Біблеїст Андрій Десницький про егоїзм, який формує наші почуття та бажання
Одна дуже славна дівчина висловила заповітну мрію: добре, якщо б чоловіки здавали 40% своєї зарплати до особливого фонду, з якого платили б зарплату жінкам, – ну просто за те, що вони такі прекрасні! Мене трохи здивувала саме така цифра, 40%, але набагато більше – соціалістичний настрій самої мрії. Ця дівчина не жила при соціалізмі: коли в магазинах пропали продукти, вона була ще зовсім крихітною. Вона виросла вже в ринкову епоху – звідки ж така суто соціалістична ідея? Якби вона сказала: “Хочу вийти заміж за принца, та так, щоб не працювати, а тільки радувати його своєю красою” – це було б мені куди зрозуміліше. Але щоб от так перерозподіляти в загальнодержавному порядку, це вже явно в дусі Раднаркому.
Тільки давайте не будемо сварити саму дівчину, вона відверто висловила те, про що ми майже всі так чи інакше мріємо. Ми, москвичі, цілком задоволені тим, що гроші фабрик і нафтових свердловин з усієї країни осідають у нашому прекрасному місті, а жителі якогось Уссурійську мріють, щоб такий 40-процентний податок ввели в цій нахабній столиці, зрозуміло, на користь їхнього прекрасного краю. І якщо ми поїдемо відпочивати в Крим[1], наприклад, ми побачимо рівно те ж саме: з нас вимагатимуть на кожному кроці чималі гроші просто за те, що Крим так невимовно прекрасний, а зовсім не за якість запропонованих послуг (вона мало чим відрізняється від радянських). Якщо вже ми сприймаємо все це як норму, то чому б не зрозуміти і дівочу мрію? Немає в ній нічого особливого.
Хоча, з іншого боку, який же тут соціалізм? Ми ж пам’ятаємо, як зі школи нам це втокмачували: громадське вище за особисте (тому і піонерський салют віддається долонею, піднятою над головою), і на кожному кроці юний піонер або піонерка чули: “Ти повинен, ти зобов’язана”. Звично відповідали на цю тріскотню чергове “завжди готовий” і йшли грати у футбол, а то зовсім палити в сусідньому підворітті. От це було для нас сьогодення!
Потім інформаційний простір різко змінився, і нам стали втокмачувати: “Ти маєш право!”. Цікаво, що чим більше говорили про права, тим мізернішим ставало життя більшості, і другу частину нам явно не договорювали: “Так, тепер ти маєш право, проте тепер ніхто тобі нічого не зобов’язаний, так що крутися сам, як знаєш”. Недивно, що простий народ права ці не дуже високо цінував і при нагоді не особливо заперечував, коли їх стали помалу міняти на стабільність.
Але особливо старалася реклама. Нашим милим дівчатам вона ніколи не говорила: “От тобі хороша косметика чи одяг”. Вона пафосно вигукувала: “Ти цього гідна!” За що удостоїлася, як заслужила? А ніяк, просто тому, що ти така прекрасна – ти цього гідна. Хто і скільки за це платитиме, справа десята, хоча, звичайно, потрібно буде когось знайти, тому що гідна, і все тут. А якщо в тебе цього немає – твої труднощі. Ну а як інакше рекламістам продати сто тридцять п’яту за останні півроку модель стільникового телефону?
Ми вже звикли бути споживачами-індивідуалістами. Це не просто західна модель поведінки, але модель Дикого Заходу, тому що в “одомашнених” західних краях якраз абсолютно не прийнято красуватися галасливо дорогими речами, а найголовніше, там існує своя система громадських стосунків, де досить строго прописані права і обов’язки кожного. Втім, і на соціалізм це теж дуже схоже, бо на Заході головний девіз – “я можу собі це дозволити, бо достатньо заробляю”. Бездуховно, згодний, і абсолютно по-споживацькі звучить. Але коли того ж самого людина чекає від уряду, профспілки чи багатого жениха просто за принципом “бо я того гідна”, споживацтва тут стільки ж, а от безвідповідальності – набагато більше.
Приблизно так і у великій економіці. Зовсім ще нещодавно молодий офісний працівник був упевнений, що гідний стартової зарплати в півтори-дві тисячі доларів просто так, без всякого зв’язку з роботою, яку робитиме. Не “нам пощастило з цінами на нафту, хто його знає, як надовго”, а саме що “ми цього гідні”. У результаті російська економіка дуже міцно прив’язується до експорту нафти: щоб продавати щось інше, потрібно навчитися робити це інше чи істотно краще, або хоч би істотно дешевше, ніж усі інші. А в нас, зрозуміло, ВАЗ досі упевнений, що нові “жигулі” гідні стояти в одному ряду з іномарками, і уряд зобов’язаний забезпечити відповідний рівень цін. Чи можна серйозно розраховувати на поліпшення якості цих самих “жигулей”, якщо вони спочатку “гідні”?
Словом, потрібно нам щось міняти – не лише в “жигулях”, але, передусім у головах.
А от у церковному житті, начебто, все зовсім не так. Ми співаємо “достойно є”, а не “я цього гідна”, навіть навпаки, дуже багато говориться про власну негідність. Але заміна плюса на мінус ще не означає відмови від старої споживчої схеми: людина, можливо, негідна, проте вона удостоїлася, і в будь-якому випадку вона – пасивний споживач благодаті. Наприклад, причастя. Так, я абсолютно згоден, що потрібна підготовка, і що сповідь покликана грати в ній найважливішу роль, але чи не перетворюється іноді наша практика в якийсь розподіл благодаті за талонами, що видаються у вигляді розрішальної молитви? Прочитав, що належить, підійшов під єпитрахиль – от і гідний, а той не гідний, бо не прочитав і не підходив. І так знищується це дивовижне відчуття таїнства: Христос йде за нас на Хрест, Він саджає нас за один стіл з апостолами – хто взагалі може хвалитися тут своєю гідністю і готовністю?! Наші підготовчі молитви – лише спроба усвідомити свою невідповідність цій Жертві, дуже потрібна для нас спроба.
Втім, це стосується і куди менш значимих речей. Свого часу друга дівчина виражала інше побажання: а добре б, говорила вона, щоб храми були відкриті не лише під час богослужіння, а завжди, і щоб там сидів священик, з яким я могла б поговорити про щось важливе хоч о третій години ночі… Звичайно, добре б, хто сперечається. Я ледве утримався тоді, щоб не запитати ту саму дівчину: ну ось ти християнка, причому грамотна, чи готова ти ходити чергувати у свій парафіяльний храм, щоб о третьої години ночі людині, яка сумнівається, зневірилася, заблукала, було б з ким поговорити? І не за натхненням ходити, а за розкладом? Іншими словами, не “я цього гідна”, і не “я б цього хотіла”, а “я за це відповідаю”? Якщо ти не готова, і я не готовий, то ніхто цього не робитиме.
І це стосується дуже багато що в нашому церковному житті. Ми бачимо недосконалість земної Церкви, іноді істотні розбіжності між тим, чому вчить Євангеліє, і тим, що робиться в цьому конкретному храмі. Таке, дійсно, зустрічається, і не так вже і рідко. Бачать це і нецерковні, і часто пред’являють церковним людям претензії, іноді справедливі, іноді ні. Але у величезній кількості випадків ці претензії до церковного життя (будь то зсередини, будь то зовні) зводяться до простої тези: “Нам потрібна інша, досконаліша, більш свята… ну хоч би зручніша церква”. І звучить за цим все той же мотив: “Ми цього гідні!” Чому, цікаво?
Ні, звичайно, будь-яка людина гідна найкращого, і в нашому житті є дуже багато такого, з чим доводиться миритися, що в жодному разі не можна приймати як норму. Але я пропоную розпочати з іншого кінця: що можемо ми зробити тут і зараз, щоб зробити світ трішки більш гідним нашого високого звання Людини.
[1] Стаття вперше опублікована в 2010 році
Автор: Андрій Десницький
