Филип’ян 3:17-4:1 – 4:2-9

Филип’ян 3:17-4:1 – Громадяни неба

«Будьте до мене подібні, браття, і дивіться на тих, хто поводиться так, як маєте ви за взір нас. Багато бо хто, що про них я вам часто казав, а тепер говорю навіть плачучи, поводяться, як вороги хреста Христового. Їхній кінець то загибіль, шлунок їхній бог, а слава в їхньому соромі… Вони думають тільки про земне! Життя ж наше на небесах, звідки ждемо й Спасителя, Господа Ісуса Христа, Який перемінить тіло нашого пониження, щоб стало подібне до славного тіла Його, силою, якою Він може і все підкорити Собі.

Отож, мої браття улюблені, за якими так сильно тужу, моя радосте й вінче, так у Господі стійте, улюблені!»

Слово «колонія» сьогодні не дуже шанують. Воно нагадує про часи імперіалізму, коли декілька європейських країн простягали свій вплив на країни Азії, Африки і Латинської Америки і змагалися один з одним у тому, хто захопить більше прибуткових земель. «Колоніальне ставлення» сьогодні означає ставлення протекційне, навіть агресивне, а ставлення до людей, що живуть у віддалених країнах, – як до істот нижчого порядку, придатних тільки для викачування прибутків для власної країни.

Зрозуміло, у ті далекі часи багато поселенців і чиновники колоніальної адміністрації керувалися виключно благими цілями. Вони силкувалися принести медичну допомогу і блага сучасної цивілізації, не кажучи вже про культурну і навіть духовну місію тим, хто їх відчайдушно потребував. Частіше, проте, місцеві жителі бачили, як їх землі захоплюються, а власна древня культура руйнується і знищується. Саме це і мають на увазі сьогодні люди під словом «колоніалізм».

Місто Филипи було римською колонією і, схоже, багато місцевих жителів у цій області північної Греції розглядали Рим і колоніальну адміністрацію саме в описаному мною розумінні. А сталося наступне. У 42 році до Р. Х., приблизно за сто років до прибуття в ці краї апостола Павла, Филипи стали ареною однією з найкровопролитніших битв громадянської війни в Римі, що спалахнула після смерті Юлія Цезаря. Два звитяжні полководці – Антоній і Октавіан (майбутній імператор Август) опинилися в Північній Греції з величезною кількістю воїнів, і їм не залишалося робити нічого іншого. Зрозуміло, вони не бажали вести їх назад у Рим або навіть в Італію. Було б небезпечно, якби тисячі воїнів раптом з’явилися в столиці. А тому вони дали їм землю у Филипах і навколо міста, зробивши його римською колонією.

Оскільки колонія була вже заснована, інші ветерани інших битв до них приєдналися. До часу прибуття апостола Павла у Филипах жили нащадки тих поселенців – досить значне число сімейств, а також невелике число місцевих жителів, що отримували користь від римської присутності, і величезне число, що не отримували від нього нічого доброго і тому зневажали латиномовну еліту, що опанувала їх маленьке грецьке місто.

Филипи знаходилися на проїжджій дорозі, що вела на захід, у найвужчу частину Адріатичного моря, де легко можна було дістатися до Італії і далі – до Риму. З батьківщиною можна було підтримувати тісний зв’язок. Филип’яни-колоністи гордилися римським громадянством і щосили намагалися організувати своє громадське життя так само, як у Римі. Найсвіжішим нововведенням у цьому сенсі був нещодавно встановлений культ імператора – Цезаря, повелителя, якого слід було шанувати як рятівника і бога.

Усе це важливо, якщо ми хочемо зрозуміти цей уривок, який у багатьох сенсах є кульмінацією послання.

«Життя ж наше на небесах», – заявляє апостол Павло у вірші 20. І відразу ж багато сучасних християн не розуміють, про що тут йде мова. Природно, ми припускаємо, що він має на увазі «отже, ми чекаємо, доки ми зможемо піти і жити в раю, де нам і належить». Проте він цього не каже і зовсім не це має на увазі. Якщо хтось у Филипах казав «ми – громадяни Риму» він, зрозуміло, не мав на увазі, що тільки і думає про те, як поїде в Рим на постійне місце проживання. Колонія цього зовсім не припускала. Повернення в Рим усіх колоністів було останньою річчю, яку бажали б імператори. Столиця і так була перенаселена і кишіла безробітними. Якраз навпаки, завданням римських громадян у таких місцях, як Филипи, було нести в Північну Грецію римську культуру і правління, розширювати і зміцнювати римський вплив.

Але припустимо, справи в римських колоністів раптом пішли погано. Припустимо, спалахнуло повстання місцевих жителів або стався набіг «варварських» племен з півночі. Що ним тоді робити? Вони мали повне право сподіватися, що до них явиться сам імператор, якого, врешті-решт, тому і називали «рятівником», щоб допомогти їм, беззахисним, він скрушить усіх ворогів і зміцнить їх становище, зробить його таким же непохитним і славним, як і сам Рим. Імператор, зрозуміло, правив всім світом і мав владу і силу все це зробити.

Саме таку картину і мав на увазі апостол Павло у віршах 20 і 21. Церква нині це небесна колонія на землі, що має владу і силу принести на неї небесне правління (як ми кажемо в Молитві Господній). Самі ми, звичайно ж, не дуже добре це робимо, часто виявляємося слабкими і беззахисними, і наші земні тіла втомлюються і старіють, а потім помирають і розкладаються. Але наша надія – на те, що істинний наш Спаситель, Істинний Бог і Господь Ісус Христос прийде з небес і все це змінить. Він преобразить увесь всесвіт, так що він наповниться Його славою, життям і силою райською. І під час усього цього Він преобразить і наші тіла, так що вони стануть подібними до його славного Тіла, Тіла, яке само преобразилося після Його жорстокої смерті і стало таким чудесно живим, сповненим таким життям, що смерть і тління його більше ніколи не торкнуться.

Знання усього цього дає християнам сили твердо «стояти в Господі» (4:1), і тепер ми можемо ясніше зрозуміти, що це означає. Це не означає постійно перебувати у вірі. Це означає більшою мірою зберігати відданість Ісусу, ніж цезареві, як істинному Господові. Апостол Павло описує церкву і її Господа так, що филип’яни не могли не помітити натяку на Рим і цезаря. Це найнебезпечніше місце в усьому посланні: християни у Филипах – неважливо, є вони римськими громадянами чи ні (деякі, ймовірно, були, а більшість, швидше за все, – ні), повинні продумати до кінця, що означає – зберігати вірність передусім Небесам, а не Риму, і Христу Ісусу, а не цезареві, і вірити, що у відповідний час Ісус прийде і принесе життя і силу небесну всьому створеному світу, включаючи їх самих.

Саме в цьому сенсі повинні вони наслідувати Павла (в. 17). Він вже описав, як він відкинув усі свої юдейські привілеї, щоб набути Христа Ісуса (вірші 4-11). Вони не могли наслідувати його в прямому розумінні – мало хто з них був юдеєм. Вони – а тепер вже і ми – повинні продумати до кінця, що означає зберігати вірність Ісусу, коли на нас тиснуть з усіх боків і теж вимагають вірності.

І нам, як і ним, доведеться також послухати застереження, що містяться у віршах 18-19. Як тоді, так і нині церкву оточують люди, чию поведінку визначає світ інстинктів і почуттів. Можливо, Павло натякає на те, що навіть деякі з християн впадають у таку поведінку, але основний пафос цього уривка націлений на те, щоб застерегти членів церкви від язичницького способу життя. Аргументи цілком повторюють написане в 2 Посланні до Коринтян 6:12-18, особливо в 6:14. Віра в прийдешнє від Бога воскресіння нашого тіла зовсім не означає, що зараз ми повинні надавати йому занадто велике значення. Нам зовсім не слід потурати його різноманітним апетитам, неначе наш бог – шлунок. Такий шлях веде до руйнування. Нинішнє тіло врешті-решт помре, і якщо ми йому поклонятимемося, то вступимо в заповіт із самою смертю. На початку нашого шляху стоїть хрест Христовий (в. 18), який вказує нам шлях істинний, – до життя.

Потрудіться подумати над тим, яким чином погрожує вашій церкві світ, що оточує нас? Що для вашої церкви означає – жити на землі як колонії Царства Небесного?

Филип’ян 4:2-9 – Радійте в Господі

«Благаю Еводію, благаю й Синтихію думати однаково в Господі. Так, благаю й тебе, товаришу вірний, допомагай тим, хто в боротьбі за Євангелію помагали мені та Климентові й іншим моїм співробітникам, яких імення записані в Книзі Життя. Радійте в Господі завсіди, і знову кажу: радійте! Ваша лагідність хай буде відома всім людям. Господь близько! Ні про що не турбуйтесь, а в усьому нехай виявляються Богові ваші бажання молитвою й проханням з подякою. І мир Божий, що вищий від усякого розуму, хай береже серця ваші та ваші думки у Христі Ісусі. Наостанку, браття, що тільки правдиве, що тільки чесне, що тільки праведне, що тільки чисте, що тільки любе, що тільки гідне хвали, коли яка чеснота, коли яка похвала, думайте про це! Чого ви від мене й навчилися, і прийняли, і чули та бачили, робіть те! І Бог миру буде з вами!»

Ніхто не може передбачити, коли це станеться. Дві людини, які були хорошими друзями, разом працювали в церкві або на парафії, раптом посварилися. Один сказав різке слово, другий не так розчув або не так зрозумів і відповів поспішно, зовсім не збираючись ображати, той грюкнув дверима, і тепер вони відвертаються один від одного на вулиці; образа (з обох боків) така велика і глибока, що ніщо не може залікувати її. Я пам’ятаю, як мені розповідав про такі речі дідусь, теж пастор. І в мене на парафії були такі випадки і, я впевнений, усім доводилося з цим стикатися.

Особливо сумно і навіть трагічно, коли такі речі виникають у християнській общині, де сам Бог велів проявляти взаємну любов, прощення і підтримку. Проте коли кожна із сторін звинувачує другу в тому, що та перша порушила цей кодекс поведінки, жодна з них не готова до примирення. Тоді з боку священика або якогось мудрого друга вимагається здійснити певні зусилля і використовувати те, що в міжнародних колах називається «Човниковою дипломатією». Тільки тоді можна буде поступово виправити становище.

Але слово, звернене до обох сторін і вимовлене публічно, може зрушити справу з мертвої точки (хоча ви повинні усвідомлювати те, що робите, оскільки можете усе тільки зіпсувати). З вірша 2 ми дізнаємося, що Павло розумів, що робить. Дві жінки в Филипах, Еводія і Синтихія, посварилися, і він звертається до них обох з проханням помиритися. Напучення, що містяться у віршах 2:1-4, таким чином, звернені, виявляється, не до усієї церкви, хоча це може бути і так, – тут, схоже, мається на увазі особливий випадок.

Такі речі краще улагодити швидше. Учора я розмовляв з однією чутливою пані, матір’ю і бабусею, яка сказала мені, що в неї є золоте правило: ніколи не дозволяти накопичуватися білизні для прасування більше двох днів. Якщо не попрасувати вчасно, то потім навіть страшно буде уявити собі цю купу. Так само все, що необхідно залагодити усередині християнської общини, слід спробувати зробити якнайшвидше, до того, як образи в душі затвердіють, і вже неможливо буде їх пом’якшити чи розтопити. Нинішня суперечка між Еводією і Синтихією триває вже певний час, оскільки Павло почув про неї від Епафродита. Можливо, подумав він, слово від самого апостола здобуде хоч якусь дію.

Хто ж у такому разі цей «товаришу вірний», до якого звертається автор послання по допомогу в цій пастирській проблемі? Ми не знаємо. Можливо, це сам Епафродит, якому належить відвезти Павлів лист у Филипи, – згадка його тут надасть йому додаткові повноваження діяти від імені апостола. Або ж це один з церковних вождів, дуже добре знайомий Павлу, і уся церква відразу зрозуміє, до кого саме звернені ці слова.

Після цього невеликого відступу до конкретних проблем апостол Павло знову звертається до усіх филип’ян із загальними напученнями, що упереджають вже кінець послання. Вони йдуть як би під загальним заголовком, поміщеним у вірші 4: «Радійте в Господі!»

Часто це слово перекладається як «веселіться». Ми зазвичай розуміємо це слово як щось, що відбувається в душі людини, почуття радості, що скипає зсередини і робить людину щасливою. Усе це важливо, звичайно, і мається на увазі в Павловому заклику. Проте в його часи заклик радіти означав також те, що ми називаємо народними святами. У навколишньому світі – в Ефесі, Филипах, Коринті і скрізь, де завгодно, – було прийнято влаштовувати великі свята, ігри та театральні вистави з метою ублажити богів, і не в останню чергу нового «бога» – самого цезаря. Що ж мали радісно святкувати послідовники Ісуса Христа? Ну так, звичайно, самого Ісуса Христа, і ці святкування нададуть їм нові сили і зміцнять у них віру і послух Господові.

У той же час цікаво, що він відразу ж говорить, що зовнішні повинні скласти про християн думку як про людей лагідних і делікатних (в. 5). Радість не повинна перетворюватися на буйство, яке може образити чутливі душі і зачепити людей за вдачею тихих і стриманих.

І от три основні речі, що цілком вписуються у свято, якщо воно одночасно радісне і делікатне: молитва, яка важливіше за щоденні турботи (вірші 6-7), думки і слова, якими прославляється Божа добрість, виявлена в творінні (в. 8), а також спосіб життя, що являє собою Євангеліє (в. 9).

Постійні турботи і тривоги супроводили все життя людей в язичницькому світі. З такою кількістю богів і богинь, і кожен з них може покарати тебе за якусь випадкову образу, про яку ти навіть не подумав, ти ніколи не знаєш, що чекає тебе за рогом. З Богом, Який тепер явив Себе в Ісусі Христі, ніхто не гарантований від страждань (як ми вже бачили), але є упевненість, що цей Бог піклується про світ і завжди відповість на будь-яку молитву. Іноді люди кажуть, що не слід турбувати Бога дріб’язковими проханнями (просити гарну погоду для паломницької поїздки або місце, куди поставити машину при браку місця на парковці). Але, хоча наші молитви в принципі повинні стосуватися, зрозуміло, речей серйозних, ми відмічаємо, що апостол Павло каже: ми повинні звертатися до Бога з будь-якими проханнями про найрізноманітніші життєві речі. Якщо вони мають значення для вас, то вони щось означають і для Бога. Така молитва означатиме, що мир Божий – це зовсім не байдужість стоїків, але глибокий мир у самій гущі життєвих проблем і негараздів, який зберігатиме ваше серце і розум, подібно до солдатів, що вишикувалися в каре, охороняють скриню із скарбами.

Порада, що міститься у вірші 8: думати про перераховані тут чудові і дивовижні речі – прямо суперечить розумовим установкам, які вселяють сучасні засоби масової інформації. Почитайте газети, ці смітники, куди звалено все, що є в житті помилкового, блюзнірського, несправедливого, нечистого, мерзенного, овіяного поганою славою, порочного і огидного. Невже це правдиве віддзеркалення благого і прекрасного Божого світу? Як нам святкувати добрість Творця, якщо ми насичуємо наш розум тільки в тих місцях, які люди перетворили на відхожі кути? Що нам зробити, щоб замість усього цього заповнити розум речами, даними нам Богом і яким ми з повним правом можемо радіти, і веселитися, і святкувати?

І, нарешті, замисліться на мить про веління апостола Павла у вірші 9. Це одне з найстрогіших етичних велінь в усьому Священному Писанні – і не стільки для тих, до кого воно звернене, скільки для того, від кого воно виходить. Хто з нас, поживши в місті декілька тижнів, може сказати, що найкращий спосіб бути християнином – це чинити так, як роблять усі?

І дуже часто апостол Павло бере якусь тему, повертає її так і сяк, сплітаючи думки то в ланцюжки, то в блискучі афоризми. Звідки приходить «мир Божий» (в. 7)? Як звідки? Від «Бога миру», зрозуміло (в. 9). Пізнайте одне, і ви набудете другого.

Попередній запис

Филип’ян 3:7-11 – 3:12-16

Филип’ян 3:7-11 – Придбання Христа «Але те, що для мене було за надбання, те ради Христа я за втрату вважав. ... Читати далі

Наступний запис

Филип’ян 4:10-13 – 4:14-23

Филип’ян 4:10-13 – Прихована таємниця «Я вельми потішився в Господі, що справді ви вже нових сил набули піклуватись про мене; ... Читати далі