Филип’ян 4:10-13 – 4:14-23

Филип’ян 4:10-13 – Прихована таємниця

«Я вельми потішився в Господі, що справді ви вже нових сил набули піклуватись про мене; ви й давніш піклувались, та часу сприятливого ви не мали. Не за нестатком кажу, бо навчився я бути задоволеним із того, що маю. Умію я й бути в упокоренні, умію бути й у достатку. Я привчився до всього й у всім: насищатися й голод терпіти, мати достаток і бути в недостачі. Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, в Ісусі Христі.»

Цей березень був дуже похмурим і тужливим. До самої середини місяця в повітрі все ще постійно крутився сніг і іноді навіть падав на землю. Сонце майже зовсім не могло пробитися крізь сірі хмари, а з моря дув пронизливий північно-східний вітер, не дозволяючи температурі піднятися вище за точку замерзання льоду.

І раптом, за декілька днів до Пасхи, настали разючі зміни. Вітер змінився, небо очистилося, і в повітрі повіяло теплом. Але найдивовижніше сталося в маленькому саду якраз під кухонним вікном. Нарциси, які досі стирчали із землі голими зеленими стеблами, раптом зацвіли усі разом. Здавалося, вони випромінюють золотисте світло, незалежно від того, світить на них сонце чи ні. Весна нарешті вступила у свої права. От-от настане Пасха.

Таку картину малює і апостол Павло у вірші 10. Після довгого сидіння в темниці тут, в Ефесі, де про нього піклувалися лише декілька друзів і однодумців, до нього раптом прийшов Епафродит із звістками і допомогою від добрих друзів з Филипської церкви. Вони зазнавали страждання та усілякі труднощі, але твердо стояли у вірі в Ісуса і виражали апостолові Павлу глибоку вдячність за все, що він для них зробив, – приніс їм Євангеліє. І на знак любові вони прислали йому цей дар – значну суму грошей, оскільки посилати людину в таку далечінь з нікчемною сумою просто було недоцільним.

Приїзд Епафродита став для Павла як раптове цвітіння весняних квітів, що сповіщають про нову Пасху. Він, зрозуміло, зовсім і не думає докоряти филип’яням за те, що вони не прислали листа або грошей раніше, розуміючи, що вони це зробили при першій же нагоді. Але у світі, де не було електронних ЗМІ, просто не було інших засобів, щоб повідомити про те, як поживає церква і чи так по-доброму розташована до нього, як раніше (або ж, зіткнувшись із серйозними гоніннями, вони злі на нього за те, що він втягнув їх у такі неприємності).

Виразив вдячність за прислані гроші, Павло, проте, швидко додає, що він не та людина, яка нарікатиме або ремствуватиме на Бога за те, що той недостатньо забезпечує його матеріальними благами. Навпаки: Бог дав йому можливість отримати найнеобхідніший урок, який тільки може дати життя, – завжди задовольнятися тим, що є (в. 11).

Багато інших філософів того часу говорили про задоволеність. Вони, проте, розвивали цю думку в плані самодостатності. Ви повинні знайти джерела сили в самих собі, казали вони, так щоб ви могли посміхатися, дивлячись, як невірна доля кидає вам в обличчя якусь удачу. У Павла ж зовсім інша позиція: у мене досить сил, і я готовий до всього, каже він – бо в мене є Той, Хто мене підкріпляє (в. 13). Він не каже, хто це – Бог або Ісус Христос, але, схоже, що тут він має на увазі самого Бога Отця, Якого ми, зрозуміло, пізнали в Ісусі.

Апостол Павло часто говорить про енергію або сили, які він черпає в самому собі і які, як він заявляє, усі виходять від Бога. Він каже до коринтян, що він працював набагато більше, ніж усі інші апостоли, але наполягає, що це не він, а благодать Божа, яка діє через нього. Він каже до колосян, що працює щосили і «з усією енергією, яку Він запалює в мені». Немає сумнівів, що сам Павло запалив безліч людей своєю енергією, як людина-електростанція. За порівняно короткий час він досяг більшого – а його основне служіння на благо людям, включаючи написання послань, тривало не більше десяти років, – ніж багато людей за все своє життя. Він зазнавав знегоди і переживав небезпеки, яких багато людей тоді, та і більшість людей у наші дні не можуть навіть уявити собі. Але його свідоцтво посеред цих знегод прокатується крізь віки аж до наших днів: «Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє».

Як і в попередньому уривку, присвяченому Епафродиту (2:25-30), ми бачимо тут як би через вікно самого Павла – живу людину, християнина, що зіткнувся віч-на-віч з труднощами і знегодами і навчився тяжкій науці виживання. Для нього немає швидких і легких рішень. Жодного відходу від відповідальності з легковажними словами «залиште усе на Бога». Жодного відходу в себе від реальних проблем християнського життя і служіння. Навпаки: Бог провів його через сувору школу, розкривши перед ним секрет, як жити в убогості або «у достатку». І ця таємниця знову упирається в найголовніше для Павла: Бог, Якого він пізнав у Христі Ісусі, дає йому сили зустріти усе, що приходить ззовні. І це приклад для усіх, хто готовий пройти ту ж школу і вивчити ті ж уроки.

Филип’ян 4:14-23 – Завершальні слова вдячності і вітання

«Тож ви добре зробили, що участь узяли в моїм горі. І знаєте й ви, филип’яни, що на початку благовістя, коли я з Македонії вийшов, не прилучилась була жадна Церква до справи давання й приймання для мене, самі тільки ви, що і раз, і вдруге мені на потреби мої посилали й до Солуня. Кажу це не тому, щоб шукав я давання, я шукаю плоду, що примножується на річ вашу. Та все я одержав, і маю достаток. Маю повно, прийнявши від Епафродита, що ви послали, як пахощі запашні, жертву приємну, Богові вгодну. А мій Бог нехай виповнить вашу всяку потребу за Своїм багатством у Славі, у Христі Ісусі. А Богові й нашому Отцеві слава на віки віків. Амінь. Вітайте кожного святого у Христі Ісусі. Вітають вас браття, присутні зо мною. Вітають вас усі святі, а найбільше ті, хто з кесаревого дому. Благодать Господа Ісуса Христа зо всіма вами! Амінь.»

Іноді, коли ви добігаєте кінця роману чи оповідання, настає момент, коли вияснюється сенс, або мотив, або почуття, що визначали всю сюжетну лінію. Ми нарешті розуміємо, чому герой так тужив за здохлою собакою. Чи ми збагнули, чому ця бабця ніколи не довіряла своїй сестрі. Тут може бути усе, що завгодно.

Так і з Посланням до Филип’ян: ми нарешті розуміємо, чому апостол Павло такий вдячний за виявлені цією конкретною церквою плоди благовістя. Справа тут не лише в тому, що вони прислали йому грошей з добрим вісником Епафродитом. Річ у тім, що це стало продовженням звичаю, що був із самого початку. От чому, як ми бачимо, його слова наповнені теплотою, глибокою довірою і любов’ю, які ми відчували впродовж усього послання.

Коли Павло говорить «на початку благовістя» (в. 15), він ясно має на увазі початок свого служіння в Греції. Іноді він пише так, як ніби його прихід у Грецію (описаний у Діях 16:9-12) став для нього абсолютно новим почином. Хоча він вже певний час проповідував і насаджував церкви в Малій Азії (на території нинішньої Туреччини), у нього, схоже, виникло таке відчуття, що Європа – абсолютно інша земля, і якщо Євангеліє тут укорениться, це з новою силою доведе його могутність. Врешті-решт, саме елліни і македонці дали світу найвищу в той час культуру! І Филипська церква стала першою на грецькій землі.

І вона виявилася першою і єдиною, що продовжувала підтримувати Павла матеріально після того, як він покинув її і пішов далі. Наступним великим містом на його шляху виявилася Солунь (Дії 17:1-9), і доки він був там, филип’яни присилали йому грошову допомогу. І тільки коли він досяг Коринту, він зміг влаштувати свою справу і оплачувати частину своїх витрат самостійно (продовжуючи, втім, отримувати допомогу Филип), у чому не без іронії готовий він був прийняти докір від коринтян (2Кор. 11:7-11).

Тут він одночасно виражає вдячність за присланий дар і турбується, як би вони не визнали, що він проповідує за гроші. У ранній церкві це було проблемою, оскільки багато мандруючих учителів і філософів у давнину продавали свої ідеї, і багато хто з них виявлявся порожніми базіками або шахраями. Природно, апостол Павло прагне не лише не бути одним з таких, але і боїться, щоб його не визнали за одного з них. А тому він продумує, яким чином виразити свою якнайглибшу вдячність і одночасно дати зрозуміти, що найбільше цінує їх дружні почуття, виражені в подарунку.

Він заявляє, знову використовуючи бухгалтерську метафору, що цим даром вони поповнили свій «рахунок» – очевидно, в очах Божих – і таким чином отримали позитивну «кредитну історію». Павло намагається не говорити про християн, які роблять щось нарочито, щоб догодити Богові. Він ні на мить не підозрює, що филип’яни таким чином заробляють собі спасіння, «виправдовуються ділами». Він, швидше, має на увазі: Бог задоволений, що їх віра, надія і любов знаходять вираження в практичних справах.

Щоб донести свою думку, відносно «посланого» апостол використовує у вірші 18 старозавітний образ жертвопринесення в Єрусалимському храмі: «Як пахощі запашні, жертву приємну, Богові вгодну». Павло, зрозуміло, згоден з псаломщиком: Бог насправді не нюхає ароматів від спалюваного м’яса і на Нього не справляють враження діяння людей, які просто виконують наказані законом ритуали (див. Псалом 50:7-15). Насправді серце Боже радує високий дух, що виникає з любові і довіри. І усе це означає, що сам Павло може обіцяти филип’янам те, у чому сам він знайшов істину: той, хто до такої міри довіряє Богові, може бути упевнений, що Бог так само забезпечить усі його потреби (в. 19).

Послання закінчується вітаннями, побажанням благодаті і славослів’ям: вітанням усім членам церкви, побажанням благодаті Господа Ісуса Христа, завжди присутнього серед Свого народу, і, як завжди, славослів’ям єдиному Істинному Богові, нині і навіки. Апостол Павло як би запечатує сказане словом «Амінь», очевидно, сподіваючись, що наслідувати його будуть не лише його нинішні адресати, але їх далекі нащадки.

Попередній запис

Филип’ян 3:17-4:1 – 4:2-9

Филип’ян 3:17-4:1 – Громадяни неба «Будьте до мене подібні, браття, і дивіться на тих, хто поводиться так, як маєте ви ... Читати далі

Наступний запис

Колосян 1:1-8 – 1:9-14

Колосян 1:1-8 – Подяка за Благу звістку «Павло, із волі Божої апостол Христа Ісуса, і брат Тимофій до святих і ... Читати далі