“Егоїст – нехороша людина”, такий стереотип нашого сприйняття цього слова. Але хіба любов до себе не природна для кожного з нас? Адже навіть у Біблії сказано: “Люби ближнього твого, як самого себе” (Мф. 22:39). Виходить, що любити себе не лише можна, але і необхідно. Чому ж тоді егоїзм виявився засуджуваною рисою людської душі?
Ледь не з перших років життя сучасна людина дізнається, що егоїзм – це погано. І спочатку ця теза не викликає заперечень. Дитина слухняно віддає іншим дітям свої іграшки, хоча їй дуже не хочеться цього робити. Так же слухняно вона ділиться цукерками, які з куди більшим задоволенням з’їла би сама. У міру її дорослішання докори в егоїзмі стають ефективним інструментом, що охоплює все більші сфери її особистого життєвого простору. Відмовився піти з бабусею в магазин за продуктами – егоїст; не хочеш разом з усім класом прибирати листя в шкільному сквері – одноосібник; заїкнувся про те, що не поїдеш з батьками на дачу – “ти завжди думаєш тільки про себе, на інших тобі начхати”. Усе це, начебто, покликане виховувати в підростаючій людині найкращі якості – альтруїзм, співчуття, любов до ближніх. І вона сумлінно прагне виправдати зусилля своїх вихователів – допомагає, бере участь, їде куди потрібно, робить що вимагається. Так триває до тих пір, поки одного дня вона не ставить собі просте питання: а, власне, навіщо? Коли це вона встигла стати винною всім стільки, що тепер має про других думати більше, ніж про себе?
З цієї миті її відношення до поняття “егоїзм” раптом дивним чином міняється рівно на зворотне: перехопивши цю зброю з рук своїх вихователів, людина починає користуватися нею сама. Егоїзм стає для неї головним пояснювальним принципом усіх її дій, а її життєве кредо звучить приблизно так: “У цьому житті я робитиму лише те, що для мене приємне, корисне, вигідне”. І будь-які заперечення вона зустрічає лише поблажливою посмішкою, розмірковуючи про власний інтерес.
Тільки от яка дивність: начебто, величезна кількість людей сьогодні сповідує такий, або схожий, світогляд, проте щасливими від цього не стає. Хоча егоїзм ставить за мету якраз щастя людини, її особисте благо, задоволеність життям.
Але сьогодні публічні заяви людей про свій егоїзм нагадують чи то браваду тих, що зневірилися, чи то якийсь різновид аутотренінгу, де люди намагаються переконати себе в правильності обраного шляху. “Не роби людям добра – не отримаєш зла”, “Треба пожити для себе”, “Бери від життя усе!” – ну ніяк не схоже все це на розповідь про позитивний досвід.
За подібними деклараціями “життя для себе” можна роздивитись палке бажання набути щось дуже важливе, необхідне, без чого життя втрачає сенс і радість. Говорячи простіше, егоїзм – це спроба навчитися любити себе.
Але хіба ми не любимо себе і так, без всяких спеціальних хитрощів? Щоб у цьому розібратися, треба спершу визначити, що ж являє з себе це наше “я”, яке егоїзм припускає як вищу цінність. А. П. Чехов вважав, що в людині все має бути прекрасним – і обличчя, і думки, і душа, і одяг. Спростивши цю формулу класика, можна сказати, що в людині як в особи є дві складові: зовнішність і внутрішній зміст її душі. А значить, справжній, повноцінний егоїст – лише той, хто любить свою зовнішність і свою душу. От і давайте зараз спробуємо розглянути, як ми ставимося до цих двох головних аспектів нашого особистого буття.
Незадоволеність зовнішністю
У кожного з нас дуже непрості стосунки з власним відображенням у дзеркалі. У цьому неважко переконатися, згадавши, як ми поводимося перед ним у хвилини, коли нас ніхто не бачить. Жінки починають поправляти зачіску і макіяж, “репетирувати” різні вирази обличчя, обертатися то одним боком, то другим, з’ясовуючи, з якого ракурсу краще видно достоїнства їх фігури. Чоловіки роблять приблизно те ж саме, за винятком макіяжу, звичайно. Але і в них є тут свої, специфічно-чоловічі справи. Рідкісний представник сильної статі, виявившись перед дзеркалом без свідків, утримається від спокуси втягнути живіт, випнути груди, розпрямити плечі. Ну, а вже напруживши біцепси, розглядати їх віддзеркалення так і так, траплялося, напевно, кожному. Нічого ганебного в таких заняттях начебто немає. Проте ми чомусь соромимося робити все це перед дзеркалом на очах в інших людей.
Річ у тім, що ми дуже погано уявляємо собі, як виглядаємо насправді. Той образ власного тіла, який сформувався в нас у свідомості, як правило, дуже слабо відповідає нашій реальній зовнішності.
І кожного разу, виявившись перед дзеркалом, ми вимушені констатувати цей безрадісний факт. Втягуючи перед дзеркалом живіт, ми лише намагаємося наблизити себе до уявного ідеалу, хоч би небагато “відредагувати” безжальну правду, що понуро дивиться на нас з боку дзеркального скла. І коли хтось застане нас за подібними заняттями, ми бентежимося саме від того, що про це наше невдоволення собою і про наші пошуки “поліпшеної версії” власної фігури чи фізіономії раптом стало відомо сторонній людині.
У сукупності все це вказує на декілька важливих фактів, які наша свідомість зазвичай не сприймає: виявляється, ми не любимо власну зовнішність, і старанно приховуємо це від оточення. Єдиним свідком такого розриву між ідеалом і реальністю в нашій зовнішності ми вибрали дзеркало. І чекаємо від нього якщо не чарівного перетворення на супергероя чи казкову красуню, то хоч би якоїсь втіхи. Нам хочеться зафіксувати у свідомості той варіант віддзеркалення, який більш-менш відповідатиме нашим ідеальним уявленням про себе. Причому, це очікування не залежить від того, як людина виглядає насправді. Навіть визнані красуні вимушені регулярно звертатися до дзеркала за підтвердженням власної краси.
Наш “внутрішній двійник”
Отже, свою зовнішність більшість з нас не любить, вважаючи за краще ототожнювати себе з якимсь фантомом, створеним нашою ж власною уявою. Тому назвати себе егоїстом у цьому плані було б недоречним. Але, можливо, хоч би з душею, з думками, з почуттями нашими справа йде інакше? Нам знову ж таки з дитинства вселяли, що внутрішній світ людини важливіший, ніж її зовнішній вигляд, що за одягом зустрічають, а за розумом проводжають; що з лиця воду не пити. Про все це нам регулярно нагадували батьки, учителі, добрі кінофільми і розумні книжки. Тому нелюбов до своєї зовнішності людина до зрілого віку більш-менш навчилася компенсувати вірою у виняткову цінність свого душевного змісту.
Але наскільки ж виправдана ця віра? Розібратися в цьому куди складніше, оскільки дзеркало для душі людство так і не зуміло винайти. Проте думка про те, що наше справжнє душевне життя, м’яко кажучи, не зовсім відповідає нашим уявленням про нього, неодноразово звучала в найрізноманітніших галузях людської культури. Так, наприклад, у психології прийнято вважати, що всі досить сильні негативні враження (у тому числі – і від власних нехороших вчинків, думок, бажань), у людини потихеньку витісняються в підсвідомість, так що потім вона може і зовсім про них не пам’ятати.
Християнські подвижники, які досліджували все життя глибини своєї душі, стверджують приблизно те ж саме: якби ми раптом побачили всю безодню нашої гріховності, то від жаху тут же збожеволіли. Тому милосердний Бог не попускає людині бачити свою гріховну ураженість в усій повноті. Він розкриває її поступово лише перед тими, хто прагне виконувати у своєму житті євангельські заповіді, крок за кроком виправляючи в людині ці страшні спотворення її душевної природи.
На жаль, більшість людей у цьому питанні схильна не довіряти як психологам, так і священикам. І це зрозуміло: дуже важко повірити в те, що ти – поганий і що десь там у твоїй душевній глибині таяться свідчення цієї твоєї зіпсованості.
Причому настільки страшні і безперечні, що твоя власна психіка відмовляється впускати їх у твою ж свідомість. Але досвід як релігійної, так і психологічної практики показує, що це дійсно так, що людина не знає свою душу куди більшою мірою, ніж власне тіло. І точно так, як і у випадку з тілом, не усвідомлюючи навіть, а відчуваючи в собі цю приховану ненормальність, наш розум створює ще один хибний образ – тепер уже власної душі. У цьому фантомі все загалом прекрасно: він добрий, чесний, розсудливий, сміливий, великодушний, цілеспрямований – перераховувати його достоїнства можна дуже довго. І лише один недолік псує цю чудову картину: насправді всі ці душевні якості належать не нам, а двійнику, створеному нашою уявою. Щоб “прорватися” крізь цей примарний образ до себе-справжнього, людині потрібне дуже серйозне зусилля, на яке наважується далеко не кожен.
Отже, більшість з нас бояться побачити свою душу настільки, що вважають за краще взагалі туди не заглядати. Для нас це недозволена розкіш. Ми задовольняємося лише утішливим для розуму і серця спогляданням свого прекрасного фіктивного “я”, яке самі ж собі і придумали.
У результаті виходить досить дивна картина: на егоїзм сьогодні претендують люди, які не люблять свою зовнішність і бояться свого внутрішнього світу. І коли така людина стверджує, що житиме тільки для себе, не варто особливо дивуватися з того, що ця філософія не приносить їй щастя.
Як може жити для себе той, хто себе не знає, не любить і навіть боїться? За зовнішньою зухвалістю подібних тверджень прихована відчайдушна спроба пробитися до самого себе, побачити себе, навчитися себе любити. На жаль, уся енергія таких спроб виявляється в результаті спрямована повз мету, і замість задоволення і радості приносить лише розчарування і порожнечу, яку людина знову і знову намагатиметься заповнити. Але в дірявому глеку вода, на жаль, не тримається.
Автор: Олександр Ткаченко
