1 Солунян 2:1-8 – 2:9-12

1 Солунян 2:1-8 – Павлове служіння в Солуні

«Самі бо ви знаєте, браття, прихід наш до вас, що не марний він був. Та хоч ми натерпілися перед тим, і дізнали зневаги в Филипах, як знаєте, проте ми відважилися в нашім Бозі звіщати вам Божу Євангелію з великою боротьбою. Бо покликання наше було не з обмани, ані з нечистости, ані від лукавства, але, як Бог визнав нас гідними, щоб нам доручити Євангелію, ми говоримо так, не людям догоджуючи, але Богові, що випробовує наші серця. Ми слова підлесливого не вживали ніколи, як знаєте, і не винні в зажерливості. Бог свідок тому! Не шукаємо ми слави в людей, ані в вас, ані в інших. Хоч могли ми потужними бути, як Христові апостоли, але ми серед вас були тихі, немов годувальниця та, яка доглядає дітей своїх. Так бувши ласкаві до вас, хотіли ми вам передати не тільки Божу Євангелію, але й душі свої, бо були ви улюблені нам.»

Стародавній світ, як і сучасний, навчився усе, що відбувається, сприймати з цинізмом. Якщо я отримую листа, в якому хтось обіцяє мені дивовижний подарунок, то я заздалегідь знаю: це приманка, призначена для того, щоб я заплатив за щось зовсім мені непотрібне. Якщо хтось обіцяє зробити для вас щось дуже хороше, то вам напевно захочеться запитати: а що він з того сам матиме? Якщо компанія, яка займається організацією відпочинку, пропонує мені безкоштовно провести вихідні в їх заміському будинку, то я знаю: вони сподіваються, що я один з їх будиночків візьму в постійну оренду. І так завжди.

У стародавньому світі теж були бродячі торговці, мандруючі учителі і люди, що пропонують за грошову плату поділитися своєю мудрістю, знанням, новою філософією, а іноді і магічними уміннями. Коли Павло із супутниками прибув у місто і почав свою дивну розповідь, то багато хто, мабуть, прийняв його за людину подібного сорту. Досвідчені люди в натовпі, напевно, чекали, що от зараз проповідник дістане свою торбу і почне обходити народ, збираючи туди пожертвування, або ж оголосить, що повним об’ємом інформації він поділиться приватним чином і за окрему платню. Найбільш цинічні були готові і до гіршого перебігу подій: що оповідачі виберуть собі для спеціальних «приватних занять» людей (чоловіків і жінок) з привабливою зовнішністю. Ну, у найбільш крайньому випадку, ці прибульці, можливо, хочуть просто заробити собі репутацію, шану і повагу жителів.

Павло був упевнений, якщо комусь спаде на думку звинуватити його в подібних трюках, то солуняни, напевно, спростують наклеп. В уривку, що заслуговує на те, щоб бути написаним великими літерами і вивішеним на стіні в кожному будинку, де живуть християнські служителі церкви або, ще краще, бути накресленим на їх серцях, Павло нагадує, що коли він прибув у Солунь, то не вдавався до вищеописаних хитрощів, на які, мабуть, чекали люди. Він зовсім інакше розумів своє служіння і свою роль. Корисним буде звернути на цей розділ пильну увагу і розглянути текст детально. (Зауважимо, до речі, що Павло скрізь пише «ми», а не «я» – він має на увазі також Силуана і Тимофія – хоча немає жодних сумнівів, що тут відбита власна позиція Павла.)

Апостол пише про перенесені їм страждання. Якщо людина виконала роботу і отримала за неї щедру винагороду, то, коли вона наступного разу знову візьметься до такої роботи, у нас будуть серйозні підстави вважати, що гроші тут грають не останню роль. Але якщо вона зробила щось, після чого була побита і кинута до в’язниці, і, незважаючи на це, знову береться за те ж саме, то ми можемо дійти висновку, що в неї є досить серйозна причина, що примушує її йти на ризик. Саме так йшла справа з Павлом: він прибув у Солунь, несучи на тілі фізичні шрами, а в душі емоційні травми, отримані у Филипах, де з ним обійшлися дуже погано. Павло каже, що і в Солуні їм довелося зіткнутися із сильною опозицією. Але апостол не злякався того, що з ним знову може статися те ж саме, що у Филипах; він знову говорив сміливо і натхненно; ключові слова з 2-го вірша показують, що у своїй проповіді Євангелія він був безстрашний і відвертий. Павло часто повторює, що страждання не лише підтверджують Благу звістку (вони показують, що наміри проповідника безкорисливі), але і дають, як не дивно, відчуття свободи і радості. Дійсно, це дивне для світу сповіщення!

І в центрі усього – догоджання не людям, але Богові. Знову і знову Павло говорить про Бога: він «відважився в Бозі» (в. 2а), звіщав Євангеліє Боже (вірші 2б і 8), зазнав від Бога випробування (в. 4а), намагався догодити Богові (в. 4б); також апостол каже, що Бог свідок у тому, що він не приходив ніколи із словами лестощів, або з таємною користю (в. 5).

Протиставивши живого та істинного Бога ідолам (1Сол. 1:9), він дав зрозуміти, що завжди відчуває себе, що живе в присутності Бога, Який знає всі глибини його серця. Бог доручив йому Євангеліє (в. 4), подібно до того як монарх довіряє своєму посланцеві повідомити певну звістку людям, що живуть десь вдалині. Павло відчуває відповідальність за доставку цієї звістки в повній цілості і не замислюється про те, що може статися з ним особисто, як і не подумує про почесті і нагороди, які він може отримати (або ж не отримати). Він не використовує свій статус «царського глашатая» для надання собі якоїсь важливості і значності.

У своєму поводженні із солунянами Павло добрий, м’який і уважний. Він не намагався отримати від них щось натомість; він щиро бажає, щоб любов Божа обійняла їх. Живучи серед них, Павло відчув, що вони стали йому дорогими, що він відчуває до них «сердечний потяг». Ті люди, яким пощастило знати пастирів подібного типу, погодяться, як це чудово, коли священнослужитель може розділити зі своєю паствою не лише Євангеліє, але і саме життя. Ті з нас, у кого серед друзів у школі, коледжі, на роботі або ж в їх громадській діяльності є такі добрі християни – мають подібне ж знання.

І у випадку, коли хтось припустить (якщо дивитися на речі цинічно), що Павло тут надто багато хвалить себе, ми дамо відповідь, що навряд чи він сказав би це усе, а писар, що писав під диктування, навряд чи записав би це – якби все це не було правдою. Солуняни упізнали написаний Павлом автопортрет, коли прочитали листа. Хочу поставити питання кожному з нинішніх християнських священнослужителів: якби ми самі себе описали так, як зробив це Павло, – чи зміг би хтось упізнати у вас людину, зображену на цьому портреті?

1 Солунян 2:9-12 – Батьківська турбота Павла

«Бо ви пам’ятаєте, браття, наше струднення й утому: день і ніч ми робили, щоб жадного з вас не обтяжити, і проповідували вам Божу Євангелію. Ви свідки та Бог, як свято, і праведно, і бездоганно поводилися ми між вами, віруючими! Бож знаєте ви, як кожного з вас, немов батько дітей своїх власних, просили ми вас, і намовлювали та показували, щоб ви гідно поводилися перед Богом, що покликав вас у Своє Царство та в славу.»

Мабуть, найхарактернішою особливістю місіонерської роботи Павла було те, що кожного разу, коли він прибував у нове місто, місцеві жителі були абсолютно не обізнані ні про що з того, що він говорив. Вони бачили інших мандруючих учителів, але ніхто з них не був подібний до Павла. Вони знали інших релігійних лідерів; були знайомі з представниками різних етнічних груп (наприклад, з євреями), у яких була власна релігія і які іноді намагалися навернути до своєї віри чужинців, – але ніхто ніколи не поводився так, як Павло. Вони навіть не мали уявлення про те, що такий спосіб життя взагалі можливий (не кажучи вже про переваги).

Це було, напевно, серйозним викликом і для самого Павла: бути зразком для своїх новонавернених і прикладом свого життя учити їх прославляти живого Бога, Якого Павло проповідував. Ми можемо припустити, що до моменту свого прибуття в Солунь Павло вже продумав ці питання, і точно знав, що йому потрібно робити.

Перша проблема – гроші. Вже в 7-му вірші апостол сказав, що, будучи апостолом Христовим – іншими словами, посланцем істинного Царя Всесвіту, – він мав право зажадати якоїсь фінансової підтримки. Як показує коринтське листування Павла, він побоювався, що прийняття грошей від церков, де він працював, могло викликати звинувачення в тому, що він працює заради платні; з іншого боку, неприйняття грошей могло призвести до того, що люди почали вважати б, що апостол не належить до них. Зрозуміло, що звичайне служіння усередині самих церков він вважає зовсім іншою справою, ніж його служіння первинного апостола та євангеліста, і це служіння гідне оплати (Гал. 6:6, 1Тим. 5:17-18). Але для самого себе він твердо вирішив, що працюватиме своїми руками і сам стане заробляти собі на хліб, продовжуючи наставницьку діяльність і благовістя.

З Дій Апостолів ми знаємо, що Павло заробляв на життя виготовленням наметів (Дії 18:3; 20:34; пор. 1Кор. 4:12). Це була важка фізична робота, що включала розрізання, обробку і зшивання шкіри. Можна припустити, що Павло працював або в тому будинку, де жив, або в окремій майстерні, ближче до потенційних покупців. Йому доводилося платити за проживання, за їжу і за матеріали, потрібні для роботи. Щодня він спілкувався з безліччю людей, і тому його ділова чесність і сумлінність як працівника постійно були на видноті. Мабуть, він проповідував і учив по суботах і у вільні години вечорами (хоча немає сумнівів, що йому доводилося дуже багато спілкуватися з людьми і під час роботи). Він працював вечорами, у той час коли інші люди відпочивали, випивали або готувалися до сну. Такий ритм життя повинен був справляти своє враження; але Павло робив це не напоказ. Йому було важливо, щоб початкуючі християни знали: він для них – як батько для своїх дітей. Батько не бере з дітей грошей за виховання і навчання; він хоче, щоб його діти стали такими людьми, якими вони повинні стати.

Такою була робота Павла. Саме по собі благовістя – заклик до служіння Богові, що відкрився в Ісусі Христі, – включало заклик шукати і набути Царства Божого і Божої слави. А шлях до цієї мети – це шлях святості. У вірші 12 описана ця мета і Павлові зусилля до того, щоб очистити шлях для її досягнення. Опис дивує: він є яскравим прикладом того, як Павло завершує стрімкий політ своєї думки глибоким і багатим висловом. Нам варто детально розглянути цей вислів.

Головне, чого хоче Павло від солунян, – це, буквально, щоб вони «гідно ходили перед Богом». Взагалі в Павла дієслово «ходити» зустрічається дуже часто і використовується в значенні «поведінки», що відповідає стандартному вживанню цього слова в староєврейській мові. Поведінка людини розглядається тут як послідовність кроків, коли ноги по черзі пересуваються; хороша поведінка, таким чином – це коли людина зберігає правильний напрям руху і акуратно ставить ногу.

Ті боги, які були відомі солунянам до зустрічі з Павлом, як правило, пред’являли якісь вимоги до людей, що в основному стосуються швидше порядку богошанування, ніж щоденної поведінки. Але останній з богів, оголошених у Греції, а саме сам Цезар, вже мав царство і славу, і вимагав, щоб його піддані виражали свою відданість усіма можливими способами. Павло прекрасно розумів, що його Євангеліє проголошує істинного Бога, істинне Царство і славу, а також, що ці Царство і слава – не такі речі, які Бог хоче зберегти для Себе одного, але бажає розділити їх зі Своїм народом.

Але щоб йти дорогою до Царства і слави, що починається з віри в єдиного Бога (1Сол. 1:9), необхідно провадити спосіб життя, гідний цього живого Бога. Як імперія Цезаря тягнулася по всьому світу, так і царство Боже досягло всіх куточків людського життя. Це не тому, що Бог підглядає і сунеться не у Свої справи, але тому, що людина створена за Його образом, задумана так, щоб відбивати Його славу усіма гранями своєї людської особистості. А значить, християнська поведінка – не набір правил, наказаних небесним бюрократом або поліцейським, а прагнення відбивати славу Божу всім людським життям.

Це була дуже нова ідея, що пред’являє до людини дуже високі вимоги. Павлу потрібно було постійно роз’яснювати її з різних сторін і надихати слухачів, подібно до спортивного тренера, бажаючого налаштувати свою команду на перемогу. Він підбадьорював їх як друг, що вселяє рішучість, необхідну для вирішення важкої проблеми. Він звертався до них як свідок у суді і не упускав жодної можливості, щоб пояснити: живий Бог хоче, щоб живі люди відбивали Його славу; Бог призвав їх, зібрав і запросив для здійснення цього способу життя – важкого, але такого, що приносить винагороду.

Павло використовує не лише слова. Увесь фрагмент 2:1-12 свідчить, що Павло учив солунян своїм особистим прикладом.

Попередній запис

1 Солунян 1:1-5 – 1:6-10

1 Солунян 1:1-5 – Євангеліє досягає Солуні «Павло й Силуан та Тимофій до Церкви Солунської в Бозі Отці й Господі ... Читати далі

Наступний запис

1 Солунян 2:13-16 – 2:17-20

1 Солунян 2:13-16 – Гнана Церква «Тому то й ми дякуємо Богові безперестанку, що, прийнявши почуте від нас Слово Боже, ... Читати далі