його життя вкорінене у вдячній молитві, яка заснована на древній тисячолітній традиції юдейської молитви єдиному істинному Богові. З її глибини він і пише Тимофію. Це послання не просто коментар, що Бог зробив і робить; воно написане, щоб саме по собі бути частиною цієї дії. Думаю, так воно має розцінюватися і відносно нас.

2 Тимофія 1:8-14 – Не соромся!

«Тож, не соромся засвідчення Господа нашого, ні мене, Його в’язня, але страждай з Євангелією за силою Бога, що нас спас і покликав святим покликом, не за наші діла, але з волі Своєї та з благодаті, що нам дана в Христі Ісусі попереду вічних часів. А тепер об’явилась через з’явлення Спасителя нашого Христа Ісуса, що й смерть зруйнував, і вивів на світло життя та нетління Євангелією, що для неї я був настановлений за проповідника, апостола й учителя. З цієї причини й терплю я оце, але не соромлюсь, бо знаю, в Кого я ввірував та впевнився, що має Він силу заховати на той день заставу мою. Май же за взір здорових слів ті, які від мене почув ти у вірі й любові, що в Христі Ісусі вона. Добро припоручене стережи Святим Духом, що в нас пробуває.»

Мій дід був священиком, і як багато з тих, хто має бути постійно на видноті, у нього був постійний нічний кошмар. У своєму сні він стояв на проповідницької кафедрі, готуючись вимовити проповідь, несподівано він спрямовував свій погляд вниз і виявляв, що замість священицької сутани він у піжамі. Чи, можливо, у нижній білизні. (Мені таке не сниться, зате я часто бачу сон, що я приїжджаю в церкву, коли служба вже почалася; моя сутана і конспект проповіді замкнуті в багажнику автомобіля, і я не можу їх узяти). Звичайно, сон свідчить нам, що в глибині душі ми боїмося публічно осоромитися. Ганьба буває різною, але навіть на неформальному рівні в суспільстві більшість з нас почуває себе дуже незручно, якщо ми прийшли на вечірку, одягнені інакше, ніж усі інші. У нас є негласні правила і угоди. Ви не підете на пляж одягненим, як на концерт, або навпаки.

У світі Павла існував добре розвинений кодекс честі і безчестя, і кожен знав, як вони працюють. Був увесь набір того, що ганьбить людину, або сім’ю, або місто. Багато що з цих кодексів пов’язане з видимим статусом людей стосовно тодішньої влади. У наш час той, хто був на банкеті в президента або прем’єр-міністра, цілком може виявити, що його через це шанують, поважають, захоплюються або заздрять. Ті, хто в явній опалі, може виявити, що до них ставляться непривітно. Це також працює і на нижчому рівні: люди, які стверджують, що знайомі зі знаменитостями (рок-зірками, моделями, героями спорту і т. п.) набувають певної популярності.

У світі Павла була ретельно розроблена система громадського впливу і престижу. Ті, хто був якось пов’язаний з владою або їх друзями, могли високо тримати голову і чекати пільгового обслуговування на ринках і в міських справах. Ті, хто був в опалі, могли чекати, що звичайні люди на вулиці також знущатимуться над ними. Не треба багато думати, щоб зрозуміти, яку нішу займав Павло в цій соціальній ієрархії. Він був у в’язниці! Це свідчило саме за себе, як і сьогодні, навіть якщо ми знаємо, що деякі люди посаджені туди несправедливо. Все ще існує такий штамп «ув’язнений». Це віднімає в людини щось основне – свободу приходити і йти, вирішувати щось самому і жити своїм власним життям. Ув’язнений неповноцінний в усьому. У випадку Павла кожному, хто знав про його обставини, було зрозуміле, чому він у в’язниці. Річ у тім, що його слова і дії були сприйняті як образа для можновладців. Павло сповіщав послання Царя, Благу звістку, яка суперечила пропаганді, на якій була побудована Римська імперія: агітатори оголошували Цезаря володарем, проголошували, що його владою врятується світ, а його царська поява в місті або в провінції, які підкорялися імператорові, принесе цим останнім процвітання. «Павло у в’язниці» означало «Павло неугодний існуючій владі».

Тому Павло знає, що навіть його друзі і товариші можуть під тиском суспільства віддалитися від нього, присоромитися його – і так, насправді, присоромитися Євангелія Ісуса Христа. Навіть у Тимофія може бути спокуса піддатися цьому тиску. Протистояти спокусі можна, визнаючи і вітаючи велику владу, про яку Павло говорив у попередньому уривку, – влада Божа, яка проявилася завдяки воскресінню Ісуса (в. 10). Влада Божа перевершує усю земну владу. Вона вже проявилася, щоб діяти через проповідь Євангелія, яке преобразило життя самих Павла і Тимофія, і робить це з багатьма іншими людьми (в. 9). Вона проявлятиметься, щоб знову діяти, коли Бог пересотворить світ наново і дасть Своєму народу нове життя, нові тіла, виконуючи, таким чином, обіцяння життя, завдяки якому Його народ тепер вірить Йому (в. 12). Це головна тема уривка: якщо Тимофій дійсно розуміє, що таке влада Божа, він вчитиметься вибудовувати систему чесної і ганебної поведінки по відношенню до самого Бога, а не по відношенню до земної влади – непостійної, мінливої і в кращому випадку звичайнісінької. І Павло пропонує Тимофію як зразок для наслідування своє власне життя і діяльність (вірші 8-12).

Давайте розберемо основні думки по порядку. У центрі усього цього – слова Павла у вірші 10: Бог об’явив «Спасителя нашого Христа Ісуса». «З’явлення» Ісуса величніше, ніж жалюгідне, претензійне «явлення» Цезаря, незважаючи на його прекрасний імператорський одяг, незважаючи на міць його армії. Статус Ісуса як істинного спасителя світу насправді протиставлений заявам Цезаря, що він рятівник, визволитель світу (усі тирани і завойовники стверджують, що вони «рятують» або «звільняють» людей від чогось або від когось). І подія, в якій передусім став очевидний такий статус Ісуса – Його воскресіння. Не через те, що це було незрозумілим дивом, але через те, що була переможена смерть, постійна і остаточна зброя Цезаря і всіх тиранів. У результаті з’явилося те, про що могли тільки мріяти навіть кращі язичницькі мислителі: життя, яке перемогло смерть і стало новим буттям, не схильним до її влади. Це було «безсмертя», набагато більше, ніж те, про що припускали великі язичницькі філософи. Деякі з них (наприклад, Платон) думали, що в кожної людини є безсмертна душа, яка не помирає після фізичної смерті. Те безсмертя, яке пропонує Блага звістка, – це нове життя в тілі, не схильному до болю, хвороби чи смерті.

Це нове життя, проте, не стало надбанням усіх людей автоматично. Це дар Божий в явній благодаті і силі; і це засновано на тому, що відбувається з людьми в цьому земному житті. У цьому суть вірша 9. Коли проповідується Блага звістка, коли оголошують про Царя Ісуса, люди покликані вірити, присягати на вірність і покорятися Богові більше, ніж комусь або чомусь ще. Це те, що Павло називає «покликання». Це трапляється не тому, що ми особливі або якось особливо поводилися до цих пір, але просто по милості і любові Божий. Коли ви розумієте, що вся християнська звістка про воскресіння Ісуса як явлення влади Божої, про заклик Його до вас тут і зараз, про прийняття цієї влади, щоб вона діяла у вашому власному житті, будучи запорукою вашого воскресіння так, як ви цього хочете – тоді уся ваша система цінностей перевертається з ніг на голову. Ви соромитиметеся деяких справ, якими раніше гордилися, і гордитиметеся тим, чого раніше соромилися. Саме цього Павло хоче для Тимофія. Насправді це сталося із самим Павлом. Він – вісник царської Звістки, і саме тому апостол у в’язниці і переносить також багато що інше. Але він сам завжди довіряв владі Божій. Часткова ця довіра в тому, що він погодився віддати Йому своє власне життя і працював для Нього, і Павло знає, що Бог зберігатиме те, що апостол йому віддав (в. 12).

Це призводить до завершального повороту думки. Християни віддають себе Богові подібно до того, як людина віддає найдорожчі речі на зберігання в банк або ховає їх у тайник. Але в той же самий час Бог дає щось нам натомість: особливе покликання, нові обов’язки, і зрештою саме нове життя, життя, яке в нас є зараз завдяки Духові. Наше завдання бути вірними Богові і відповідальними перед Ним, оскільки Він абсолютно вірний нам і надійний в усьому. На цьому шляху є життя, яке ніколи не посоромить, які б не виникали віяння моди, незалежно від політичного успіху та громадської думки.

Попередній запис

1 Тимофія 6:11-16 – 6:17-21

1 Тимофія 6:11-16 – Славне з’явлення Царя «Але ти, о Божа людино, утікай від такого, а женися за правдою, благочестям, ... Читати далі

Наступний запис

2 Тимофія 1:15-18 – 2:1-7

2 Тимофія 1:15-18 – Вороги і друзі «Ти знаєш оце, що відвернулись від мене всі, хто в Азії, а між ... Читати далі