Ефесян 2:8-10 – 2:11-16

Ефесян 2:8-10 – Благодать, не діла

«Бо спасені ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився. Бо ми Його твориво, створені в Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував, щоб ми в них перебували.»

У середині 1970-х років один сільський ветеринар з півночі Англії несподівано прославився на весь світ. Джеймс Еріот у зрілому віці раптом став писати книги, які продавалися по всьому світу величезними накладами. Еріот (справжнє ім’я – Альфред Вайт) жив у містечку під назвою Тріск у Йоркширі. Його зворушливі оповідання про сільське життя в англійській глибинці із задоволенням читали мільйони людей, не в останню чергу завдяки знятому за цими розповідями і показаному по телебаченню серіалу «Живі істоти від малого до великого».

В одній з книг Еріот розповідає, як одного разу вирішив вибратися з дружиною в ресторан, розташований досить далеко від дому. По дорозі він, на превеликій жаль, загубив свій гаманець, і після обіду з’ясувалося, що йому нічим платити. Проте, на його чималий подив, виявилось, що рахунок вже сплачений. Без відома Еріота його партнер по бізнесу зателефонував у ресторан і сказав, що платить за обід. Це був його подарунок цій парі.

Почуття подиву і одночасно полегшення, яке відчував автор у той момент, може в якійсь мірі послужити ілюстрацією до цього уривка, присвяченого благодаті Божій. Щоб зрозуміти, про яку силу говорить тут апостол Павло, нам треба упевнено зробити крок у той світ, який він змалював у перших трьох віршах цього розділу. У наш час люди, як правило, не дуже вірять, що з родом людським щось не так, тим більше – особисто з ними. Тому вони не бачать великої нужди в Божій благодаті. Можливо, думають вони, Бог час від часу допомагає мені виплутатися із скрутного становища, але, у принципі, я можу обійтися і без Нього. Богові в такому разі залишається турбота про духовне збагачення повсякденного життя, але зовсім не спасіння нас від неминучої біди. Це можна порівняти з можливою ситуацією, за якої Еріот раптом виявив, що і музика, що грала увесь вечір, була сплачена його компаньйоном.

Благовістя апостола Павла, проте, присвячене благодаті, яка куди більше простого збагачення. Вона оживляє мертвих. Це вільний, незаслужений дар Божий. У цих трьох коротких віршах він узагальнює свій погляд на те, як діє ця благодать і як вона впливає на людей. Це дуже близько до того, що він говорив про виправдання в Посланнях до Римлян і до Галатів, хоча тут ця думка урізана до лаконічної тези. Нам важливо, проте, детально розглянути, що ж саме тут говориться. Апостол Павло ніколи не викладає абстрактні ідеї – він, як завжди, звертається до конкретної теми.

У Посланнях до Римлян, Галатів і Филип’ян апостол Павло говорить про «виправдання» вірою. Тут же, у вірші 8, він говорить про «спасіння» благодаттю. «Виправдання» і «спасіння» – не одне і те ж. «Виправдання» характеризує тих людей, що належать до Божої сім’ї. Воно вказує на відмітний знак членів цієї сім’ї. «Спасіння» – це позбавлення людей від долі, якої інакше вони б ніяк не уникнули. Супутні спасінню питання: яким чином воно прийшло і кому врятовані зобов’язані своїм спасінням? Коли Павло говорить про виправдання, він говорить, що виправданим властива така риса, як віра. Коли ж він говорить про спасіння, то ініціатива тут належить виключно Богові, а саме спасіння приходить через благодать.

Він говорить тут про «спасіння», а не про «виправдання», оскільки в цьому розділі йдеться не про те, чим відмічений народ Божий у Христі, але про те, яким чином вони врятовані від гріха і смерті. У той же час він зачіпає інше питання: ви спасені, каже він, за допомогою благодаті через віру. Віра – не є щось, що «роблять» люди, щоб Бог прийняв їх. У будь-якому випадку самостійно ми цього досягти не зможемо. Якби це було можливо, то віра стала б елементом нашої власної активності, і люди, здатні її виявити, мали б підстави дивитися звисока на тих, кому це не вдалося. Оскільки віра – це дар Божий, то тут нікому не дано височіти над іншими.

Це, зрозуміло, розвиває дискусію. Чому ж одні люди вірять, а інші – ні? Апостол Павло лише натякає на це в першому розділі (вірші 4-6). У рамках Божого загального задуму – зібрати воєдино усе творіння в Ісусі – Царі усього всесвіту, люди, що повірили, зробили це через те, що саме з них почався процес сходження на світ Божої любові.

Коли Павло говорить про виправдання вірою, а не ділами закону, він підкреслює, що співтовариство народу Божого відмічене своєю вірою в Ісуса як воскреслого Господа, а не виконанням різних приписів (що стосуються дотримання суботи, обмежень в їжі, обрізання), які свідчили про приналежність до етнічного Ізраїлю. Усе це має до цього уривка найбезпосередніше відношення. У віршах 11-22 він збирається відразу говорити про об’єднання юдеїв і язичників у Христі, Месії. Проте упродовж усіх цих віршів постійно підкреслюється контраст між станом людини, описаним у віршах 1-3, і станом людини, якою її задумав Бог у Своїй благій любові. Отже, «добрі діла», про які говорить Павло у вірші 10, – суть зовсім не «діла закону», які він виключає з процесу виправдання в Посланнях до Римлян, Галатів і Филип’ян. Вони – спосіб життя, який він більш повно опише в розділах 4-6 цього послання. Вони і є шлях, правильний напрям, яким християни повинні віднині слідувати, звернувши з описаного раніше хибного шляху, що веде до біди.

Вірш 10 виражає одну з ключових для Павла думок про те, що християни складають серцевину нового творіння Божого. Бо ми, – як він каже, – Його твориво. Це слово часто звучить у додатку до витворів мистецтва. Можливо, воно має свій підтекст: те, що Бог зробив для нас в Ісусі Христі, є витвір мистецтва, подібно до поеми або скульптури. Або ж, якщо взяти до уваги те, що він говорить далі, ми подібні до партитури, а музика, яку нам тепер належить зіграти, – це істинний шлях бути людьми, запропонований Богом відповідно до Його благого задуму. Саме ним нам і слід піти.

Ці вірші ми можемо прочитати двояко. Апостол, можливо, мав на увазі, що «добрі діла» суть новий спосіб виявити себе людиною, що відповідає Божому задуму про людину, шлях, однаковий для всіх християн. Або ж він мав на увазі, що кожна людина унікальна і для кожного в Бога є свій промисел. Оскільки сам Павло безумовно вірив у власне покликання (див., наприклад, 3:8-13), він, ймовірно, вважав, що це відноситься також і до всіх християн. Проте цей вірш у першу чергу зачіпає моральний аспект поведінки, яка очікується від усіх нас.

Що трапляється з людиною, з її моральним і духовним життям, якщо вона не усвідомлює того факту, що все наше життя, не кажучи вже про наше спасіння, є незаслужений нами дар Божий? Якщо це питання звучить для вас занадто абстрактно, то на цю тему в Євангелії від Луки (7:36-50) можна знайти дуже живу і цікаву розповідь. Ви можете прочитати і поміркувати над цим уривком паралельно з цим коротким уривком з послання апостола Павла.

Ефесян 2:11-16 – Зблизившись у Ньому

«Отож, пам’ятайте, що ви, колись тілом погани, що вас так звані рукотворно обрізані на тілі звуть необрізаними, що ви того часу були без Христа, відлучені від громади ізраїльської, і чужі заповітам обітниці, не мавши надії й без Бога на світі. А тепер у Христі Ісусі ви, що колись далекі були, стали близькі Христовою кров’ю. Він бо наш мир, що вчинив із двох одне й зруйнував серединну перегороду, ворожнечу, Своїм тілом, Він Своєю наукою знищив Закона заповідей, щоб з обох збудувати Собою одного нового чоловіка, мир чинивши, і хрестом примирити із Богом обох в однім тілі, ворожнечу на ньому забивши.»

Чотири роки ми прожили на берегах річки Оттави, на північний захід від Монреаля. Це дійсно велика річка. До того моменту, як її води досягають нашого села, її довжина вже складає понад 600 кілометрів, а ширина – більше півтора кілометрів. Трохи нижче за течією вона впадає в річку Святого Лаврентія, поряд з якою навіть Оттава виглядає невеликою річкою. Річка Святого Лаврентія несе свої води з Великих озер. І не лише води – по ній заходять з моря океанські судна. Дві ці річки дуже сильно різняться між собою. Оттава протікає холодними північними просторами Квебека і Онтаріо, тоді як річка Святого Лаврентія біжить між звивистих берегів, обкреслюючи собою кордон між Канадою і США.

Коли дві річки, не доходячи до Монреаля, зливаються воєдино, вони обидві вже іменуються річкою Святого Лаврентія. Вони не стають Оттавою-Святим Лаврентієм. Благородна річка, що тече з півночі, вливається у велику річку, що тече із заходу. Якщо плисти на каное вниз по Оттаві до того місця, де вона зливається з річкою Святого Лаврентія, то там вже неможливо сказати, що пливеш по Оттаві – тепер це вже загальний потік.

Основна думка, яку проводить апостол Павло в цьому уривку, така: те, що виглядає в очах його читачів так, як якби довша і ширша річка влилася в дрібнішу і вужчу, є не що інше, як впадання меншої річки в більшу, при якому менша річка дає назву об’єднаному потоку. Під великою широкою річкою тут розуміється весь світ язичників – неєвреїв, які живуть по всьому світу і включають і славну класичну Елладу, і Рим, і Єгипет, і Месопотамію, і Китай, і всі інші народи, що населяють неосяжні простори Землі. Річка менша – це одна лише сім’я Авраама, Ісака та Якова, описана тут як «громада ізраїльська». Проте в цій дивній системі розселення народів, яку обрав єдиний Бог для здійснення Свого задуму, язичники і юдеї утворили єдиний змішаний потік в особі Ісуса, що став Ісусом-Месією для всіх. І в міру того, як води річки продовжують свій шлях, річка ця набуває не лише імені Ізраїлю, але і надії, що виникає із Заповіту, укладеного колись з патріархами.

І не лише надії вони тепер набули, але і – Бога! Показово, що апостол Павло характеризує їх колишній стан як безбожний: у вірші 12 він вживає вираз «без Бога», тобто «атеїсти», якщо буквально перекласти вжите тут грецьке слово. У даному контексті слово звучить дещо іронічно, бо саме так називали юдеїв язичники, а услід за ними і християн, оскільки ні юдеї, ні християни не мали якихось статуй богів. Окрім цього, наскільки могли бачити язичники, вони не приносили в жертву тварин, не прибігали до порад оракулів – не робили усіх тих речей, які в уявленні язичників вважалися елементами шанування богів. Павло ж, твердо стоячи на позиціях сучасних йому єврейських письменників, заявляє, що язичницькі боги – не боги зовсім. Люди, які вважають, що вони шанують цих богів, насправді шанують щось неіснуюче.

У той же час він такий же категоричний і відносно євреїв, які вважають обрізання невід’ємною умовою виконання Заповіту, тобто прилічення себе до юдейської громади. Ці люди також помиляються. Не хвилюйтеся, у вірші 11 говориться про так званих «обрізаних», які зазвичай називають вас «необрізаними». Обрізання, проте, – це щось, що роблять люди власними руками, тобто те саме, що кажуть єврейські автори відносно язичницьких ідолів! Павло ж робить заявку на щось вище: належні Месії люди – це новий народ Божий.

У цьому пункті метафора річки, як, втім, і всі образні ілюстрації, вже не працює. Це не схоже на річку, яка безслідно зникає, злившись з іншим потоком. І загальний потік вже не є проста сума двох доданків. Ця швидше корінна зміна властивостей новоутвореної річки. Можна, мабуть, оживити цей образ, припустивши, що з цієї миті вода в річці стає солоною, начебто на неї діяла приливна хвиля з океану.

Тут апостол Павло показує нам, що це з’єднання юдеїв і язичників приводить до створення єдиної сім’ї і – як майже усе в його богослов’ї – цей процес відбувається через хрест Месії-Ісуса. І це наближає язичників, які раніше знаходилися десь далеко (в. 13). Христос руйнує бар’єр, який раніше стояв між двома сім’ями (в. 14). Він скасував юдейський закон, Тору, – не в тому сенсі, що знайшов його хибним, але в тому сенсі, що скасував створену цим законом у I столітті по Р. Х. перешкоду між юдеями і язичниками (в. 15). Сама ворожість, що віками існувала між двома сім’ями, була убита на хресті (в. 16). Павло, мабуть, не мав на увазі Ірода і Пилата, що здружилися під час спільної справи – розп’яття Ісуса (див. Лк. 23:12), проте ця коротка історія дуже добре ілюструє цю думку.

Головне завдання, як його означає Павло у вірші 15, – створити нове єдине людство замість цих двох сімей. Перед сучасною церквою вже не стоїть завдання інтеграції юдеїв і язичників в єдину сім’ю, проте є на землі місця, де ця проблема все ще існує. Проте перед нами – проблема, що терміново вимагає вирішення, і яку Павло поставив би на перше місце, будь він живий сьогодні. Якщо наші церкви досі розділені за якимись етнічними чи культурними ознаками, апостол сказав би, що розподілення це ставить під питання наше Євангеліє, саме наше розуміння сенсу Христової смерті. Скільки часу ще мине, перш ніж люди, які заявляють, що вони – послідовники Ісуса Христа і поборники вчення апостола Павла, на ділі виконають ці вимоги?

Попередній запис

Ефесян 1:15-23 – 2:1-7

Ефесян 1:15-23 – Царська влада «Тому й я, прочувши про вашу віру в Господа Ісуса, і про любов до всіх ... Читати далі

Наступний запис

Ефесян 2:17-22 – 3:1-7

Ефесян 2:17-22 – Отримання нового Храму «І, прийшовши, Він благовістив мир вам, далеким, і мир близьким, бо обоє Ним маємо ... Читати далі