1 Тимофія 3:1-7 – Особисті якості єпископа
«Вірне це слово: коли хто єпископства хоче, доброго діла він прагне. А єпископ має бути бездоганний, муж однієї дружини, тверезий, невинний, чесний, гостинний до приходнів, здібний навчати, не п’яниця, не заводіяка, але тихий, несварливий, не сріблолюбець, щоб добре рядив власним домом, що має дітей у слухняності з повною чесністю, бо хто власним домом рядити не вміє, як він зможе пильнувати про Божу Церкву? не новонавернений, щоб він не запишався, і не впав у ворожий осуд. Треба, щоб мав він і добре засвідчення від чужинців, щоб не впасти в догану та в сітку диявольську.»
Друг якось вночі підвіз мене машиною до дому. Він – політик і був у свій час членом парламенту впродовж двадцяти п’яти років. Але тепер він вирішив зайнятися новим видом публічної діяльності: він планує стати кандидатом у мери Лондона. «Несподівано, – сказав він мені, – партійні керівники почали ставити мені всілякі питання про моє особисте життя. Вони ніколи не запитували мене про це, коли я хотів стати членом парламенту. Але, якщо ви збираєтеся бути в центрі громадської уваги, їм треба знати, що немає нічого, що може скомпрометувати партію». Не те щоб його партія консервативна в питаннях моральності; швидше навпаки (хоча сам він усе життя був практикуючим християнином). Але вони знають, як і кожен учасник громадського життя, що, чим вище ви піднімаєтеся в організації, тим більше зовнішній світ дивиться на вас – на ваш характер, ваш спосіб життя, ваші сімейні справи – і судитиме про організацію по тому, що вони у вас побачать.
От чому ця настанова в цьому фрагменті так важлива. Якщо хтось займає високу церковну посаду, його життя має бути зразковим для всієї іншої церкви. На це можуть заперечити: «Церква вірить у прощення, тому неважливо, що її керівники живуть неправедно, бо це дає нам шанс показати, що ми маємо на увазі під прощенням і оновленням». Думаю, це невірна позиція. Сьогодні багато хто її дотримується, але це не працює. Християнство дійсно абсолютно все говорить про прощення, але це не означає, що ми можемо розслабитися і продовжувати грішити, бо все буде гаразд так чи інакше; рятівна любов Бога призначена преобразити нас у нове творіння, яке Він так хоче колись побачити перед Собою. Тому украй важливо, щоб керівники були зразком Благої звістки, місцем творення нової людської істоти, такого способу життя, який відмінний від того, що ми бачимо в навколишньому світі.
Цікаво, що Павло вважає, що цей спосіб життя буде визнаний зовнішніми як гідний. Багато нехристиян помічають, коли хтось живе чесно, гідно віри в живого Бога, і шануватимуть його за це – і, відповідно, помічають, коли це не так. Подивіться, як газети знущаються з будь-якої людини, якій суспільство довіряло і яка не змогла відповідати цій довірі у своєму особистому житті. Довіра неділима. Тому керівник має бути «бездоганним».
Але про кого саме тут каже Павло? Слово «єпископ» буквально означає «наглядач», тобто той, хто знає обстановку в церковній общині в цілому і в змозі про все потурбуватися. Але це було із початку – звичайно, до кінця першого століття воно вже означає особливе керівне служіння, яке доручалося одній єдиній людині в кожній окремій общині. (Питання, наскільки був великий географічний ареал, який охоплювала та чи інша община, – це окрема проблема, яку ми не можемо вирішити на підставі цього уривка або навіть усього послання.) Зазвичай таку людину ми називаємо «єпископ».
Це не означає, що в древньої церкви були такі ж уявлення про «єпископів», як у нас зараз. Так сталося, що я належу до церкви, яка називає своїх головних керівників «єпископами», і багато церков використовують це слово або його еквівалент іншими мовами, називаючи так одну людину, яка несе пастирську і вчительську відповідальність за певну область, куди входить багато різних місцевих громад. Але, можливо, спочатку «єпископ» був просто головним керівником, або, можливо, навіть членом ради керівників, у місцевій громаді – зразок, який прийнятий у багатьох сучасних «неєпископських» церквах. Про це точно ми знати не можемо. Проте практика, що одна людина очолює церкву цілого територіального утворення, яке включає багато місцевих громад, звичайно, була добре розвинена на початку другого століття. Мабуть, що цей уривок стосується як такого порядку, подібного до вказаного вище, – коли єпископ – головний керівник, або член керівництва однієї общини.
Йдемо далі. Хто ця людина? Павло всюди говорить про єпископа як про чоловіка. Я детально вивчав інші частини Нового Заповіту і схильний думати, що так воно, ймовірно, найчастіше, і було: і це через те, що використання тут даного терміну з погляду правил грецької граматики не означає обох статей разом, а також і тому, що в найбільш ранній період історії Церкви керівники більшості громад були, ймовірно, чоловіками. Але я не розглядаю це як заборону жінкам брати участь у цьому особливому служінні і покликанні. Повертаємося до головної мети і головного завдання цього уривка: якою має бути ця людина? Яким нормам відповідати? У світлі того, що ми сказали раніше, ми повинні зауважити, що це стосується не лише тих, хто покликаний бути церковним керівником (чи тих, хто хоче їх перевірити); от чому вони повинні відповідати цим нормам: Бог бажає бачити, щоб всі Його діти були такими. Керівникам треба дійсно бути авангардом нового людства, яким має бути вся Церква. Оскільки ми тільки ще прагнемо до цього, а не стали повністю таким новим людством, як цього бажає Бог, важливо, що є зразки для наслідування; особливо ними мають бути керівники.
Переходячи до деталей, Павло починає із сімейного стану єпископа: у нього має бути тільки одна дружина. Я не думаю, що це означає, що єпископ не міг бути одружений кілька разів (наприклад, дружина померла або в розлученні з ним, а він знову одружився). Полігамія була звичайною за часів Павла, як і зараз у деяких країнах світу. (Врешті-решт, у Старому Заповіті багато прикладів подібних сімей, включаючи деяких поважних діючих осіб в історії стосунків Бога та Ізраїлю.) Але Павло відчув, після слів Ісуса в Мр. 10 і в іншому місці, що вічний задум Божий, задуманий Їм із самісінького початку, – вірний, на все життя, зв’язок одного чоловіка і однієї жінки. Саме це повинні показувати керівники Церкви.
І при цьому я не думаю, що це означає, що єпископ має бути одружений, іншими словами, що безшлюбні виключаються. У різних церков прийняті різні норми з цього питання. Виключено, що в керівника дві дружини чи більше. Це тим більше цікаво, бо мається на увазі, що були деякі (можливо, багато) люди в ранньохристиянських церквах, в яких дійсно були декілька дружин, так само, як, наприклад, у деяких новонавернених в Африці, вихідців із середовища, де прийнята полігамія. Зараз бушують запеклі суперечки, чи треба веліти таким людям вибрати тільки одну дружину і відпустити інших, або цей уривок має на увазі, як мені здається, що їм можна стати членами церкви як є, але не можна ставати керівниками, де вони б тоді розцінювалися як зразок для наслідування.
Я розумію, що тут можливий підступ, тому як, мабуть, уривок можна зрозуміти як встановлення двох різних стандартів поведінки – особливий рівень святості для «духовенства» і нижчий для всіх інших. Такий висновок може виявитися згубним. Будь-який «звичайний християнин», який думає, що може віддати досягнення реальної святості «професіоналам», потрапить у біду. Але повертаюся, з чого почав. Звичайно, Бог хоче, щоб увесь Його народ став втіленням нового творіння, яке почалося в Ісусі і доступно завдяки дії Духа. Він бажає, щоб кожен з нас слідував шляхом святості так енергійно, як тільки може. Але, як знає кожен пастир і учитель, різні люди досягають успіхів різною мірою. У будь-якому реальному співтоваристві, на противагу теоретичним (які люди уявляють собі, читаючи тексти), є аномалії і труднощі, часи, коли вам треба прийняти, що зараз ця ситуація – не ідеал, але відбиває наш реальний стан. Мета, проте, вимальовується тим більш ясніше: у керівників не може бути таких аномалій. Вони повинні у своєму житті утілювати і виявляти ту Звістку, сповіщати яку вони покликані.
Інша частина настанов будується за тим же самим зразком. Я б хотів передусім звернути увагу, як і в попередньому уривку, на ті звичайні, прийняті в культурі стереотипи чоловічої поведінки, які євангельські заповіді просто перевертають. «Тихість» не відносилася до чоловічих достоїнств у стародавньому світі, і досі в багатьох країнах це так. Важливо, що від цього Павло переходить до управління власним домом, а потім до управління Церквою Божою.
Не занадто важко управляти общиною, лаючись і вказуючи усьому оточенню, і, коли люди роблять щось не так, нервувати і загрожувати страшною карою. Але якщо ви зробите це, то не лише заподієте страждання людям; ви виставите в негативному світлі перед світом і перед церквою Благу звістку Ісуса.
Особливо важливі два останні зауваження. У гордість можна впасти так легко, що Церкві треба намагатися не піддавати людей дуже рано такій небезпеці. І, повторюся, треба, щоб у керівника була добра репутація в позацерковному світі. Під час гонінь сторонні можуть відкрито ганьбити всю Церкву. Але у відносно спокійні часи оточення спостерігатиме за цією дивною маленькою групою, яка відрізняється від інших. Вони захочуть дізнатися, чи добрі вони сусіди, громадяни, друзі. У цьому, звичайно, не весь обов’язок християн стосовно сторонніх. У центрі залишається проповідь Благої звістки. Але набагато ймовірніше, що люди слухатимуть наші слова, якщо їм сподобається наша поведінка. І якщо це так для звичайних парафіян, то тим більше це вірне для керівників. Особливо для єпископів.
