У психології є своє визначення для егоїзму – нарциський розлад особи. Назва ця походить від імені героя старогрецького міфу Нарциса, який одного дня нахилився над лісовим струмком напитися, – і потрапив у дуже незручну ситуацію: він закохався в прекрасного хлопця, який дивився на нього з поверхні води. “Нахиляється Нарцис, щоб поцілувати своє віддзеркалення, але цілує тільки прозору воду струмка. Усе забув Нарцис; він не йде від струмка; не відриваючись, милується самим собою. Він не їсть, не п’є, не спить”. Закінчується там усе дуже сумно – Нарцис помирає з голоду, а на місці його безславної кончини виростає всім відома квітка, згодом названа його ім’ям.
Люди з нарциським розладом потрапляють у схожу пастку. Звичайно, вони не “застигають” намертво перед дзеркалом. Замість дзеркал вони використовують людей, з якими спілкуються. Будь-яка людина загалом цікавить їх лише в одному плані – чи зможе вона побачити всю глибину і складність їх видатної особистості, оцінити багатогранність їх таланту і захопитися їх блискучістю. Це можуть бути дійсно дуже талановиті люди, або – які лише вважають себе такими. Суть проблеми від цього не міняється: і тим, і другим завжди потрібне “дзеркало” – захоплені шанувальники, які б хвалили їх реальні чи уявні достоїнства. Деякі варіанти такої поведінки знайомі кожному з нас ще з дитинства за мультфільмами. Такий, наприклад, літаючий пустун Карлсон, який, запросивши Малюка у свій будиночок на даху, звертається до самого себе з пафосною тирадою: “Ласкаво просимо, дорогий друже Карлсон!” І вже в дверях мимохідь кидає через плече розгубленому Малюку: “Ну… і ти теж заходь”. Смішний чоловічок, який весь час заявляє, що він – чоловік хоч куди, і постійно доводить, що він “найкращий у світі”, – це, звичайно ж, карикатурне зображення нарциса. Але і в реальному житті таких “Карлсонів” можна побачити велику кількість. Головна їхня риса – амбітність і впевненість у власній винятковості. До близьких стосунків вони не здатні, оскільки із самого спочатку вважають себе вищими за оточуючих. У той же час вони дуже потребують спілкування, але людина поруч потрібна їм тільки для “підсвічування” власних переваг.
Успіхи ж і переваги інших людей нарциси сприймають дуже ревниво, і тут же прагнуть їх применшити. Втім, замість просторових описів, досить просто ознайомитися зі списком ознак нарциського розладу особи. Людина з подібним розладом:
- реагує на критику почуттям люті, сорому чи приниження (навіть якщо не виказує цього);
- у міжособових стосунках намагається різними способами використовувати інших людей у своїх інтересах, маніпулює ними;
- вважає себе надзвичайно значущою, чекає, що стане відомою і “особливою”, нічого для цього не роблячи;
- вважає, що її проблеми є унікальними і їх можуть зрозуміти тільки такі самі особливі люди;
- мріє про величезні успіхи в обраній діяльності, про силу, красу чи ідеальну любов;
- відчуває за собою якісь особливі права, без причини чекає, що до неї ставитимуться не так, як до всіх інших людей;
- потребує постійної піднесеної оцінки з боку;
- нездатна співчувати іншим;
- часто заздрить і упевнена, що їй теж заздрять.
От, власне, опис закінченого егоїста, до якого важко щось додати. Якщо в людини спостерігаються хоч би п’ять ознак з цього списку, можна припустити, що з нарцисизмом у неї не все гаразд. А виникає цей розлад, як і всі інші, ще в дитинстві, коли батьки домагаються від дитини, щоб вона була саме такою, якою вони хочуть її бачити, відкидаючи властиві їй особові риси, не звертаючи уваги на її думки і бажання. Дитину хвалять і люблять тільки за її успіхи і сварять за промахи і невдачі (у тому числі – і за горезвісний егоїзм). Поступово вона починає вважати, що любові гідний лише той, хто добився, досяг, став, пересилив. У міру дорослішання в її особі формується так званий “нарциський пухир” – свій образ, переповнений всілякими достоїнствами, без яких, як їй здається, люди ніколи її не приймуть. І так важко буває побачити за цим блискучим, надутим, самозакоханим пухирем маленьку і нещасну дитину, яка сховалося в ньому і шукає любові.
Як полюбити себе
У християнстві питання про егоїзм з усією очевидністю поставлене в словах заповіді “Люби ближнього твого, як самого себе” (Мф. 22:39). Тут передбачається певна послідовність: спочатку людина вчиться любити себе, і лише потім за цим зразком – ближнього. Але що ж це означає – любити себе по-християнськи? І як це зробити сучасній людині, яка заблукала в дзеркальних лабіринтах власних двійників, пухирів і фантомів та не розуміє вже, коли вона дійсно любить себе, а коли – надуває черговий “пухир”?
У Церкви є на це цілком конкретна відповідь. Сенс її в тому, що заповіді Євангелія – це не що інше, як опис норми нашої людяності. А євангельський образ Христа – еталон цієї норми, мірило всіх наших думок, слів, вчинків. І коли ми відхиляємося у своїй поведінці від цього образу, ми поступаємо всупереч власній природі, мучимо її, заподіюємо самим собі страждання. Тому любов до себе – це передусім дотримання заповідей, що уподібнюють нас Христу. От як пише про це святитель Ігнатій (Брянчанінов):
“…Якщо ти не гніваєшся і не пам’ятаєш зла – любиш себе. Якщо не присягаєшся і не брешеш – любиш себе. Якщо не кривдиш, не крадеш, не мстишся; якщо довготерпеливий до ближнього твого, лагідний і незлобивий – ти любиш себе. Якщо благословляєш тих, які клянуть тебе, твориш добро тим, хто ненавидить тебе, молишся за тих, хто шкодить тобі, то любиш себе; ти – син Небесного Отця, Який Своїм сонцем сяє на злих і благих, Який посилає дощі Свої і праведним і неправедним. Якщо приносиш Богу щирі молитви, то любиш себе. Якщо ти до того милостивий, що співчуваєш усій немочі і недолікам ближнього твого і відмовляєшся від засудження і приниження твого ближнього, то ти любиш себе”.
Цей короткий опис правильної християнської любові до себе можна згадувати всякий раз, коли в розмові про егоїзм раптом прозвучить аргумент до євангельської фрази “люби ближнього твого, як самого себе”. Щоб кожен апологет розумного егоїзму міг порівняти свої уявлення про сенс цієї фрази з тим, про що насправді каже Біблія.
Неегоїстична радість добра
Головна проблема егоїзму зовсім не в тому, що він пропагує себелюбство. Людині властиво любити себе, це нормальне наше ставлення до отриманого Божого дару – до своєї душі, тіла, до своїх здібностей і талантів. Але, ставлячи любов до себе як вищу цінність, егоїзм не дає правильного розуміння людської природи, а отже – і відповіді на найважливіше питання: що ж насправді для нас благо. Проте в християнстві ця проблема роз’яснена досить детально. Річ у тому, що правильно любити себе, не люблячи при цьому також інших людей, у людини просто не вийде. Як Адам і Єва, усі ми об’єднані спільною для всіх нас людською природою, усі ми один одному кровні брати і сестри в найпрямішому сенсі. І будь-хто з людей природним чином повинен викликати в нас радісний вигук першої створеної людини, яким та колись вітала на Землі людину другу: “Ось, це кістка від кісток моїх і плоть від плоті моєї” (Бут. 2:23).
Але ще важливішим для християнського розуміння любові до себе є факт Боговтілення, в якому Творець світу з’єднав Себе в Христі із цією спільною нашою людською природою. І тепер, от вже дві тисячі років, будь-який християнин повинен бачити в кожному зустрічному одночасно і свого кровного брата, і Творця Всесвіту.
От яка повнота буття стоїть за всіма відомими словами про любов до ближнього як до самого себе. Проявляючи любов до когось, ми вписуємо себе в цю повноту, а значить – робимо благо собі ж. Тобто любимо себе саме так, як цього чекає від нас Бог. Втім, таке розуміння християнської любові до себе нерідко викликає стандартну претензію: “Виходить, християни творять добро заради себе? Адже це ж і є справжнісінький егоїзм!” Але обурені люди так чином показують лише, що не розуміють як слід ні егоїзму, ні християнської любові, ні відмінності між ними. Одна справа – все робити лише задля власного самовдоволення, і зовсім інша – радіти, самовіддано допомагаючи іншим, не роблячи відмінності між собою і ними. У цьому і є суть Божої заповіді: “Люби ближнього твого, як самого себе“.
Автор: Олександр Ткаченко
