1 Тимофія 4:11-16 – Вникай у себе і у вчення
«Наказуй оце та навчай! Нехай молодим твоїм віком ніхто не гордує, але будь зразком для вірних у слові, у житті, у любові, у дусі, у вірі, у чистості! Поки прийду я, пильнуй читання, нагадування та науки! Не занедбуй благодатного дара в собі, що був даний тобі за пророцтвом із покладенням рук пресвітерів. Про це піклуйся, у цім пробувай, щоб успіх твій був явний для всіх! Уважай на самого себе та на науку, тримайся цього. Бо чинячи так, ти спасеш і самого себе, і тих, хто тебе слухає!»
Я чув, як великий учений ефектно завершив свою лекцію. Він пройшовся по всесвіту, досліджуючи мікроскопічні форми життя з одного боку і величезні міжгалактичні простори – з другого. Він говорив про теорії, які намагалися примирити все це, і про чудеса, які мають бути все ж досліджені. «Та все ж, – сказав він, – куди б ми не подивилися: будь то в найпотужніший мікроскоп, вивчаючи частки атома, або в найпотужніший телескоп, досліджуючи мільйони об’єктів, які від нас відокремлені мільйонами світлових років, найчарівнішою річчю в усьому всесвіті залишається от ця – дводюймова поверхня лупи, що використовується для всіх цих досліджень».
Це було корисним – і надихаючим – нагадуванням істини, що закликає до подальшого пошуку. Ми, людські істоти, крихітні в порівнянні зі Всесвітом, великі і незграбні в порівнянні з мікроскопічними формами життя, містимо в собі самих щось прекрасніше, наважимося навіть сказати, дорогоцінніше, ніж щось ще в нашому світі. У нас є життя, і це непримітне життя таке глибоке і складне, що, коли ми зупиняємося, щоб обдумати це, ми буваємо приголомшені його таємницею.
Якщо ми як люди повинні час від часу сконцентруватися і нагадати собі, хто ми насправді, те ж саме стосується, в особливому сенсі, тих, хто служить Богові і Благій звістці. Цілком можливо провести кожну годину вдень – а також вночі – з поспіхом вирішуючи численні проблеми, яким повинні приділити увагу пастир, проповідник, церковний служитель. Є проповіді, які треба написати, гімни і музика, які треба підібрати і можливо, розподілити по порядку, помічники, яких треба проконсультувати, рішення, які треба прийняти. Люди страждають, радіють, бунтують проти Благої звістки, потрапляють у біду, люди піддаються хворобам, скорботі, страху і злості… і пастир, і проповідник хочуть бути всім для усіх, хочуть допомогти усім, хочуть підтримати їх перед Богом в їх стражданнях.
Потім – і це цілком може першим спасти на думку – є сусіди, які проти автомобілів, що паркуються біля церкви; є місцеві ради, що складаються з жителів, які не хочуть, щоб дзвонили церковні дзвони; є безробітні, які кидають каміння в церковні вікна. І щодня газети і телевізор повідомляють про ще одну війну, ще одну міжнародну кризу, проблеми державного боргу, вічні страждання бомжів і біженців, і тисячі інших речей, на які Церква повинна звернути увагу, як на місцевому, так і на світовому рівні. Я сам пастир і проповідник, і вже написання цього параграфа стало непростою справою для моїх почуттів.
Ті, хто покликаний до християнського служіння, цілком можуть відчувати, що їх завдання – ніколи не думати про себе. Є світ, є Церква, і ми – просто працівники в них. Звичайно, з одного боку це вірно, як стверджують безліч новозавітних уривків (див., наприклад, 2Кор. 4:5). Але в той же самий час «згорання» духовенства – одна з головних проблем у Церкві за останні декілька десятиліть. Це яскрава і дещо вульгарна метафора тієї жахливої дійсності, яка включає: фізичне виснаження, пригніченість (відчуваєте, що всіх розчарували), сімейні проблеми (перевтомлене духовенство іноді не звертає уваги на свою сім’ю доти, коли вже буває пізно), можливість втратити вашу роботу, і, не в останню чергу, думку, що ви повинні показувати церкві добрий приклад, але відбувається усе навпаки.
Стикаючись з цією проблемою, цей уривок дає ясні, сильні і мудрі поради. «Пильнуй читання, нагадування та науки», «Не занедбуй благодатного дара в собі», «Уважай на самого себе та на науку». Кожен з них важливий, і кожного легко упустити, коли на вас тиснуть. Вірш 12 попереджає Тимофія не дозволяти комусь дивитися на нього звисока, бо він молодий; Тимофій не повинен турбуватися, але повинен вірити, що Бог через нього буде діяти, коли він робитимете те, до чого покликаний, а не коли він намагається переробити сотню справ, до яких не покликаний. Деякі священики комплексують через свою молодість, не в останню чергу через парафію, де середній вік пастви – принаймні удвічі більше їх власного. «Ми тут у цій церкві вже п’ятдесят років, – здається, кажуть парафіяни, – і не намагайтеся вказувати нам, що нам думати чи робити!» Але у священиків є також інші проблеми, не в останню чергу через те, що більшу частину часу вони не підзвітні комусь; ніхто не дозволив їм робити ці чотири справи уранці, ті п’ять – вдень і доробити інші увечері. Швидше, загальна маса всіляких проблем дивиться на них з купи паперів на переповненому столі і заявляє про себе в телефонних дзвінках. Скільки людей, стикаючись з усім цим, наважаться коритися хоч би першій Павловій настанові?
«Пильнуй читання!» Для більшості з нас, включаючи таких, як я, хто провів усе життя в науковій і церковній роботі, читання – річ, яку ми дозволяємо собі тільки як свого роду розкіш, коли зроблені термінові справи. Занадто легко накопичити книги, журнали і так далі, а потім намагатися прочитати якусь частину в потягу або в літаку, або того дня, який насправді має бути вільним. Все ж читання – на початку списку. Як нам наслідувати це?
Частина проблеми полягає в тому, що в сучасній західній культурі читання сприймається як відпочинок, а не як справа. Навіть якщо книга серйозна, і вам треба робити позначки, для вас це досить просто: ви можете сидіти в кріслі, можливо, з чашкою кави, можливо, на тлі неголосної музики. Як ви думаєте, чи можна виправдати таке використання робочого часу? Все ж читання – форма самозречення, майже втілення заклику віри, протиставленої справам: ви повинні відмовитися від своїх енергійних спроб виправдати власне існування суперзайнятим способом життя, це постійна пастка для священиків. Я сподіваюся, що цю книгу прочитають як миряни, так і священики, і я сподіваюся, що читачі-миряни потурбуються, щоб священик регулярно читав, і пристосують церковний розпорядок і плани так, щоб читання стало пріоритетом. Паству, яка так зробить, можуть чекати, по-перше, цікавіші проповіді; але це – тільки початок. Пастир із жвавим, сприйнятливим розумом, готовий усе життя вчитися, постійно даруватиме і відкриватиме щось нове їй або йому при рішенні їх проблем. Дійсно, дарувати; і в цьому суть другої настанови. Бог дає певні дари кожному зі Своїх дітей, і особливо важливо, щоб ті, хто покликаний до церковного служіння, знали про дари, які в них є, і намагалися розвивати їх. Вони дані не для нашої власної вигоди, а для творення повноціннішої церкви, яка, як показує вірш 15, повинна радіти, бачачи дари, які розвиваються, подібно до того, як рослини пускають коріння і розквітають у доглянутому саду.
Але ця друга настанова до духовенства доходить з найбільшим трудом. Зверніть увагу на себе самих. Якою людиною ви стаєте? Чи не схожі ви при такому розкладі справ на інструктора з водіння, який їздить на небезпечному, розбитому старому авто? Чи не схожі ви на учителя музики, який занадто зайнятий, щоб налаштувати свою власну скрипку? Чи не схожі ви на керівника гірської експедиції, який забув узяти свої власні кросівки? Звичайно, є небезпека бути повністю поглиненим самим собою («я і моє служіння»). Звичайно, деякі люди сьогодні витрачають багато часу на дослідження самих себе. Для більшості з нас це не проблема. «Пильнуй», «піклуйся», «уважай» – усі ці веління звучать застережливо. Але щойно ви зрозумієте, що мається на увазі – що вони насправді повинні сприяти вашому звільненню. Вперед! Радійте істинній свободі служіння Богові і Його народу і використовуйте її.
1 Тимофія 5:1-8 – Людські сім’ї і Божа сім’я
«Старшого не докоряй, але вмовляй, немов батька, а молодших як братів, старших жінок немов матірок, молодших як сестер, зо всякою чистістю. Шануй вдів, удів правдивих. А як має вдовиця яка дітей чи внучат, нехай учаться перше побожно шанувати родину свою, і віддячуватися батькам, бо це Богові вгодно. А вдовиця правдива й самотна надію складає на Бога, та перебуває день і ніч у молитвах і благаннях. А котра у розкошах живе, та живою померла. І це наказуй, щоб були непорочні. Коли ж хто про своїх, особливо ж про домашніх не дбає, той вирікся віри, і він гірший від невірного.»
Я знаю чудову пару, в якої одинадцять дітей. Зверніть увагу, вони не народили їх, коли були разом. Його перша дружина померла і її перший чоловік помер; тоді вони зустрілися і одружилися; і коли вони з’єднали його шість і її п’ять дітей, – неймовірно! – у них вийшла футбольна команда.
Уявіть, що б ви відчували, якби були одним з одинадцяти. Усе змінилося. Несподівано ваша сім’я збільшилася не мало не багато вдвічі, і вам треба звикнути до того, щоб стати членом цієї сім’ї, постійно робити щось по господарству, дізнаватися, що кожному подобається чи не подобається, вчитися шанувати і цінувати один одного, нікого не обманювати і ніким не зневажати. У великих сімей нескінченні можливості як для конфліктів і проблем, так і для дружби, радості і взаємної підтримки.
Рання Церква доклала всіх зусиль, щоб жити свого роду великою сім’єю. Це сюрприз для тих, хто неуважно читає послання Павла. Люди часто вважають, що чудове життя єрусалимської церкви, яке описане в Діях Апостолів (наприклад, 2:43-47), було свого роду раннім експериментом, який насправді не спрацював до кінця і не може бути повторений. Звичайно, ми не знайдемо в Павла закликів продати свій маєток і об’єднати свої прибутки. Але ми дійсно знаходимо в різних місцях веління піклуватися один про одного. Це не означає просто добре думати про когось і казати утішливі слова. Це означає забезпечувати матеріальну і фінансову допомогу на користь тих, хто має потребу.
Зокрема, у світі, де не було ніякої організованої державою соціальної допомоги, Церква із самого початку узяла на себе турботу про тих, про кого нікому потурбуватися і хто не може допомогти собі сам. Наприклад, вдови. У стародавньому світі жінки, чоловіки яких померли, часто жили в повній убогості. Часто, коли хтось з них ставав християнкою, їх власна сім’я могла відректися від них і вона втрачала будь-яку допомогу. Церкві треба було замінити сім’ю, і вона повинна була збалансувати ті напружені стосунки і труднощі, які від цього виникали, і можливості радісного спільного життя і взаємної підтримки. От чому в цьому і наступному уривках Павло так ретельно прописує правила внесення вдів у списки для надання допомоги цим жінкам. Я пам’ятаю, як одного разу, коли я був студентом і почав вникати в Павлову думку, друг сказав мені, що він не може повірити, що Павло написав Перше Послання до Тимофія, «бо, – сказав він, – Павла цікавили виправдання вірою, смерть Ісуса і так далі – і вся ця метушня навколо вдів здається настільки буденною в порівнянні з цим». Я не міг тоді гідно відповісти йому, але тепер я можу придумати дві відповіді. По-перше, якщо ви думаєте, що допомога потребуючому занадто низька матерія в порівнянні з абстрактними богословськими суперечками, але може бути важливою на своєму місці, то щось не так у вашому ставленні до Бога і до світу. По-друге, Павло цікавиться вдовами, бо це безпосередньо і глибоко пов’язане з його цілісним уявленням про Бога, Ісуса, Церкву і світ. Це прямо витікає з найосновніших положень його богослов’я. Церква – нова сім’я Божа, в єднанні з Месією і завдяки силі Духа, і життя цієї сім’ї повинне це відбивати. Тільки те, що ми в сучасному західному світі живемо в маленьких сім’ях і мало спілкуємося (більшість з нас) з нашими братами-християнами (звичайно, у порівнянні з ранньою Церквою), не має затемняти для нас реальність великої християнської сім’ї, з якою Павло мав справу.
Потім християнське богослов’я тісно пов’язане з керівництвом для здорового сімейного життя. Нам не треба в цьому уривку посилено читати між рядків, щоб побачити, де можуть проникнути нездорові способи організації великої сім’ї і де треба виявити серйозні заходи для створення нормальних стосунків в общині. Три слова ховаються в цьому уривку, даючи нам ключ до цього: влада, секс і гроші.
Влада: тим, кому доручена відповідальність у Церкві, треба вчитися, як використовувати її м’яко і мудро. Настане час, коли пастир повинен сказати окремим людям, що їх думки або поведінка недопустимі. Це дуже, дуже важко, і так має бути; підозрюю, що ті, для кого це легко, небезпечні для себе і для інших. У керівників часто є спокуса зневажати іншими, дивитися на них звисока. З цим треба боротися. Подумайте, як ви могли б піти до свого улюбленого батька і сказати йому лагідно, але твердо, що потрібно щось міняти. Так треба ставитися до будь-якої старшої людини. Якщо перед вами молодший, подумайте, як би ви говорили з вашими власними братами. І те ж саме з жінками (очевидно, якби Тимофій був жінкою, Павло, можливо, поміняв згадувані соціальні групи місцями): думайте при спілкуванні з ними про вашу матір і вашу сестру. Невелика фраза «зо всякою чистістю», додана наприкінці вірша 2, показує, що Павло знає про потенційну проблему, коли близькі стосунки з пастирем призводять до сексуального потягу. Пастирі мають бути особливо обережними в цьому плані. Падіння тут закінчиться не лише скандалом і розбитими серцями; це може отруїти атмосферу усієї общини.
Гроші: питання, як допомагати вдовам, включає наступну проблему: хто повинен насправді вважатися вдовою? В общині, де багато сімей стало повністю християнськими, було зовсім не необхідно допомагати вдові, коли в неї ще були діти або онуки, здатні її підтримати. Не потрібна багата уява, щоб зрозуміти, яке обурення це викликало б. Павло різко відзивається про тих, хто нехтує своїми власними сімейними обов’язками (в. 8), і майже також різко про тих, хто, будучи офіційно вдовами (можливо, дуже молодими; багато людей у той час помирало в двадцять або тридцять років), жили за кошт церковної підтримки, при цьому отримуючи додаткову допомогу від своєї сім’ї, і таким чином могли дозволити собі безтурботне життя. Якщо безкорислива любов Бога, що проявляє себе через Ісуса, призводить до того, що людям дозволяють потурати своїм бажанням, щось явно йде не так.
Важливе питання – і це так же важливо в двадцять першому столітті, як і в першому – як з’єднати громадське життя народу Божого за зразком сім’ї і наші обов’язки в наших власних сім’ях. Тут потрібні винахідливість і гнучкість у межах ясних принципів, викладених тут. Ми повинні уникати пасток і небезпек, у жодному разі не зловживати владою, сексом і грошима, і розтлумачити кожному поколінню, що означає жити, як сім’я Божа.
