Останнє велике знамення в Євангелії від Іоанна з’являється рівно в середині тексту, в одинадцятому розділі, і стає кульмінаційним моментом оповідання. Іоанн пише, що саме воскресіння Лазаря остаточно налаштувало релігійних лідерів проти Христа. Він також підводить підсумок тому, яку роль зіграли чудеса, здійснені Христом у Його земному житті (див. Ін. 11:1-54).
Ця історія, єдина в Євангелії, розвивається немов за сценарієм. Зазвичай Христос, дізнавшись, що комусь потрібно Його допомога, відкладав усі справи і негайно відгукувався на прохання. Цього разу, отримавши звістку про те, що Його улюблений друг захворів, Він затримався ще на два дні. Ісус поступив так навмисно, прекрасно усвідомлюючи, що ця затримка спричинить смерть Лазаря. Христос вимовляє загадкові слова. «Лазар помер, – каже Він учням. – І радію за вас, що Я не був там, щоб ви увірували». Христос дав Лазарю померти, а його сім’ї зануритися в горе.
У Луки ми читаємо, якими різними були сестри Лазаря: господарська Марфа, яка вічно клопотала на кухні, і задумлива Марія, яка вважає за краще сидіти біля ніг Христових. У горі вони теж поводяться по-різному. Марфа вибігла назустріч Христу, докоряючи Його: «Господи! Якби Ти був тут, не помер би брат мій». Трохи пізніше до Нього підходить Марія і каже ті ж самі слова: «Господи! Якби Ти був тут, не помер би брат мій».
У цих словах чується докір: Бог не відповів на їх молитви. Скільки ні старайся, у горі нам важко утриматися від слів, на кшталт «якби». Якби він запізнився на той літак… Якби вона тоді кинула палити… Якби я попрощався по-людськи… Марфа і Марія могли адресувати свої «якби» Самому Синові Божому, Другу, Який міг запобігти смерті.
Їх важко звинуватити в невірі. Марфа каже Ісусу, що вірить у Воскресіння, називає Його Христом і Сином Божим. Вона не розуміє, чому ж Ісус не допоміг. Скільки тут дитячої віри! Друзі і рідні Лазаря теж не розуміють: «Чи не міг би Цей, що відкрив очі сліпому, зробити так, щоб і цей не помер?»
Марфа ридає. Марія ридає. Навколо чутний лише плач. Ісус і Сам «уболівав духом і зворушився». Він теж плаче. Іоанн не каже, чому. Христос вже обіцяв воскресити Лазаря, а значить, Він навряд чи горював так само, як інші. Та все ж на серці в Нього важко. Він підходить до гробу, «пройнявшись жалем», як передає це Євангеліє.
Ніколи раніше смерть не спричиняла Ісусу такого болю. Він зупинив похоронну процесію і без зусиль воскресив сина Наїнської вдови. Він повернув до життя дочку Іаїра, наказавши їй, як батько, який будить свою дитину: «Встань!». Проте про Лазаря Він горює і тужить разом з усіма.
Його молитва біля могили Лазаревої дає нам пояснення: «Отче! Хвалу Тобі воздаю, що Ти почув Мене. Я і знав, що Ти завжди почуєш Мене; але сказав це для народу, який стоїть тут, щоб повірили, що Ти послав Мене». Зазвичай на молитві Ісус не піклувався, що подумають люди навколо, а тут Він, як актор у шекспірівській драмі, кидає репліку в зал. У цю хвилину Христос усвідомлює Свою подвійну суть: Бог, Який зійшов з небес, але в той же час Син Людський, народжений на землі.
Ця прилюдна гучна молитва свідчить про внутрішню боротьбу. Ісус наводить докази, являє народу знамення, як ніколи раніше усвідомлюючи проміжний стан усього творіння. Ісус, звичайно, знає, що Лазарю, який покинув цей тлінний світ тепер добре. Марфа і Марія теж, загалом, знають про це. Проте на відміну від Ісуса і Лазаря вони ніколи не були по той бік смерті. Горе на якийсь час заглушило їх віру в Божу силу і любов. Вони пам’ятали лише про свою втрату і відчували лише один біль.
Можливо, ця двоїстість пояснює і сльози Христові. Ми читаємо, що Він відчуває не лише скорботу, але і гнів, і протест. У цю саму мить Ісус Сам виявився між двох світів. Він стоїть перед могилою, звідки віє смертю, і бачить, що чекає на Нього в цьому, у буквальному розумінні, проклятому світі. Він знає, що і Він воскресне, проте це ніскільки не зменшує страх перед майбутнім болем. Він був людиною і повинен був пройти через Голгофу, щоб потрапити в інший світ.
Воскресіння Лазаря провіщає не лише долю Ісуса, але і майбутнє всієї нашої планети. Ми всі живемо в проміжному світі, у хаосі і замішанні, які відділяють смерть Лазаря від його воскресіння. Звичайно, усе це тимчасове, усе це блідне перед славним майбутнім, яке чекає на нас, проте нам знайомо тільки це, і ми плачемо, як плакав Христос.
Лазар воскрес, проте це не врятувало землю. Для цього треба було, щоб людина померла. За іронією долі, воскресіння Лазаря визначило долю Христа. «З того дня змовились убити Його».
З цього ж дня припинилися знамення і чудеса Ісуса.
* * *
Сьогодні, читаючи оповідання про чудеса Христа, я знаходжу в них зовсім інший сенс, ніж раніше.
У дитинстві я вважав чудеса доказом усього того, що Ісус казав про Себе. Проте в Євангеліях диво не завжди переконує навіть очевидців. Як каже Ісус у притчі, «Якщо Мойсея і пророків не слухають, то хоч би хто і з мертвих воскрес, не повірять» (Лк. 16:31). Можливо, Ісус мав на увазі Своє Власне воскресіння. Проте те, що сталося після воскресіння Лазаря свідчить про те ж: первосвященики задумали убити нещасного Лазаря, щоб зам’яти цю історію з чудесами! Лазар був живим доказом дива, цей доказ слід було прибрати. Жодного разу диво не змусило людину увірувати. Навпаки, чудеса не залишають для віри місця.
У дитинстві я вважав чудеса гарантією власної безпеки. Адже Христос обіцяв: «І жодна з них (пташок) не впаде на землю без волі Отця вашого» (Мф. 10:29). Пізніше я дізнався, що одночасно з цією обіцянкою Ісус передрікає апостолам страшні речі: арешти, гоніння і загибель. За переказами, десять учнів (окрім Іоанна Богослова), які залишилися вірними Христу, прийняли мученицьку смерть. Страждав Ісус, страждав і апостол Павло, страждали і багато лідерів ранньої церкви. Віра – це не страховий поліс. Звичайно, можна її розглядати і так, проте, як казав Еді Аскью, страховка не рятує вас від нещасного випадку, вона допомагає впоратися з його наслідками.
У дитинстві я дуже хотів зміцнити свою віру. Про це мені постійно твердили дорослі, проте я слабо уявляв, що треба робити. Перечитуючи історії про зцілення, я тепер бачу в Євангеліях своєрідні «сходи».
На самому верху стоять люди, які здивували Ісуса своєю безоглядною непохитною вірою: сотник, жінка-хананеянка, сліпий жебрак.
Оповідання про силу їх віри мене лякають. Сам я так вірити не можу. Якщо Господь не відповідає на мої молитви, я швидко втрачаю надію, здаюся і перестаю молитися. Тому я дивлюся на тих, хто стоїть сходинкою нижче, і підбадьорююся: Ісус радів навіть слабкому промінцю віри. Я перечитую оповідання про те, як терплячий був Христос з тими, хто залишив Його, учнями, які сумнівалися. Він хвалив міцну віру тих, хто стояв на верху сходів, і одночасно дбайливо вирощував слабеньку віру учнів. Мене підтримують слова, які вимовив батько біснуватого отрока: «Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству» (Мк. 9:24). Чоловік цей коливався, але отримав те, про що просив.
У дитинстві все навколо здавалося мені дивом. Тепер про чудеса я говорю набагато рідше, я сумніваюся, намагаюся пояснити диво природними причинами. Мої ясні дитячі уявлення, без сумніву, з віком затуманилися, і я відчуваю це як втрату. Зрозуміти, за яким принципом Христос творить дива, Його сучасникам було так само важко, як нам зараз. Він може ходити по воді, проте робить це лише одного разу. Навіщо так обмежувати Себе? На радість сестрам Лазаря, Він воскрешає їх брата, а скільки інших сестер, дружин, матерів того ж дня оплакували своїх близьких? Ісус Сам каже, що чудеса трапляються рідко.
У дитинстві чудеса для мене були схожі на чаклунство. Тепер я бачу в них знамення. Христос просить розповісти Іоанну Хрестителю, який кинутий до темниці, про зцілення і воскресіння. Так Ісус доводить, що Він і є «Той, Хто має прийти» (див. Мф. 11:1-7). Незабаром Іоанн гине від руки ката. Послання Ісуса ніскільки не пом’якшило його страждань, і ми не знаємо, чи зміцніла його віра. Та все ж послання це дуже точно описує царство, яке Ісус прийшов встановити. Це царство свободи, де сліпі прозрівають, кульгаві ходять, глухі чують, прокажені очищаються і жебраки благовіствують. До деяких (тридцять шість чудес, про які ми знаємо) звільнення прийшло ще тоді, коли Ісус ходив по Галилеї і Іудеї. Іншим свободу принесли учні Христові. Треті, і в їх числі Іоанн Хреститель, цю свободу в земному житті так і не пізнали.
Тоді навіщо взагалі чудеса? Що вони змінили? Я цілком згоден, що Ісус зцілив і воскресив лише незначну кількість людей і не вирішив проблему земних страждань. Проте Він зовсім не за цим приходив. Просто Він не міг пройти спокійно повз недоліки пропащого світу, а тому, крокуючи по землі, виправляв те, що було погано. Зцілення повертають нас у райський сад, де сліпота, хвороби, кровотечі були просто неможливі, проте в той же час нам трохи відкривається царство майбутнього. Роздумуючи про чудеса Христові, я бачу світ, яким він був задуманий і яким, сподіваюся, він колись стане. Господу наш світ подобається не більше, ніж нам, і чудеса показують, що Він збирається з ним зробити.
Деякі вважають, що чудеса припиняють дію законів фізичного світу. Проте якщо ми дивимося на них як на знамення, вони служать зовсім іншим цілям. Смерть, старіння, руйнування – от що суперечить Божим законам; а чудеса сповіщають відродження. Як сказав Юрген Молтман, «зцілення – це не прояв надприродного в природному світі. Тільки чудеса і природні в цьому неприродному, бісівському, зраненому світі».
