Тема виправдання гріховних вчинків, згадана в попередньому дописі, потребує… ні, не обговорення, а попередження. Бо говорити, у принципі немає про що: більшість людей, у тій чи іншій мірі, замість того, щоб каятися в гріхах, що є засадничою умовою прийняття Євангельської звістки (див., напр., Мф. 4:17), усіляко намагаються знайти виправдання своїм (і, що цікаве – чужим) непристойним вчинкам, або відвертому неподобству та мерзоті.
«Усі так роблять», – напевно, одна з найбільш поширених фраз-виправдань на додачу вже згаданим у попередньому дописі. Що тут можна сказати на це? Хіба що навести цитату з Послання до Римлян: «Кожен з нас дасть за себе відповідь Богові» (Рим. 14:12), – ну і, звичайно, вже «класичне», якщо можна так виразитися стосовно Вічної Книги: «Не обманюйтесь: Бог зневаженим не буває. Що посіє людина, те й пожне» (Гал. 6:7). Підсумувати ці два біблійні вірші можна таким чином: «Можливо, що роблять-грішать усі, але от відповідати доведеться кожному окремо за те, що він робив, живучи в тілі, добре або лихе» (2Кор. 5:10).
Так що, повторимося, обговорювати людські виправдання власних (і, знову ж таки чужих) гріхів немає особливої потреби, бо «що було, те і буде; і що робилося, те і буде робитися, і немає нічого нового під сонцем» (Еккл. 1:9). Люди із самого початку кардинально не змінилися: замість того, щоб каятися в скоєному, більшість починає шукати виправдання, або ж шукати винуватця власних гріхів…
Як, наприклад, це сталося в едемському саду: «І сказав [Бог]: …Чи не їв ти від дерева, з якого Я заборонив тобі їсти? Адам сказав: жінка, яку Ти мені дав, вона дала мені від дерева, і я їв. І сказав Господь Бог жінці: що це ти зробила? Жінка сказала: змій спокусив мене, і я їла» (Буття 3:11-13). Тобто винні всі: змій, жінка, Бог (!), Який дав цю жінку, одним словом всі… окрім мене! У цій біблійній історії, звісно, за бажання, завжди можна віднайти себе, коли починаємо звинувачувати життєві обставини, оточення, того ж самого Бога в усіх наших негараздах і гріхах.
Але про що і варто сказати, так це попередити, нагадати, що такий підхід до вирішення власних проблем не тільки позбавляє від них, а лише з часом додає нові. Особливо, коли людина починає виправдовуватися не безглуздими фразами, а починає застосовувати на своє виправдання Слово Боже, часто-густо вириваючи біблійні вірші із загального контексту. На це, до речі, грішить чимало людей.
От, наприклад, один з найпоширеніших віршів, що вживається подібним чином: «Не судіть, щоб і вас не судили» (Мф. 7:1). Пригадуючи цей вірш, люди зазвичай натякають, щоб оточуючі не піддавали критиці їх неблаговидні вчинки, тобто «не осуджували їх», простіше кажучи, залишили їх у спокої. На щось подібне натякає, згаданий у попередньому дописі вираз: «Не можна осуджувати людей, можна лише судити їх вчинки». Але ж це безглуздо! Людей як раз і оцінюють за їх вчинками, як мовиться, «по плодах їхніх пізнаєте їх» (Мф. 7:16)!
Звичайно, Христовий заклик: «Не судіть, щоб і вас не судили», – багатошаровий, але ж ті люди згадують його не з метою пізнання Істини, а лише для того, щоб від них банально відчепилися. Але в чому сенс марно вимовляти Ім’я Господнє, намарно використовувати Його вічне слово? Адже, як відомо, «Господь не залишить без покарання того, хто промовляє ім’я Його марно» (Вих. 20:7). Проте, як правило, таких людей це мало хвилює…
Редакція сайту
Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
Те, що мало хвилює
Ваш коментар:
