Филип’ян 1:18b-26 – 1:27-30

Филип’ян 1:18b-26 – Жити чи померти?

«…Та й буду радіти. Бо знаю, що це буде мені на спасіння через вашу молитву й допомогу Духа Ісуса Христа, через чекання й надію мою, що я ні в чому не буду посоромлений, але цілою сміливістю, як завжди, так і тепер Христос буде звеличений у тілі моїм, чи то життям, чи то смертю. Бо для мене життя то Христос, а смерть то надбання. А коли життя в тілі то для мене плід діла, то не знаю, що вибрати. Тягнуть мене одне й друге, хоч я маю бажання померти та бути з Христом, бо це значно ліпше. А щоб полишатися в тілі, то це потрібніш ради вас. І оце знаю певно, що залишусь я, і пробуватиму з вами всіма вам на користь та на радощі в вірі, щоб ваша хвала через мене примножилася в Христі Ісусі, коли знову прийду я до вас.»

«Куди ми йдемо, коли помираємо?» – от одне з найбільших запитань, яке ставлять собі люди упродовж усієї своєї історії і яке досі продовжують ставити своїм духовним пастирям. До недавнього часу більшість людей у так званому християнському західному світі відповіли б: «На небо» – додавши при цьому певне застереження про те, що може бути інша посмертна доля, якої краще всіляко уникати. Нині, проте, із занепадом християнської віри в західному світі, люди схильні знову звертатися до древніх народних повір’їв, знаходячи в них альтернативні відповіді на свої питання. Деякі вважають, що всі ми зіллємося в єдиному океані свідомості (чи підсвідомості). Інші кажуть – і, схоже, щиро вірять у це – що всі ми станемо зірками на небі.

Апостол Павло не робить цю тему основною в цьому посланні до Филипської церкви, проте в цьому уривку, а також в іншому – трохи далі – він пише речі, які повинні сформувати серцевину серйозного християнського вчення. Тут він ставить питання: чи вдасться йому вижити в нинішньому тюремному ув’язненні і колись набути свободи так, щоб він знову зміг відвідати їх, або ж влада світу цього вирішить, що йому краще померти?

Найцікавіше, що сам Павло погоджується з другою альтернативою – він, дійсно, вважав за краще б померти. «Я маю бажання померти та бути з Христом, бо це значно ліпше», – пише він. І це зовсім не «тяга до смерті» у тому сенсі, в який впадають деякі люди, що загубилися, перебувають у важкій депресії і прагнуть піти з життя якнайскоріше. Як видно з листа, апостол Павло перебуває в бадьорому стані духу і готовий тут же приступити до роботи, щойно його випустять з ув’язнення. Проте Павло ще і любить – Царя, Месію, Ісуса, Який, як він пише в Посланні до Галатів (2:20), «полюбив, і видав за мене Самого Себе». І основна думка тут – смерть для нього означає відхід до Ісуса, щоб жити з ним, його Господом і Царем.

Ніде в Новому Заповіті ми не знайдемо, щоб люди говорили про те, що вони «підуть у рай після смерті». Один тільки раз сам Ісус каже розіп’ятому поруч розбійникові: «Поправді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю!» (Лк. 23:43). Проте у віруваннях юдеїв того часу «рай» не завжди уявлявся як остаточна доля людини. Він уявлявся як місце блаженного відпочинку перед днем воскресіння.

Апостол Павло, схоже, розділяє ці вірування. Відразу після смерті, як він вважає, християнин йде до Христа, щоб бути з Ним. Ці вирази («бути з Господом» або «з Христом»), мабуть, найвдаліші, щоб виразити християнську ідею життя після смерті. Але для Павла, як і для більшості юдеїв, це ще не кінець. Як ми побачимо в третьому розділі, настає ще і воскресіння. Мертві більше не перебуватимуть безтілесними, але набудуть нових тіл, щоб жити в новому світі, який тоді створить Бог (3:11,21). Ми детальніше поговоримо про це, коли дійдемо до цього місця в посланні.

Завдання апостола Павла зараз, зрозуміле, – переконати филипських християн у наступному: що б не сталося з ним у його нинішньому ув’язненні, це не означатиме, що все йде дуже погано. Він знає, що, цілком імовірно, місцева влада в будь-який момент може вирішити його стратити. Людське життя в римському світі цінувалося дешево, а порушники спокою переслідувалися і знищувалися дуже швидко. Павло хоче, щоб його друзі-филип’яни зрозуміли: якщо до них дійдуть звістки про його смерть, вони повинні знати, що сам він був готовий до неї і навіть щасливий її зустріти.

У той же час він упевнений, що в цьому житті він зробив далеко не все. Засновані ним церкви ще потрібно було учити і направляти так, як у той момент не міг зробити ніхто інший, і, крім того, потрібно було насадити ще багато нових церков. Врешті-решт, якщо Бог призвав його до апостольського служіння язичникам, то в язичницькому світі залишалася ще безліч місць, де люди не чули ім’я Ісуса. Тому він абсолютно упевнений, що Бог дозволить йому набути свободи і знову почати свої подорожі з проповіддю. І одне з місць, яке він має намір відвідати, це якраз Филипи.

Паралельно цьому уривку нам слід прочитати Друге Послання до Коринтян (1:8-11), де апостол Павло описує свій стан незадовго до звільнення. Тоді він не лише був абсолютно упевнений, що його уб’ють, але і його власний стан духу впав настільки, що думка про можливий смертний вирок пронизала його серце і розум. Інакше кажучи, не варто думати, що, оскільки цей уривок дихає бадьорим і навіть радісним настроєм, Павло перебував у ньому весь час ув’язнення. Його віра залишалася непохитною, і із страшних випробувань вона вийшла ще сильнішою. Але його почуття виникали і минали. Уміння розрізняти між вірою і почуттями, а також підтримувати віру і надію, залежно від почуттів, що виникають у різних обставинах, або незважаючи на них, є вже сама по собі частина християнської зрілості.

Апостол Павло бажає, щоб його друзі розділили його радість. Але особливо він хоче, щоб, коли він побачить їх знову – як він сподівається, – це стало б для них приводом для примноження хвали «в Христі Ісусі».

Нехай навіть він змирився з можливістю смерті в темниці, все ж його звільнення і відновлення служіння послужать знаком для християн, що моляться за нього, що Ісус є істинний Володар над усією владою і справами. І це, зрештою, одна з основних думок усього послання, і нам потрібно згадати про неї так само, як про це пам’ятала Филипська церква.

Филип’ян 1:27-30 – Жити в згоді з Євангелієм

«Тільки живіть згідно з Христовою Євангелією, щоб, чи прийду я й побачу вас, чи й не бувши почув я про вас, що ви стоїте в однім дусі, борючись однодушно за віру євангельську, і ні в чому не боячися противників; це їм доказ загибелі, вам же спасіння. А це від Бога! Бо вчинено вам за Христа добродійство, не тільки вірувати в Нього, але і страждати за Нього, маючи таку саму боротьбу, яку ви бачили в мені, а тепер чуєте про мене.»

«Тільки не показуй йому, що ти боїшся».

Тітка шепотіла слова мені у вухо, а великий пес біг вулицею і наближався до нас. Порада звучала фальшиво, бо я дійсно боявся. Мені було лише сім років, а рік тому маленька собачка вже укусила мене ні з того ні з сього. Що ж чекати від великого собаки?

Зіщулившись, я йшов поряд з тіткою. Пес зупинився біля нас, обнюхав усе навколо, а потім розвернувся і побіг геть. Він просто вирішив познайомитися. Якби він тільки знав, що я готовий був кинутися тікати, він би подумав, що з ним грають, і пустився б навздогін.

«Ні в чому не боячися противників», – пише апостол Павло до филип’ян (в. 28). Зараз супротивники Євангелія, зрозуміло, не такі прості, як великі пси. Те, що відбувається, частенько набагато тонше і небезпечніше. Як було в першому столітті в Середземномор’ї, так і тепер у Китаї, у Судані, та і в інших країнах безліч людей твердо мають намір викинути цю християнську нісенітницю геть і з цією метою готові зробити усе що завгодно. Та і на постхристиянському Заході сьогодні скептицизм і цинізм у нашій культурі надзвичайно сильні, причому не лише в газетах і на телебаченні. Християнам легко устрашитися, проте апостол Павло наполягає, що ми не повинні цього робити.

Чому ж? Невже в них не дістане влади заподіяти нам зло? І так, і ні. Як сказав Ісус, вони можуть убити тіло, але не душу. І Бог живий піклується про нас. Якщо точніше, то, як вважає апостол Павло, уся суть християнського життя полягає в тому, щоб жити з вірою в те, що Ісус вже став Царем і Господом усього всесвіту. Більша частина світу ще не знає про це, так що віруючий християнин неминуче йтиме не в ногу з усім оточенням, і звідси слідує нерозуміння, ворожість і навіть переслідування.

І тому тим більш важливо, щоб поведінка християн на людях була бездоганною. Вона, як пише Павло, має відповідати Євангелію. Не можна допускати, щоб про них говорили, ніби вони неввічливі, грубі і нешанобливі. Сусіди повинні знати, що християни – чесні, надійні, добрі навіть у тому випадку, якщо хтось їх у чомусь звинувачує чи піддає нападкам. Вони повинні жити без страху і не ховатися у відрізаних від всього світу притулках, де б вони могли в ізоляції вирощувати свою віру, не звертаючи уваги на весь інший світ.

У той же час вони повинні підтримувати тверду єдність духу і рішучість, працюючи спільно, як члени однієї команди, рівно бажаючі виграти боротьбу. Саме це означає вираз «борючись однодушно за віру євангельську». Належна поведінка і спільний подвиг за віру послужать знаком усім супротивникам: «Ми не боїмося». І це посилання вже саме по собі стане частиною євангельської проповіді. Також і іншим християнам воно послужить сигналом про те, що вони вже належать прийдешньому Царю Ісусу, а їх супротивникам – що починається новий світ, де погрози світу старого вже не діють.

Ця думка настільки важлива, що варто зупинитися на ній детальніше. У тому світі, де жив апостол Павло, звичайною була ситуація, коли командування великою армією могло бути передане іншому воєначальникові, який почне вимагати інших моделей поведінки та інших методів ведення війни. Щоб нові вимоги дійшли до кожного воїна і стали виконуватися ними, знадобиться час, але багато ветеранів вважали за краще б зберегти вірність колишньому воєначальникові. Але той, хто зрозумів, що новий воєначальник – серйозно і надовго, і, отже, доб’ється свого, зрештою отримає перевагу. І вже той факт, що вони стримують своє невдоволення, у твердій упевненості, що нові порядки встановлені твердо, послужить сигналом іншим співтоваришам, які все ще сумніваються: з неминучістю доведеться змиритися.

Так або приблизно так вірив і апостол Павло. Ісус Христос – новий Цар, але більшість людей доки цього не розуміють. Але ті, хто вірить у Нього, повинні триматися твердо і зберігати Йому вірність, бо одного прекрасного дня весь світ Його визнає як Царя і Господа. І вже сама ця твердість, ця вірність послужать знаком – звісткою – іншим людям, що християни сповіщають істину.

Також і їх страждання, які, – рано чи пізно – настають неминуче, якщо вони дійсно вірні Ісусу. Весь світ, усі супротивники Євангелія ополчаться на вірних християн за те, що вони не такі, як усі, за те, що йдуть не в ногу. Спробуйте сказати людям, що мають вагомі інвестиції в країнах третього світу, що одна з основних євангельських вимог – прощати борги, і відчуєте на собі їх гнівну або зневажливу реакцію. Спробуйте сказати людям, які упевнені, що мають право нав’язувати решті світу свої військові рішення, або ж тим, хто заробляє колосальні гроші на виготовленні та продажі зброї, що Господь Ісус Христос виступає за принципово інші способи залагоджування конфліктів. Спробуйте сказати людям, які загрузли в розпусті, що Господь Ісус Христос призвав їх використовувати тіло так, щоб не осоромити Творця всесвіту. Чи, як у випадку апостола Павла, спробуйте сказати «Ісус Христос – Бог» під самим носом у тих, хто живе за принципом «Цезар є бог».

Перед яким з євангельських питань стоїть зараз ваша община? У чому саме вам і вашій церкві важливо стримати свої почуття і угамувати страх перед лицем супротивників?

Попередній запис

Филип’ян 1:1-11 – 1:12-18а

Филип’ян 1:1-11 – Причини вдячності апостола Павла «Павло й Тимофій, раби Христа Ісуса, до всіх святих у Христі Ісусі, що ... Читати далі

Наступний запис

Филип’ян 2:1-4 – 2:5-11

Филип’ян 2:1-4 – Єдність в усьому «Отож, коли є в Христі яка заохота, коли є яка потіха любови, коли є ... Читати далі