Филип’ян 2:1-4 – 2:5-11

Филип’ян 2:1-4 – Єдність в усьому

«Отож, коли є в Христі яка заохота, коли є яка потіха любови, коли є яка спільнота духа, коли є яке серце та милосердя, то доповніть радість мою: щоб думали ви одне й те, щоб мали ту саму любов, одну згоду й один розум! Не робіть нічого підступом або з чванливости, але в покорі майте один одного за більшого від себе. Нехай кожен дбає не про своє, але кожен і про інших.»

Ми сиділи і, як заворожені, дивилися на акторів, що рухалися по сцені, здавалося, із швидкістю світла. Це була складна і заплутана п’єса з безліччю нашарувань і подвійним, навіть потрійним сенсом. Часом дія розгорталася так нестримно – по всій площі сцени, – що була більше схожа на цирк, ніж на театр. Кожен актор чітко має знати своє місце і свою роль, так щоб один жест змінювався іншим, і наступним, і наступним. Це було схоже на роботу складного механізму з множиною зубчиків і коліщаток, які рухалися одночасно гармонійно і злагоджено.

Щось подібне вимагав і апостол Павло від маленької церкви у Филипах. Актори на сцені виступали не заради власної індивідуальної слави за чужий кошт; якщо хтось один спробує сфокусувати увагу на собі, відволікаючи її від інших, то вся постановка рухне. Уся дія йшла як слід тільки завдяки тому, що всі виконували спільне завдання. Саме так повинна функціонувати церква.

Якщо ви сприймете ці вірші якось інакше, вони прозвучать (насправді!) фальшиво майже до сміху. Є такий старий єврейський жарт: якщо у вас є два рабини, то, швидше за все, у вас будуть три різні думки. І дуже часто така ситуація буває і в Християнській церкві. У ній ми знайдемо не лише глибокі богословські розбіжності, тліючі з далеких історичних часів образи і найрізноманітніші варіації в богослужінні, але також і преклоніння перед окремими людьми, зіткнення на ґрунті лідерства, різнобій у думках з питань моральності, культури, політики і так далі. Як можемо ми навіть допустити думку про те, що можна жити так, як вказує апостол Павло – у повній однодумності, взаємній любові аж до самовіддачі, розглядаючи кожного побратима – і його думку! – як вищу по відношенню до власної?

Відповідь тут така: просто кожен повинен спрямувати свою увагу не на власну персону, а на щось інше, і це щось інше – сам Ісус Христос, Господь і Цар, а також Блага звістка, яка явилася, щоб опанувати весь світ в ім’я Його. У наступному уривку Павло розвине і підсумовує цю думку у віршованому славослів’ї. А в цьому уривку він підходить до питання єдності з різних ракурсів: мотивації до єдності, внутрішнього життя і практичного застосування єдності. Давайте розберемо усе по порядку.

Мотивація до єдності вказується у вірші 1. Вам потрібно захотіти жити таким чином, каже він, бо вам відомо – і кожен християнин повинен це знати – про стан внутрішньої гармонії, який приходить з усвідомленням приналежності до сім’ї Христової, з життям «в Христі», «в Месії» (за його досить буквальним виразом). Окрім розради і почуття захищеності, яке дає приналежність до сім’ї Христової, усередині цієї сім’ї між членами її повинна зростати любов, яка підтримує і підбадьорює вас день у день. По-третє, оскільки між християнами перебуває Дух Святий, Який направляє їх і дає їм сили, і оскільки вони бачать у кожному зі своїх братів, так би мовити, духоносця, вони не можуть не думати, що їм належить діяти спільно, в одному напрямі. І нарешті, усе це разом має збуджувати природні людські почуття взаємної симпатії та любові. І якщо, враховуючи все це, ви все ще не бажаєте потрудитися над тим, щоб почати жити в єдності зі своїми братами по вірі, то щось тут йде не так, як слід.

Внутрішній настрій на єдність, проте, – це щось, на перший погляд, абсолютно недосяжне. У центрі уваги тут стоїть основна вимога, яка є внутрішньою пружиною усього уривка, – щоб мали «одну згоду й один розум». Зрозуміло, якщо це означає, що хтось А змінив свою думку, щоб погодитися з якимсь Б якраз у той момент, коли хтось В вирішив погодитися з якимсь Г, тоді як цей Г щосили силкувався погодитися з тим, що думав А хвилину тому, то з усього цього вийде лише безглузда ролева гра. Апостол Павло мав на увазі зовсім не це. Однодумність сама по собі не може бути кінцевою метою. Однодумність, врешті-решт, може існувати навіть серед злодіїв, розпусників і безлічі інших типів людей. Люди, які здійснюють геноцид, наприклад, неминуче діють у корпоративній однодумності і згоді один з одним, як це робили нацисти, знищуючи мільйони євреїв, циганів і представників інших народів.

У християн має бути інакше: подібно до акторів, цілком занурених у п’єсу, яку вони грають, вони повинні повністю зосередитися на божественній драмі, яка розгортається нині на їх очах в Христі Ісусі, Царі і Господі, і підходить вже до останнього акту, причому вони в цій драмі – дійові особи. І досягнення однодумності тут не принесе добра, якщо всі вони дотримуватимуться чогось, що йде врозріз з Євангелієм. Любов, яку вони повинні мати між собою, – це любов, що виникає завдяки Євангелію і підтримується ним. Внутрішнє життя кожного з них, пов’язаних між собою, повинне також, подібно до дзеркала, відбивати Євангеліє. «Спільний об’єкт», на якому вони повинні зосередити свою увагу, – це життя і вчення Ісуса Христа. От ключ до розуміння.

Крім того – і ця вимога, як у небагатьох словах показує апостол Павло, виникає із самої суті Євангелія, – кожен з них повинен зробити дійсно подвиг, що полягає в тому, щоб дивитися на іншу людину з її потребами в повній упевненості, що вона важливіша, ніж він сам (вірші 3-4).

Якось я пішов на обід до друга, який запросив ще двадцять або тридцять людей. Деякі з гостей були досить відомими людьми. Коли на початку обіду він вимовляв тост, він сказав дуже твердо: «Майте на увазі, що найцікавіша людина в цьому залі – той, хто сидить поруч з вами!» Спробуйте трохи розширити сенс цих слів, і ви наблизитеся до того, про що каже апостол Павло.

Усе це, проте, буде неможливим, доки ваша увага не буде весь час зосереджена на одній центральній особі. Саме це покаже нам апостол Павло далі. Проте, перш ніж ми перейдемо до наступних віршів, давайте зробимо паузу. Кожного разу, коли я читаю цей уривок, мене сповнює печаль: ми, християни, розуміємо його занадто поверхнево. І я задаюся питанням: як же нам просунутися – через розчарування і жаль – до правильного розуміння слів апостола Павла в майбутньому?

Филип’ян 2:5-11Думки Христові

«Нехай у вас будуть ті самі думки, що й у Христі Ісусі! Він, бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним, але Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина, Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної… Тому й Бог повищив Його, та дав Йому Ім’я, що вище над кожне ім’я, щоб перед Ісусовим Ім’ям вклонялося кожне коліно небесних, і земних, і підземних, і щоб кожен язик визнавав: Ісус Христос то Господь, на славу Бога Отця!»

У древні часи, коли люди думали про героїчних вождів, правителів і царів, ним на думку часто спадав Олександр Великий (356-323 рр. до Р. Х.). У двадцять років він посів на трон Македонії після смерті свого батька Філіпа, швидко підпорядкував Грецію, а потім поставив перед собою мету – не таку вже велику, як йому здавалося, – завоювати весь інший світ. До тридцяти трьох років, коли він помер, він досяг таких успіхів, що, відповідно до уявлень того часу, заслужив божественного титулу. (Сам він не заперечував.)

За часів апостола Павла порівнятися з Олександром по величі міг тільки імператор Август, який поклав край довгій громадянській війні в Римі і приніс мир всьому відомому тоді світу. Незадовго до цього безліч вдячних підданих також стали вважати його божеством. Влада, заснована на військовій силі, і найбільші організаційні здібності, необхідні для утримання в одних руках величезної імперії, здавалося, робили такий висновок абсолютно природним. Інші правителі щосили намагалися наслідувати його приклад. Саме так виглядав у ті часи героїчний вождь.

Тільки коли ми це зрозуміємо, ми побачимо, наскільки глибоко суперечила цій моделі, наскільки урозріз йшла всій тодішній культурній традиції Блага звістка апостола Павла про Ісуса з Назарету, воскресіння Якого затвердило Його як Месію Ізраїлю та істинного Господа всього світу. Він був справжнім, а Олександр або Август виглядали пародією на нього. Саме так видавалася ідея панування над усім всесвітом. А чи сказав щось подібне сам Ісус? «Ви знаєте, що ті, що вважають себе за князів у народів, панують над ними, а їхні вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто з вас великим бути хоче, нехай буде він вам за слугу. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде всім за раба. Бо Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох» (Мр. 10:42-45).

Тепер візьміть цей волаючий контраст між язичницькими богами і героями та Ісусом з Назарету і розгляньте його крізь призму Старого Заповіту. Хто з них у своїй гордині скористався шансом стати «немов Бог, знаючи добро й зло»? Як хто? Адам, зрозуміло. Олександр і Август діяли так, як вважав нормальним увесь рід людський упродовж усієї його історії. Де ж, проте, вихід? У Старому Заповіті народ Ізраїлю – народ Божий – це народ-слуга, чий терплячий послух Богові парадоксальним чином послужить виконанню Його рятівного задуму відносно світу, що перебуває в прикрому пропащому стані. Проте Ізраїль також перебуває в рабстві – він разом з усім родом людським пройшов шлях Адамів. За часів апостола Павла були ізраїльські правителі, які тільки і мріяли повторити долю Олександра і Августа. І що ж залишалося робити?

Є такі речі, які можна виразити тільки у віршах. Мабуть, тема, якої торкається Павло тут, у середині свого Послання до Филип’ян, – одна з них. Тут Павло дає відповіді як на це запитання, так і на багато, багато інших, щоб закласти глибокі основи для складної праці зі створення єдності в самопожертвуванні, яке і є церква. Досі йдуть суперечки про те, чи сам апостол вигадав цю поему або ж навів тут готовий твір іншого християнського автора. Ясно, проте, що тут ми бачимо дуже-дуже раннє сповідання християнської віри в Ісуса – хто Він був і що Він зробив; усе наступне богослов’я в благоговійному трепеті поглядає на чудово повний і багатий виклад вчення про втілення Боже в Ісусі Христі, яке згодом стане класичним.

Давайте прояснимо одну тезу, що зазвичай погано розуміється, якщо вона досі когось бентежить. У вірші 7 апостол Павло каже, що Ісус «умалив Самого Себе». Іноді люди думають так: це означає, що Ісус, божественний до цього моменту, ставши людиною, якимсь чином перестав бути божественним, а потім повернувся в колишній стан і знову став божественним. Насправді це повністю суперечить тому, що має на увазі Павло. Основна думка вірша 6 – Ісус дійсно рівний Богові Отцю та існував до того, як став людиною в тілі (в. 7). Проте рішення стати людиною і пройти увесь шлях у послуху – послуху божественному задуму спасіння – так, весь Свій земний шлях аж до хреста – це рішення не перешкодило Йому залишатися божественним. Це рішення про те, що це взагалі означає – бути божественним.

Ісус зберігає Свою рівність з Богом. Увесь сенс хреста, на думку Павла, у тому, що «Бог у Христі примирив світ із Собою Самим» (2Кор. 5:19). Основна думка віршів 6 і 7 у тому, що Ісус не вважав цю рівність чимось таким, з чого можна отримати вигоду, чим можна скористатися. Швидше, Передвічний Син Божий, Який став людиною в Ісусі з Назарету, розглядав Свою рівність Богові Отцю як щось, що зобов’язує Його здійснити обраний подвиг до кінця: стати людиною, стати представником народу Божого і померти під тяжкістю земного зла. От це і означало бути рівним Богові. Коли ви подивитеся на втіленого Сина Божого, вмираючого на хресті, слід зрозуміти найголовніше: от що означає бути Істинним Богом – Богом жертовної любові.

На початку вірша 9 автор каже: «Тому й». Який тут зв’язок? Чому Ісуса, про діяння Якого говориться у віршах 6-8, слід славословити таким чином?

Відповідь така: у Своєму втіленні і хресній смерті Ісус зробив те, що може зробити тільки Бог. У цьому суть усього християнського вчення про Бога: в Єдиному Богу Ізраїлю, Творцеві і Вседержителеві, належить розгледіти різні прояви – такі різні та одночасно так тісно пов’язані між собою, що можна назвати їх «Отцем» і «Сином».

Апостол Павло проводить свою лінію дуже чітко: він не виходить за рамки юдейського монотеїзму. У вірші 11 він цитує пророка Ісаю (45:22-23), безапеляційно монотеїстський уривок із Старого Заповіту: «Зверніться до Мене й спасетесь, всі кінці землі, бо Я Бог (YHWH), і нема більше іншого Бога! Я Собою Самим присягав, справедливість із уст Моїх вийшла, те слово, яке не повернеться: усяке коліно вклонятися буде Мені, усякий язик присягне». От тут і криється весь сенс: Бог, Який не ділиться славою ні з ким іншим, розділив її – з Ісусом, а тому Ісуса слід визнати тим, хто був одвічно «рівним Богові». І Його земний шлях від втілення (різдво) до хресної смерті слід розглядати не як щось, що зажадало від Нього на якийсь час перестати бути Богом, але навпаки – найдосконаліше самовираження – одкровення Істинного Бога людям.

Більшість людей за часів апостола Павла, які абсолютно нормально сприймали ідею про те, що такі люди, як Олександр або Август, можуть стати богами, були приголомшені до глибини душі і не могли повірити в те, що єдиного та Істинного Бога можна пізнати, нарешті, в особі юдея, якого нещодавно розіпнули. У наш час також безліч людей не може вмістити цю думку, і можна запитати себе – а чому? Чи може так статися, що і ми дозволимо собі опуститися до язичницьких уявлень про божественність і ці поняття перешкодять нам сприйняти Ісуса Христа як Бога? Якщо так, то чи не пора нам зробити те, до чого закликає нас Новий Заповіт і, зокрема, цей чудовий поетичний уривок з послання апостола Павла, – почати із самого Ісуса і продумати весь образ Бога крізь призму Його особи?

І коли ми це зробимо, ми виявимо, що картина перед нами відкривається дійсно дивовижна. Це такий Бог, Який явив Себе світу саме тоді, коли Він відмовився від усіх Своїх прав заради цього світу. Так, каже Павло, і це і є «думки, що й у Христі», образ думок, який властивий вам саме внаслідок того, що ви, – Христові (в. 5). І якщо ви дійсно живете в Христі і Його життям, повчання, викладені у віршах 1-4, стануть вам набагато яснішими.

Попередній запис

Филип’ян 1:18b-26 – 1:27-30

Филип’ян 1:18b-26 – Жити чи померти? «…Та й буду радіти. Бо знаю, що це буде мені на спасіння через вашу ... Читати далі

Наступний запис

Филип’ян 2:12-18 – 2:19-24

Филип’ян 2:12-18 – Як діє задум спасіння «Отож, мої любі, як ви завжди слухняні були не тільки в моїй присутності, ... Читати далі