1 Тимофія 5:9-16 – Вдови
«А вдову вносити до списку не менше, як шістдесятлітню, що була за дружину одному чоловікові, засвідчену в добрих ділах, якщо дітей виховала, якщо подорожніх приймала, якщо ноги святим умивала, якщо помагала обездоленим, якщо всякий добрий учинок виконувала. Але вдів молодих не приймай, бо вони, розпалившися, хочуть, наперекір Христові, заміж виходити, через що мають осуд, бо від першої віри відкинулись. А разом із тим неробітні вони, бо вчаться ходити по домах, і не тільки неробітні, але й лепетливі, і занадто цікаві, і говорять, чого не годиться. Отож бо, я хочу, щоб молодші заміж виходили, родили дітей, домом рядили, не давали противникові ані жадного поводу для лихомовства. Бо вже дехто пішли слідом за сатаною. А коли має вдів який вірний, нехай їх утримує, а Церква нехай не обтяжується, щоб могла вона втримувати вдів правдивих.»
Мені подобається старий жарт про два різні типи людей. Ви можете розділити світ на два типи: тих, хто думає, що є два типи людей, і тих, хто з цим не згоден.
Але дійсно, коли створюється нова община, у ній виділяються два типи людей. Є теоретики і практики, і нам потрібні усі. Вам потрібні ті, у кого з’являються ідеї, як усе можна зробити, щоб було добре. Вам потрібні ті, хто ставить неприємні питання на кшталт: «Де узяти гроші?», «Як ми збираємося за будь-яких умов опалювати це приміщення?» і «Куди ми збираємося ставити два додаткові туалети?» Теоретики зазвичай зляться на практиків, адже останні уперто набридають своїми дрібницями, коли перші намагаються створити свою утопію! Практики зазвичай ситі по горло теоретиками за те, що ті витають у хмарах, придумують, мріють!
Щоб справа була успішною, вони потрібні один одному і вимушені вчитися співіснувати.
Зрідка ви знаходите людину, яка ламає стереотип і сполучає в собі ці два типи. Я думаю, що Павло був якраз таким. Без сумніву, він міг мріяти; що є його прекрасне, містичне видіння народу Божого, який вже перебуває на небесах з Месією, якщо не утопія? Але він міг також бути практиком. Подивіться, як ці дві ролі з’єднуються в Першому посланні до Коринтян – містичне і практичне плавно перетікають одне в одне. І цього також немало і в цьому посланні.
Але люди часто читають Біблію, чекаючи тільки ідеї. Вони хочуть велику картину, на якій їм показана пишність нового Божого світу. Якщо там мають бути правила, то такі люди хочуть ґрунтовних, загальних вказівок, які можна використати на всі випадки життя. Якщо ви починаєте спускатися з небес і вказувати їм на те, що люди називають «правилом конкретного випадку» – що сталося в цій ситуації, що робити, якщо стикаєшся з цією проблемою, і так далі – вони починають нудьгувати або навіть гніватися. Це не те, що вони хотіли.
Це – часта реакція на такі уривки, як цей. Цей уривок написаний «практиком», а багато хто з нас знаходить мрії приємнішими. До того ж більшість людей, які читають Біблію, не такі відповідальні, щоб організувати общину, яка піклується про вдів, тому вони хочуть подивитися на подібний уривок, спохмурніти і швидше перегорнути його.
Крім того, деякі люди, що належать до попереднього покоління, читають цей уривок і теж починають злитися: як сміє автор наказувати, думають вони, скільки років має бути жінці, щоб вона мала право отримувати допомогу від церкви? Хіба це не дещо довільно? І, зокрема, яке право він має казати молодим вдовам, що вони повинні знову вийти заміж? Хіба це не їх особистий вибір, в якому вони залишаються абсолютно вільними? На більшість цих заперечень можна навести очевидний аргумент: цей уривок писала людина, яка доклала усі зусилля, щоб організувати реальну общину, і виявила, що потрібно спуститися з небес на землю. Можливий ідеал (чи не буде прекрасно, могли б ми подумати, якщо всі проблеми потребуючих будуть великодушно вирішені церковними коштами) не співпадають з дійсністю. Церква часто дуже бідна і повинна твердо вирішити, де провести межу. Іноді ці рішення здаватимуться довільними, так само, як у того, хто мріє про чудовий, красиво прикрашений будинок і хто повинен, врешті-решт, вирішити, чи буде їх улюблена картина висіти на цій або на іншій стіні. Якщо ви вишукуватимете абстрактне правило для кожної деталі, вам доведеться дуже довго чекати, а тим часом є справи, які треба вирішити, і є люди, яким терміново потрібна допомога.
Отже, цей уривок продовжує попередній, і в ньому робиться спроба зрозуміти, як найкраще допомагати вдовам, і відбиває чотири очевидні проблеми, з якими, мабуть, зіткнулася рання Церква. Роздум про це допоможе нам побачити, як настанова того часу може також стосуватися інших ситуацій, включаючи ті, з якими ми можемо зіткнутися в наш час.
По-перше, Павло наполягає у віршах 9 і 10, що вдови, внесені в список для церковної допомоги, мають бути певного віку і повинні показати всім життям сімейного і громадського служіння, що вони гідні церковної підтримки. Тут же виникає думка, що може бути інакше.
Так само, як місіонери дев’ятнадцятого століття вимушені були боротися з «рисовими християнами» (це люди, які заявляли про своє навернення, щоб отримати їжу), так і вдовам було б легко на периферії церковного життя спробувати на все підписатися в юному віці, не показавши своїм попереднім життям, що вони завжди були активними членами церковної сім’ї зі своїми правами. Звичайно, ми хотіли б заперечити: Церква помиляється, бо не великодушна. Але, як знають ті, хто сьогодні розподіляє гроші на добродійність, що Церкві при обмежених коштах набагато краще не витрачати гроші на тих, хто марнотратитиме їх на розваги. Не можна терпіти тих, хто навертається заради наживи, особливо коли це стосується солідної грошової суми.
По-друге, Павло ясно каже, що ті, кому можуть допомогти, повинні також проявляти себе в справі допомоги іншим. Він вже наполягав, щоб вдова передусім допомагала своїм родичам; тепер він попереджає (у віршах 11-13), що внесення в список занадто молодих вдів може призвести до неприємностей, коли, почавши отримувати церковну допомогу і жити в общині, вони несподівано вирішать піти з неї; чи, будучи забезпеченими, але необтяженими домашніми обов’язками, вони набувають погані звички і стають центром невдоволення або розподілів. Павло добре розуміє, що внесена в список вдова сприйматиме християнську общину своєю сім’єю, про що небагато з нас (хто не живе в монастирі) можуть тільки мріяти. Він знає, і це швидко розуміють усі подібні співтовариства, що є проблеми і небезпеки, які треба помітити і уникнути, бажано перш, ніж вони стануть невідкладними.
По-третє, у зв’язку з попереднім Павло радить, щоб молоді вдови знову виходили заміж. Він каже «хочу» (в. 14), що для нього незвичне; можливо, він має на увазі: «Це не правило, але те, що я б хотів бачити, і от чому». Річ у тім, що нехристиянський світ, який спостерігає цей дивний експеримент у співтоваристві, яке називає себе народом Христовим, сімейством Царя, старанно шукатиме приводів для кепкувань і знущань. «О, – скажуть вони, – мабуть, ви організували прегарну велику сім’ю з усіма цими привабливими молодими вдовами, які тільки і роблять, що весь день байдикують». І кепкування переросте у відверте знущання, коли одна з молодих вдів дійсно піде і вийде заміж, особливо якщо не за християнина. І потім, я не вважаю ці вірші навіженим велінням жінкам про їх особисте життя. Я розглядаю їх як попередження общині, якщо вона серйозно має намір спланувати своє життя як у сім’ї, де є взаємна підтримка, то неодноразово виникатимуть серйозні проблеми, які треба помітити і уникнути.
По-четверте, він знову наполягає, як і в попередньому уривку, що християни повинні передусім піклуватися про свою власну сім’ю. Цікаво, що він покладає цей тягар передусім на християнок у вірші 16, підозрюючи, що це так теж можна обійти очевидну небезпеку. Припустимо, що одружений християнин бачить овдовілу нужденну родичку і хоче їй допомогти. Як легко ці стосунки могли пробудити неналежні почуття. Цієї небезпеки треба уникнути завчасно. Ті, хто надає професійну допомогу і наставляє відповідальних керівників, побачать, я думаю, що цей уривок написала людина з величезним досвідом громадського життя та його проблем. Ми повинні зробити усе, щоб не відмахуватися від нього, коли нам здається, що це не те, що ми зазвичай чекаємо від Біблії. І ми повинні дуже ретельно перевіряти наші власні громади з тією ж мудрістю і чуйністю до пасток і небезпек.
1 Тимофія 5:17-25 – Пресвітери
«А пресвітери, які добре пильнують діла, нехай будуть наділені подвійною честю, а надто ті, хто працює у слові й науці. Бо каже Писання: Не в’яжи рота волові, що молотить, та: Вартий працівник своєї нагороди. Не приймай скарги проти пресвітера, хібащо при двох чи трьох свідках. А тих, хто грішить, картай перед усіма, щоб і інші страх мали. Заклинаю тебе перед Богом й Ісусом Христом та вибраними Анголами, щоб ти заховав це без лицемірства, нічого не роблячи з упередженням. Не рукополагай скоро нікого, і не приставай до чужих гріхів. Бережи себе чистим! Води більше не пий, але трохи вина заживай ради шлунка твого та частих недугів твоїх. У інших людей гріхи явні і йдуть перед ними на осуд, а за іншими йдуть слідкома. Явні так само й добрі діла, а ті, хто інакший, сховатись не можуть.»
Я отримав днями термінове повідомлення від друга-священика. Він шукав нову роботу в іншій країні. Проблема в тому, що в нього є сімейні обов’язки, і, підрахувавши усе як слід, він зрозумів, що просто не може жити на зарплатню, запропоновану парафією, яка прислала йому запрошення на посаду настоятеля. Що йому робити?
Усе, що я міг порадити, було реальним. Я хотів сказати, «якщо ця правильна справа, Бог забезпечить усім необхідним», і ми обидва впевнені, що це так і буде. Але «правильність» включає і те, чи зможете ви виконати ваш обов’язок або вам доведеться брати на стороні додаткову роботу, інакше ви не виконаєте деякі ваші першочергові обов’язки.
Звичайно, я був вихований у переконанні (як, думаю, і всі ми в нашій країні п’ятдесят років тому), що важливо не платити багато грошей священикам, щоб прийняття священицького сану не провокувало бажання добре заробити. Це призвело до дивної ситуації, коли навіть молодший член клиру в Сполучених Штатах Америки заробляє стільки, скільки єпископ в Англії, і тільки сам Архієпископ Кентерберійський заробляє стільки, скільки середній парафіяльний служитель в Америці. Звичайно, всі вони здавалися б невиправдано багатими значній більшості християн, які, живучи в Африці, Азії і Латинській Америці (у тих країнах, які щосили намагаються заплатити величезні і несправедливі борги), знаходять, що це нестерпно. Це – повсякденна реальність багатьох церков, і над цим нам треба серйозно подумати.
Але для всіх цих непростих проблем ми знаходимо можливе вирішення у віршах 17 і 18, які заявляють християнській общині, яка складалася, швидше за все, з небагатих людей, що пресвітерам, які добре керують або працюють, благовіствуючи і наставляючи, треба платити удвічі більше. (У деяких перекладах фігурує фраза «подвійна честь», але в цьому уривку це словосполучення, найімовірніше, стосується грошей, а не до поваги в суспільстві). І розпорядження підкріплюється двома цитатами, одна – про волів, яким не треба в’язати рота, коли вони працюють, і друга (яка схожа на біблійну цитату, але насправді відсилання до вчення самого Ісуса) про працівників, які заслуговують свою нагороду. Ще раз – ця частина послання дуже близька до Першого Послання до Коринтян, у даному випадку до 9:3-11.
Подвійна плата – добрим керівникам і учителям! Ви не занадто часто це чуєте в парафіях і церковних комітетах, і я можу собі уявити, як би всі обурилися, якби хтось спробував це реалізувати. Врешті-решт, хто повинен вирішувати, чи дійсно людина добрий керівник або що він особливо добре учить і проповідує? Я можу собі уявити нескінченні комітети, які створюються, щоб оцінювати різних претендентів, і як це усе стає обтяжливою витратою часу. Та все ж – під загрозою важливий принцип. Більша частина церков Західного світу – під «церквами» я в основному маю на увазі мирян, які складають значну більшість членів і жертвують великі суми грошей, як і тут, – за ці роки дозволяли собі лукавити, наполягаючи, що – зрозуміло! – духовенство не має заробляти стільки, скільки інші люди. При цьому вони не помічали, що тепер більшість дружин священиків, принаймні, у Великобританії, вимушені працювати, щоб поправити сімейний бюджет; що духовенство за рівнем зарплати відстає не лише від тих, у кого схожа з ними професійна галузь, але також і від тих, від кого за родом їх діяльності взагалі не потрібна така серйозна попередня підготовка і навчання; і що, хоча (слава Богу) все ще є багато людей, які хочуть принести величезну жертву, – кинути десь прибуткову кар’єру, щоб проповідувати Євангеліє і піклуватися про народ Божий, – є і багато інших, хто, оскільки в них є основні сімейні обов’язки, просто не можуть собі це дозволити. Тут серйозне питання, яке задане наступному поколінню вірних. Не в останню чергу воно стосується того, як говорити про гроші, щоб це не звучало так, як ніби самі священики просто хочуть мати пристойний прибуток від своєї діяльності.
Цей уривок швидко переходить від однієї теми до другої, але друга частина фрагмента (вірші 19 і 20) продовжує настанови, як треба поводитися старійшинам (чи «пресвітерам» – це грецьке слово стосується старших керівників), і його треба розглянути. На жаль, час від часу буває, що члени общини хочуть у чомусь звинуватити керівників. Досить часто (така вже людина) – це результат ревнощів або інших дуже непристойних причин, тому звинувачення тільки від однієї людини не приймається. (Досить легко уявити обставини, де тільки одна людина може бути обвинувачем, але тут проблема, як писати закони на особливі випадки. Щойно ви спробуєте перерахувати всі варіанти, вам доведеться писати дуже велику книгу.) Павло обмежується біблійною заповіддю: звинувачення мають бути прийняті, тільки якщо два або три свідки згодні між собою. Знову-таки, усі ми знаємо, що вони можуть змовитися і лжесвідчити; але правило апостола стосується тільки першої стадії суду, коли звинувачення прийняте і його треба вислухати.
Схоже, Тимофій повинен діяти в усьому як голова пресвітерів – значною мірою в ролі, яка була присвоєна пізніше «єпископові». Це показано ще ясніше в наступній парі віршів (22 і 23), де Павло визнає, що на Тимофія сильно тиснутимуть, щоб він виступав на користь людей, з якими в нього налагоджені добрі відносини. Щоб зрозуміти, на що реально схожий цей тиск, тільки уявіть, яке скривджене обличчя буде в дорогого друга, коли ви вимушені будете сказати йому, що його поведінка неприпустима. Керівники не можуть дозволити собі тут слабке місце. Також, хоча буде багато людей, яких, як думає Тимофій, треба поставити новими служителями Благої звістки, він має бути в цих випадках обережний. Легко в пориві ентузіазму когось висвятити; але це може обернутися трагедією, коли ви зрозумієте, що люди не були готові, і вам згодом доведеться приборкувати їх. Може виявитися, що ви, будучи причетними до їх висвячування, схоже, дивилися на їх минуле крізь пальці.
У церкви останніми роками були великі проблеми, оскільки вона тривалий час закривала очі на погану поведінку свого духовенства. Наступне покоління не повинне повторити ту ж саму помилку. Вдумлива оцінка характеру принесе плоди (вірші 24 і 25). У цей набір настанов Павло вставляє зауваження Тимофію, переконуючи його ослабити накладену, схоже, самим учнем заборону вживати вино (в. 23). Медичні дослідження сьогодні підтверджують, що для більшості дорослих вино корисне для травлення, серця і низки інших органів тіла, якщо його вживати регулярно і помірно. Павло помітив, що Тимофій – строгий аскет, який, можливо, дізнався, що навіть трохи алкоголю шкодить розсудливості, мові і поведінці, і тому вирішив взагалі цього уникати. Але апостол також помітив, що в Тимофія постійні проблеми із здоров’ям і його можна поліпшити помірними дозами вина. Ще раз повторимо – це послання уникає богословських висот, але дає нам цілком земну, практичну мудрість. Церкві треба і те, і друге. З нами трапляється біда, коли ми міняємо високе богослов’я на дух часу, і практичну мудрість – на байдуже скептичне ставлення і на пораду «займатися своїми власними справами, і не лізти в чужі», яку дають багато сучасних моралістів.
