1 Солунян 2:13-16 – 2:17-20

1 Солунян 2:13-16 – Гнана Церква

«Тому то й ми дякуємо Богові безперестанку, що, прийнявши почуте від нас Слово Боже, прийняли ви не як слово людське, але як правдиво то є Слово Боже, що й діє в вас, віруючих. Бо стали ви, браття, наслідувачами Церквам Божим, що в Юдеї в Христі Ісусі, бо те саме і ви були витерпіли від своїх земляків, як і ті від юдеїв, що вбили вони й Господа Ісуса, і пророків Його, і вигнали нас, і Богові не догоджають, і супротивні всім людям. Вони забороняють нам говорити поганам, щоб спаслися, щоб тим доповняти їм завжди провини свої. Але Божий гнів їх спіткає вкінці!»

Ранок був ясним і сонячним, на небі не було ні хмаринки. Я зі своїм сином вирішив піднятися в гори в надії, що гарна погода протримається весь день. Але коли ми досягли першої вершини, на нас чекала неприємна несподіванка. Ми піднімалися дуже крутим схилом південної сторони гори, і, коли піднялися на вершину, побачили, що небо небезпечно потемніло, а сильний вітер несе прямо на нас свинцеві темні хмари. Ми ледве встигли надіти непромокальні плащі, як вже через 20 хвилин усе небо було чорним. Ще через декілька хвилин почався проливний дощ, що не припинявся цілий день.

Коли ми, читаючи послання, доходимо до цього місця, то нам здається, що несподівано вибухнула буря. Якби хтось розглядав Послання до Солунян з початку першого розділу по 13-й вірш другого розділу, то отримав би враження ясного безхмарного дня і чистого неба; здається, що справи в молодій церкві йдуть прекрасно і усе розвивається так, як можна тільки мріяти. На жаль, справи далеко не завжди йдуть саме так для Царства Божого (у його нинішній формі). Боротьба ще не закінчена, і ті, хто присягають на вірність Ісусу як Месії і Господу, залучаються до цієї боротьби, хочуть вони того чи ні.

Власна боротьба Павла добре відома: його побили і заточили у в’язницю у Филипах, і в Солуні він також зіткнувся із сильною опозицією (1Сол. 2:2). Проте тепер ми дізнаємося, що і самі солуняни постраждали за нещодавно набуту віру. І Павло каже, що це служить для нього доказом того, що Євангеліє Ісуса вже зробило на них свою дію, не як чисте людське послання, але як слово самого Бога.

Якби Євангеліє було лише людською вигадкою, то при початку гонінь ті, хто його прийняв, відступилися б і залишили його. Але цього не сталося. Слово Боже зробило їх такими ж твердими, як і найперших християн з юдейських. (Тут, як і у випадку 1Сол. 1:1, слово «община» може перекладатися як «церква», але значенням слова залишаються «збори». Можливо, вираз «Церквам Божим, що в Юдеї» означає просто юдейські синагоги, і тому Павло додає уточнення «в Христі Ісусі».) Страждання їх не означають, що Божий задум відносно них наткнувся на перешкоди; їх доля не відрізняється від долі перших церков і долі самого Павла.

Темна хмара страждань охоплює значну долю життя ранніх християн. Чому? Яким вітром її принесло?

Павло пояснює, що все це через те, що церква, вірна розіпнутому Господу Ісусу, стикається зі все ще діючими силами світу цього. Боротьба істинного Бога із силами зла, що поневолили людство, досягла своєї кульмінації на Хресті. Обов’язком церкви є втілення в життя досягнутої на хресті перемоги; сили ж зла перешкоджають цьому.

На рівні цілої імперії це означає, що язичницькі правителі, і, передусім, сам Цезар перешкоджатимуть тому, щоб в їх володіннях сповіщалося Євангеліє про «іншого царя» (судячи з Дій 17:7, саме такі звинувачення звучали під час перебування Павла в Солуні). На місцевому ж рівні юдеї, що відкинули звістку про Ісуса, яка не відповідала їх уявленням про Бога, світ і про самих себе, продовжували свою боротьбу проти «інакомислення» юдеохристиян, всіляко намагаючись задушити цей нечисленний рух. Павлу про це було відомо не з чуток, оскільки він сам у минулому був одним з таких гонителів церкви (Гал. 1:13-14).

Важливо розуміти, що коли Павло у 14-му вірші говорить про юдеїв, то не має на увазі просто євреїв. Він сам був єврей, так само як і усі перші християни. Але Павло з власного досвіду знає, що в Юдеї жило багато євреїв, жорстко налаштованих не лише проти самого Ісуса (що виразилося в рішенні юдейської влади видати Ісуса римлянам для розп’яття), але також проти груп, що виникли після Його воскресіння і проголосили Ісуса Месією і Господом. Павло каже тут, як і в багатьох інших своїх листах (наприклад Рим. 9:6-10:4), що таке відкидання посланого Богом Месії пов’язане з відкиданням пророків його побратимами-юдеями, що сталося раніше. Він каже тут, що ті євреї, які не повірили в Ісуса, прагнуть перешкодити місії серед язичників (не в останню чергу це враження могли породити події в Галатії, свідком яких був Павло). Вони, які твердо вірили в те, що Бог рятує тільки євреїв, розцінювали як богохульство звістку про розіпнутого Месію, Який запропонував спасіння язичникам на рівних з євреями умовах.

Для пояснення цього Павло прибігає до біблійної ідеї про Божий гнів. Лють Божа – не ознака дратівливості або злісного характеру; коли людина залишає Бога і своїми вчинками відкидає мудрий і милосердний задум Творця про світ і про себе особисто, то Бог не карає її відразу, але дає можливість для покаяння. Якщо ж покаяння не відбувається, то зло росте, гріх накопичується аж до того моменту, коли Бог вимушений сказати: «Досить!» і покласти цьому край. Згідно Бут. 15:16, так само йшла справа з аморреями, через що Ізраїлю і довелося провести стільки часу в Єгипті. Павло бачить, що жителі Юдеї знаходяться в такому ж становищі: вони накликають на себе біду, продовжуючи опиратися Євангелію.

Результат – передбачене Ісусом руйнування Єрусалиму і Храму, на яке чекало перше покоління християн. У Матвія, Марка і, особливо, у Луки це одна з основних тем Ісусової проповіді. Павло писав до солунян приблизно через 20 років після розп’яття і знав, що до виконання передбаченого залишилося вже трохи часу. Ісус сказав, що це станеться ще за життя Його покоління (Мр. 13:30), і усі знаки підтверджували, що передбачене не зволікає. Сам Павло не дожив до руйнування Єрусалиму, але якби він у 70 році був ще живим, то підтвердив би, що це – гнів Божий, що вилився. До такої ж думки прийшов і юдейський історик Йосип Флавій.

Звідси не витікає, що Бог вирішив покінчити з євреями як народом. Павло детально роздумує про це в 9-му і 10-му розділах свого Послання до Римлян, і приходить до іншого висновку. Він переконаний, що нинішні переслідування, яким піддалися християни-євреї в Юдеї з боку сусідів-язичників неодмінно закінчаться виправданням пригноблюваних. Павло пропонує ту ж обіцянку християнам з язичників, що живуть у Солуні: постраждавши від рук своїх власних одноплемінників, вони, врешті-решт, будуть виправдані.

Це важливий і серйозний за сенсом уривок. Він багато що говорить тим тисячам і тисячам людей, які навіть і в наші дні страждають за віру в Ісуса. Переслідування не говорять про те, що задум Божий виявився неспроможним; але страждання переслідуваних дають їм участь у стражданнях Христових, і в результаті вони разом з Христом будуть виправдані, коли настане блага Божа ера.

1 Солунян 2:17-20 – Радість і вінець Павла

«А ми, браття, на короткий часок розлучившися з вами лицем, а не серцем, тим із більшим бажанням силкувались побачити ваше лице. Тим то до вас ми хотіли прийти, я, Павло, раз і двічі, але сатана перешкодив був нам. Бо хто нам надія, чи радість, чи вінок похвали? Хіба ж то й не ви перед Господом нашим Ісусом в Його приході? Бо ви наша слава та радість!»

По телевізору минулого вечора показували несамовитий репортаж. Двох дівчаток, сестер-двійняток, вдочерила одна закордонна сімейна пара. Ця сім’я знайшла собі прийомних дітей по Інтернету. Але сталося так, що інша пара, з країни, де народилися дівчатка, вирішила, що ці двійнята вже були обіцяні їм. Ситуація остаточно зайшла в безвихідь, коли рідна мати раптом передумала і заявила, що забирає дочок назад. Тоді, мабуть для того, щоб захистити дітей від надмірної уваги газетярів, чиновники державної соціальної служби узяли двійнят під свою опіку, а потім передали приймальним батькам. Для всіх учасників ця подія стала справжнім кошмаром: як з юридичного боку, так і з морального і емоційного.

Для маленьких дітей, яких віднімають від батьків, це теж є серйозною травмою, хоча по цьому телевізійному репортажу створилося враження, що самі діти хвилюються менше за всіх інших. Для батьків розставання з дітьми – тяжке; навіть у безрозсудних звірів мати хвилюється, втративши свою дитину; у людей подібні ситуації проходять набагато важче.

Таким чином Павло дає зрозуміти, що він відчував, коли був вимушений розстатися із солунянами, оскільки його подальша присутність у місті загрожувала безладами. У цих віршах і в усьому наступному розділі, відчувається глибокий зв’язок Павла із солунянами, подібний до зв’язку матері з немовлям. Коли в неї віднімають дитину, її серце палає бажанням знову побачити своє дитя. Починаючи з 2-го вірша 1-го розділу до 13-го вірша 3-го розділу, у проміжку між подякою Богові і молитвою, Павло постійно виражає свої глибокі почуття, що переживаються перед лицем Божим. Якщо хтось уявляє собі Павла безпристрасним богословом-інтелектуалом, що збирає свої ідеї в складну метафізичну парадигму, то ця частина послання спростовує подібні погляди на Павла.

Як дбайливий батько, Павло поглинений думками про те, яким би чином йому знову побачитися з його дорогими дітьми (яким, за Павловим передчуттям, загрожувала небезпека). Відправившись із Солуні на південь, у Верію, Атени і Коринт, він постійно прагнув знайти спосіб повернутися на північ, щоб знову зустрітися із солунянами. Але, як каже Павло, «сатана перешкодив був нам». Він пише щось подібне римлянам про своє невиконане бажання приїхати в Рим (Рим. 1:13). Що він має на увазі?

Павло рідко згадує «сатану», але зрідка він робить це унаслідок усвідомлення того, що за деякими із звичних для людей розчарувань стоїть певна темна і зла сила. Ця сила – можливо, занадто поспішним буде її ототожнення з тією або іншою особою – втілюється час від часу в конкретних людях або організаціях, супротивних планам Божим. У даному випадку Павло, швидше за все, має на увазі, що смертельні погрози, з якими він стикався у своїй подорожі на південь, зробили тимчасово неможливим його повернення в північну Грецію. Зокрема, вони порушили його пастирські плани турботи про молоді церкви, а також навчання новонавернених християн шляху святості і глибшого розуміння Євангелія.

Але звичайно ж, якби Павло назавжди залишився зі своїми церквами, то ми ніколи не змогли б прочитати його послань. Його послання, що замінили особисте спілкування, зв’язували апостола з церквами. Хоча це братське спілкування і не було безпосереднім спілкуванням лицем до лиця, як хотілося б Павлу, але, проте, це було справжнє спілкування сердець і розумів. Спостерігаючи за цією протидією «сатани», іноді ми може розгледіти тут же дивне провидіння Боже. Це не означає, що «сатанинське» протистояння перестає бути небезпечним, але нагадує про те, що Бог залишається верховним володарем, незважаючи навіть на морок і скорботу, яку ми зазнаємо зараз.

Павло хоче бачити солунян не лише тому, що вони стали йому дорогими. Він дивиться вперед, у передчутті великого дня, коли Ісус з’явиться в славі і перебуватиме разом зі Своїм народом як Господь Всесвіту. Ми скажемо більше про це, коли розглядатиме фрагмент 1Сол. 4:13-18. Зараз зауважимо, що Павло з нетерпінням чекає цього дня нового пришестя і пише, що християни, які повірили і досягли зрілості в результаті його апостольських трудів, будуть основою для його радості і «похвали» перед Господом Ісусом Христом. Вони для Павла – «радість і вінок похвали», його слава.

Це чудово з кількох причин, і має надихати як пастирів, так і громади. Але на перший погляд ця заява може здатися дивною. Чи правда тоді, що для Павла єдиною надією для майбутнього, єдиним, що йому потрібне, залишаються хрест і воскресіння Ісуса Христа? У Посланні до Галатів він пише: «Нічим не хвалюся, хіба тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа» (Гал. 6:14). Що ж, чи не передумав Павло?

Звичайно ж ні. Смерть і воскресіння Ісуса Христа залишаються для нього фундаментом його особи і його трудів (див. наприклад 1Сол. 4:14). Цю «похвалу» потрібно розуміти в співвідношенні з його справжнім статусом, тобто з його стоянням перед Богом у вірі; це виключає (як видно і з Послання до Галатів) статус, заснований на приналежності до певної раси або племені, або що є наслідком людських досягнень і заслуг. Зараз Павло говорить про свою надію на майбутнє, своє очікування останнього дня, коли, за його ж власним твердженням (Гал. 5:6), враховуватися буде тільки «віра, що чинна любов’ю». Для Павла справи любові – основа і виховання церков, суттєвий знак того, що люблячий Бог насправді діє через нього.

Звичайно, є тисячі різних християнських покликань, і більшість з них не так ефектні і захоплюючі, як Павлове покликання. Кожне з них має свій набір справ любові, що виконуються в безвісності і тиші або навпаки, публічно і відкрито. Кожному пастиреві або наставникові слід дивитися в майбутнє з надією на те, що довірені його піклуванню стануть колись його вінцем слави, його похвалою і радістю. Усі громади повинні думати про те, якими вони з’являться в останній день. Дивитися в майбутнє так само – це відповідальність і стимул вчитися вірі і жити в ній, радіти надії і діяти згідно любові, відкритої нам в Євангелії.

Попередній запис

1 Солунян 2:1-8 – 2:9-12

1 Солунян 2:1-8 – Павлове служіння в Солуні «Самі бо ви знаєте, браття, прихід наш до вас, що не марний ... Читати далі

Наступний запис

1 Солунян 3:1-5 – 3:6-10

1 Солунян 3:1-5 – Павло посилає Тимофія до Солуні «Тому то, не стерпівши більше, ми схотіли зостатися в Атенах самі, ... Читати далі