Колосян 1:24-29 – 2:1-7

Колосян 1:24-29 – Цар, що живе в тобі

«Тепер я радію в стражданнях своїх за вас, і доповнюю недостачу скорботи Христової в тілі своїм за тіло Його, що воно Церква; якій я став служителем за Божим зарядженням, що для вас мені дане, щоб виконати Слово Боже, Таємницю, заховану від віків і поколінь, а тепер виявлену Його святим, що їм Бог захотів показати, яке багатство слави цієї таємниці між поганами, а вона Христос у вас, надія слави! Його ми проповідуємо, нагадуючи кожній людині й навчаючи кожну людину всякої мудрости, щоб учинити кожну людину досконалою в Христі. У тому й працюю я, борючися силою Його, яка сильно діє в мені.»

Якби дерева могли говорити – уявіть собі, про що вони могли б вести бесіду?

От розкидистий, старий днями дуб, що пережив за своє життя немало бур, звертається до тоненького деревного паростка неподалік, що зовсім нещодавно з’явився на світ: «Скоро настане осінь, і задують вітри, буде холодно і тяжко. Але ти будеш у безпеці. Я потурбуюся про тебе. Погано від вітру буде тільки мені. Але нічого страшного, якщо взимку я втрачу декілька гілок. Головне, що, поки ти молодий і слабкий, я перейму на себе усю силу вітру і дам тобі можливість безпечно рости».

Щось подібне каже апостол Павло молодій церкві у вірші 24. Поки ми не зобразимо перед собою такий образ, слова його викликають подив: як може він страждати в ім’я блага молодої церкви? Виглядає так, як ніби він (поміняємо образ) викликає ворожий вогонь на себе: доки він сидить у темниці, супротивники Євангелія уявляють, що вони його знищили. Сконцентрувавши увагу на Павлові і змусивши його страждати, вони не думають про молодих християн, що підростають навколо нього, – як у самому Ефесі, так і в навколишніх містах і селах.

Але Павло розвиває цю досить дивну для нас думку далі. Він каже, що у своїх стражданнях він «доповнюю недостачу скорботи Христової». Тут образ дерев, що загороджують одне одного від негоди, вже «не працює». Нам доведеться звернутися до образу царя і його народу.

Одна з найважливіших рис Павлового світогляду – ототожнення ним Ісуса, Царя і Месії, і Його народу. Ця думка пронизує і цей уривок, і увесь наступний текст послання, і більшу частину інших його послань.

Зазвичай людська фантазія в цій точці спотикається, не в силах створити відповідний до випадку образ. Але ми спробуємо зрозуміти, що має на увазі апостол Павло, зі знайомих нам реалій. Коли до двору голови іноземної держави прибуває посол, що представляє певного царя або президента, це рівноцінно тому, неначе сам цей цар або президент особисто здійснив візит у цю державу. У деяких країнах, якщо хтось образить певну особу або завдасть їй якоїсь шкоди, вважається неначе образа або шкода нанесені цілій сім’ї. Коли голова великої компанії чи організації робить публічну заяву, ми розглядаємо це не як його особисту думку, але як точку зору усієї компанії або організації. Нехай ці образи не зовсім точно відбивають те, що має на увазі апостол Павло, але їх можна розглядати хоч би як вказівники в потрібному нам напрямі.

Для Павла месіанська ідея включає і думку про те, що Христос представляє увесь народ, так що все, що має відношення до Нього, відноситься також і до них. Саме це він і має на увазі, коли говорить про людей, які перебувають «в Христі», «в Господові». І хоча Павло ніколи не втрачає із виду Ісуса з Назарету як конкретну людську особистість, чия смерть і воскресіння з мертвих стали поворотною точкою усієї людської історії, сталося це саме внаслідок того, що Він – Месія нового Ізраїлю, і, коли Він помер і воскрес, разом з Ним помер і воскрес увесь Його народ. Це основна думка апостола Павла, і до неї він підійде в другому і третьому розділах.

У цьому уривку це ототожнення Месії і Його народу розкривається в трьох формах – по одній в кожному з віршів.

Перше. У віршах 24-25 апостол Павло бачить власні страждання як частину того, що називає «скорботою Христовою». Він натякає на древнє уявлення про те, що пора великої скорботи утворює темну алею, через яку належить пройти Ізраїлю і всьому світу на шляху до майбутнього віку. Ця скорбота упередить пришестя Христове, Його Царство. Для Павла сам Христос вже пройшов через скорботу і встановив Своє Царство. Але оскільки це нове Царство все ще прокладає собі дорогу в напруженій боротьбі з «віком нинішнім», доведеться ще певний час нести на землі скорботу. І вона стане не доповненням до скорботи Христової – її, швидше, слід розглядати як додатковим тягарем Його хреста, Його скорботи. Апостол Павло, таким чином, готовий понести свою частку скорботи – у темниці, заради Євангелія. Це допоможе завершити страждання, через які належить народитися в цей світ майбутньому віку, тепер уже в повній і остаточній формі. І тоді – подібно до того, як товстий стовбур старого дерева загороджує молоді паростки – він закриє собою юну церкву від лютих вітрів гонінь. Він викличе вогонь на себе.

Апостол Павло пише не просто про темні часи і надію колись їх минути. Надія, яку Павло бажає вселити колосянам, абсолютно іншого роду. Таємний Божий задум спасіння усього всесвіту – дарувати блага Свого нового віку усьому творінню – явлений віднині в Благій звістці про Христа-Спасителя і Його Царство. Тепер, коли він явлений, Павло щосили прагне, щоб якомога більше людей розділило ці блага. І якщо Своєю смертю і воскресінням Христос Господь вже привів це Царство до буття, то Його власне нове життя в новому тілі є джерело надії християн.

Кожен християнин несе в собі, у своїй душі, цю надію. Причина дуже проста: Ісус Христос, Цар і Господь всесвіту, духом Своїм живе в кожній людині. Сам Він вже живе в новому стані – «у славі», яку замислив Бог для всіх людей. Оскільки усе Його життя віддане усьому Його народу, кожен з цих людей може бути упевнений у своїй надії на те, що частина цієї слави пошириться і на нього.

От чому апостол Павло не втомлюється говорити про Христа Ісуса. Християни в Колосах ніколи не бачили Павла на власні очі, але він каже у віршах 28-29, якщо вони хочуть знати, в яких справах він проводить більшу частину свого часу, то вони такі: він сповіщає Ісуса як Царя і Господа. І робить він це з метою привести якомога більше людей до зрілого християнського життя «в Господі», «в Христі».

Спочатку можна жити «в Христі» і не відаючи, не розуміючи усього, що це означає, не усвідомлюючи ні нових можливостей, що відкриваються перед нами, ні усвідомлюючи нової, покладеної на нас відповідальності. Для цього нам потрібні наставники, що мають невичерпну енергію, а також сила самого Життєдавця Христа, що діяла в Павлові, а відтоді також в усіх учителях церкви. Величезна справа на них покладена. Проте енергія, яку збуджує в них Христос, завжди перевищує їх місію.

Колосян 2:1-7 – Скарб Божий – Цар Ісус!

«Я хочу, щоб ви знали, яку велику боротьбу я маю за вас і за тих, хто в Лаодикії, і за всіх, хто не бачив мого тілесного обличчя. Хай потішаться їхні серця, у любові поєднані, для всякого багатства повного розуміння, для пізнання таємниці Бога, Христа, в Якому всі скарби премудрости й пізнання заховані. А це говорю, щоб ніхто вас не звів фальшивими доводами при суперечці. Бо хоч тілом я й неприсутній, та духом я з вами, і з радістю бачу ваш порядок та твердість вашої віри в Христа. Отже, як ви прийняли були Христа Ісуса Господа, так і в Ньому ходіть, бувши вкорінені й збудовані на Ньому, та зміцнені в вірі, як вас навчено, збагачуючись у ній з подякою.»

У багатьох пригодницьких книгах, таких, як «Острів скарбів» Люїса Стівенсона, сюжет крутиться навколо виявлення старовинного рукопису чи мапи. Люди, що знайшли її, знають, якщо тільки вони зрозуміють прихований у ній сенс і послуговуватимуться нею, вона приведе їх до скарбу, заритого дуже давно, можливо, сотні років тому. Вони розбагатіють так, що неможливо навіть собі уявити.

Проте завжди виникають якісь перешкоди. Деякі люди вважають, що мапа підробка, і все це просто фантазії. Інші кажуть героєві, що він читає її невірно і помилково тлумачить її таємні шифри. Неминуче доводиться стикатися з небезпеками – і під час подорожі до далекого острова в океані, і від загрози людей, які хочуть зупинити героя і дістатися до острова першими. Але ми знаємо, як повинна закінчитися історія. Ми хочемо, щоб герой здолав усі небезпеки і труднощі, відшукав скарб і благополучно дістався до дому.

До кінця першого розділу (вірші 26-27) апостол Павло говорить про таємний задум Божий, забутий, подібно до старовинної мапи, що лежала в замкнутій запорошеній шафі, впродовж століть і багатьох поколінь. Тепер же, абсолютно несподівано, він раптом з’явився на світ Божий під час подій, головним обличчям яких був Ісус, Месія. Павло має цю мапу і кличе якомога більше людей піти за ним і відшукати скарб.

У цьому уривку він прямо каже, що являє із себе цей скарб, які небезпеки доведеться здолати під час його пошуків, а також яким чином слід до нього добиратися. Після того, що ми вже прочитали, нам не варто дивуватися з того, що головна тема тут – Ісус Христос, і тільки про Нього і говорить Павло. Він – таємний задум, Він – скарб Божий, Він – той, «через кого» вони можуть здолати всі небезпеки, Він – той, «у кому» вони повинні відшукати свій шлях до мети. Давайте розберемо усе по порядку.

Перше. Ісус, Месія, Цар, Христос – осереддя Божого задуму. Жодна людина до цього, наскільки б вченою чи віруючою вона не була, не могла здогадатися, що, коли єдиний Істинний Бог зніме печатку зі Свого таємного задуму – повернути увесь всесвіт під Свою верховну і рятівну владу, задум цей утілюватиметься в Людині, що страждатиме від жорстокого покарання, яке римляни застосовували до рабів і вождів бунтівників, і воскреслій з мертвих через три дні. Але щойно почали відбуватися ці дивні події, Павло та інші прийшли упевнитися, що ця мапа насправді щось означає.

І захований скарб, до якого повинна привести ця мапа, – це знову сам Ісус Христос. Не варто повторювати, що апостол Павло не розглядав людську долю так, як прийнято зараз: що людині потрібен якийсь духовний досвід, і, якщо вони цього бажають, Ісус Христос може їм його надати. Він вважав, що Господь Ісус Христос – центр всесвіту, ключ до життя всесвіту, образ самого невидимого Бога, шлях до істинного людського існування.

Християнство – це Христос, як свідчить старовинний афоризм. Поставте Його в середину вашої картини світу, і цей світ перестане хаотично мигтіти перед очима, як дзиґа, і набуде сенсу. Знайдіть Його, і ви отримаєте скарб. Від вас знадобляться певний час і зусилля, щоб витягнути його із скрині і вивчити, але коли ви це зробите, ви знайдете, як каже апостол Павло у вірші 3, що вся премудрість і пізнання отримують свій справжній сенс тільки в Ньому. Коротше кажучи, Він – це усе, і усе – у Ньому.

Зрозуміло, у сучасному світі досить ризиковано говорити про це людям нашої нової легковажної культури, що розглядають Ісуса Христа як якийсь історичний курйоз, який можна благополучно відкинути убік і забути, щоб не заважав «прогресу» або їх особистій кар’єрі. За часів Павла це було так само ризиковано, і в наступних уривках він скаже і про альтернативні погляди. Але вже у вірші 4 він вказує, що можуть знайтися люди, які обманюватимуть нових християн «фальшивими доводами», переконливими на перший погляд, але насправді націлених на те, щоб відвести їх убік. Подібно до того, як шукачів скарбів збивають з шляху люди, що задалися метою їм перешкодити, молодих християн – і Павло знає це – підстерігатимуть небезпеки цього світу: спокуси, брехня і кепкування.

Ще важче доведеться протистояти дружнім на перший погляд умовлянням людей, в яких вони викликають жалість. Це ж потрібно уявити таке! – скажуть вони. Де це чувано, щоб розіпнутий галілеянин був Богом всього світу? Врешті-решт, скажуть вони, у нас вже є свої боги, які нас оберігають і направляють. А якщо ви хочете якогось нового релігійного досвіду, так навколо повно різних релігій, вже відомих. А от і римський імператор – хіба він не бог? І взагалі адже ви жартуєте, правда?

І за такими розмовами стоятимуть прозорі натяки і погрози: у нас не прийнято робити такі речі. А люди, які все ж роблять, незважаючи на попередження, шукають біди на свою голову…

Апостол Павло тривожиться за молоді церкви, з якими він не може бути особисто, щоб вони могли тримати оборону від такого роду нападок. «Порядок та твердість вашої віри», – як каже він у вірші 5, допоможуть їм вистояти. Не можна допустити, щоб їх застали зненацька.

Особливо важливо без коливань йти в обраному напрямі. Бути християнином – це схоже на їзду на велосипеді: доки ти їдеш, ти не впадеш. А йти вперед, будучи християнином, означає не більше і не менше, як йти «в Христі», «в Господові». Вам потрібно укоренитися в Ньому, каже Павло, як дереву в твердому ґрунті. Вам потрібно зрости в Ньому, як по цеглинці піднімається увись міцний будинок на надійному фундаменті. Саме так вас учили, так і слід чинити. На кожному етапі християнського досвіду єдине, чого ви потребуєте, – це сам Господь Ісус Христос. І ви потребуєте Його все більше і більше. Бо Він – це усе і усе – у Ньому.

І знову те ж напучення, що пронизує усе Послання до Колосян: ви повинні зробити подяку (євхаристію) осереддям усього вашого життя. Тоді ви зрозумієте, що ви на правильному шляху. Крім того, ваше життя стане привабливим і радісним для людей, що оточують вас. Вони із подивом дивитимуться на людей, що живуть новим життям. І це теж важливо. Чи не так поширюється Євангеліє?

У віршах 6-7 апостол Павло підсумовує свою основну думку. Усе, що було написане до цього, у тому числі і чудовий вірш 1:15-20, було підготовкою до цих слів. Усе, що станеться далі, виходитиме з цих слів. Було б непогано, якщо під час читання цього послання ви молитиметеся, маючи перед очима виписані на аркуш ці два вірші. Можна приколоти їх десь на видному місці, і вони нагадуватимуть вам не лише про те, що пише апостол Павло, але і про те, що він хоче донести до нас, у наш сьогоднішній день.

Попередній запис

Колосян 1:15-20 – 1:21-23

Колосян 1:15-20 – Похвала Ісусу Христу «Він є образ невидимого Бога, роджений перш усякого творива. Бо то Ним створено все ... Читати далі

Наступний запис

Колосян 2:8-12 – 2:13-19

Колосян 2:8-12 – Стережіться обманщиків «Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософією та марною оманою за переданням людським, за стихіями ... Читати далі