1 Солунян 1:1-5 – 1:6-10

1 Солунян 1:1-5 – Євангеліє досягає Солуні

«Павло й Силуан та Тимофій до Церкви Солунської в Бозі Отці й Господі Ісусі Христі: благодать вам і мир! Ми дякуємо Богові завжди за всіх вас, згадуючи вас у наших молитвах. Ми згадуємо безперестанку про ваше діло віри, і про працю любови, і про терпіння надії на Господа нашого Ісуса Христа, перед Богом і Отцем нашим, знаючи, Богом улюблені браття, про ваше обрання. Бо наша Євангелія не була для вас тільки у слові, а й у силі, і в Дусі Святім, і з великим упевненням, як знаєте ви, які ми були поміж вами для вас.»

Одного разу я довго не міг прийняти рішення при розгляді питання про зарахування в коледж однієї абітурієнтки. Отриманий нею за підсумками іспитів бал був нижчий за прохідний, хоча вона здавалася досить розумною і працелюбною дівчиною. Я порадився з колегами, а потім провів з нею додаткову співбесіду. Вона справила враження енергійної, і навіть не просто зацікавленої в предметі, але повною ентузіазму, здатною осмислювати чужі ідеї і висувати власні. Під впливом цього враження я прийняв рішення. Вона була зарахована до коледжу, і через три роки правильність мого рішення підтвердилася: вона закінчила коледж з найвищими оцінками.

На початку свого послання до солунських християн Павло згадує свої перші враження від зустрічі з ними. Місто Солунь (сучасні Салоніки) було процвітаючим морським портом на північному сході Греції, приблизно в 320 кілометрах на північ від Атен. Павло прийшов туди після свого проповідницького служіння у Филипах, що знаходяться східніше, де його побили і ув’язнили, але звільнили, ледве дізнавшись, що він – римський громадянин. Ця історія описана в 16-му і 17-му розділах Дій Апостолів.

Хоча зазвичай Павло починав свою проповідь в юдейській синагозі або іншому місці для молитви, більшість людей, що повірили в його звістку, очевидно, не були євреями. Для них прийняття Євангелія означало подолання подвійного бар’єру. По-перше, воно здавалося безумним повідомленням про людину, яка померла і ожила. А по-друге, це було не просто вигадкою, а єврейською вигадкою. Павло, переходячи від одного місця до іншого, повинен був знати, що більшість людей, які слухали його, сприймали його як божевільного.

Проте деякі із солунян (подібно до жителів багатьох інших міст) виявили, що щось трапилося з ними після того, як вони почули проповідь апостола. Дивна сила захопила їх; за Павловими словами, цією силою був Святий Дух. Несподівано вони зрозуміли те, про що він говорив, і цей зміст його проповіді опанував їх серця і розуми. Павла і його супутників, що проповідували Євангеліє в Солуні, мало радувати те, що їх звістка прийнята і почала свою роботу преображення сердець і життів. Спогади про це збереглися в Павла, Силуана і Тимофія і після того, як вони залишили Солунь і рушили на південь: у Верію, Атени і Коринт. (Павло не уточнює в посланні, звідки він пише, але цілком імовірно, що з Коринта, де він пробув два роки.)

Коли Павло озирався назад, то дякував Богові за солунян і за те, що Бог створив у них у результаті євангельської проповіді. У нього збереглися яскраві спогади про перші зустрічі, їх відгук на його проповідь і їх живу віру – усе це ясно свідчило, що їх обрав Бог (в. 4). Вони не випадково набули віри. Бог хотів, щоб вони стали Його, Бога, плацдармом у північній Греції, променем світла для світу, що оточує їх. Хоча Павла і хвилювало те, як розвивається їх віра і складається життя, його упевненість у тому, що сам Бог полонив їх Своїм Євангелієм, була тверда, як скеля.

Тому Павло і віддає дяку Богові на початку свого послання. Як і в більшості своїх листів, апостол починає з того, що повідомляє читачам про свою молитву за них – характерний пастирський прийом. Він писав спільно зі своїми помічниками: Силуаном (у Діях Апостолів згаданим під ім’ям Сила, див. зокрема, Дії 15:27) і юним Тимофієм. Павло упевнений, що може звертатися до солунських християн як до общини «в Бозі Отці й Господі Ісусі Христі». Слово «община» часто сьогодні перекладають як «церква», але це було поширене слово для позначення будь-яких зборів або товариства. Відрізнялася ця община від усіх інших не лише тим, що збиралася у визначеному місці, але також і тим, що її члени поклонялися певному богові – насправді ж єдиному істинному Богові, відомому юдеям і християнам під ім’ям Отця. Як відомо з Євангелія, Отець послав Ісуса, щоб той став Месією і Господом всього світу. Як завжди, вступні слова Павла містять у собі короткий зміст того, про що він детально говоритиме в посланні.

Його вступні слова дяки і молитви мають відношення до того, що Павло роз’яснюватиме далі, аж до кінця 3-го розділу. І для такого розвитку теми є вагомі причини. Церква в Солуні була дуже молодою; ймовірно, утвореною лише за декілька місяців до написання цього послання. Проте солунські християни вже встигли зіткнутися з великими труднощами – піддалися переслідуванням, і деякі вже померли (сталося це від переслідувань або ж з інших причин, Павло не уточнює). Щоб солуняни зміцнилися в Благій звістці, Павло нагадує їм про те, що сталося, коли він прибув в їх місто і проповідував там; про той приклад, який він зі своїми супутниками подав солунянам; про останній візит до них Тимофія і сприятливий відгук, привезеним цим Павловим помічником. Усе це має відношення до постійних молитов Павла про них (в. 2).

Зокрема, згадує Павло, навіть за короткий час, проведений апостолом із солунянами з моменту проповіді, вони продемонстрували ті три речі, які, згідно з Павлом, є знаками істинного життя: це віра, надія і любов. Про ці три речі Павло говорить і в інших посланнях, особливо ж у Першому посланні до Коринтян (1Кор. 13:13). Взагалі, роздуми про ці підстави християнського життя – невід’ємна частина думки і вчення апостола Павла.

Для досягнення кожної з цих трьох характеристик потрібні зусилля. Віру ви отримуєте, щоб потім працювати над нею. Ця робота не схожа на «учинки Закону», які виконують, щоб заслужити благовоління Боже. Робота християнина є справою любові, що здійснюється з вдячності за милість. Працювати так – означає пропускати Євангеліє через себе і приводити свої думки і волю у відповідність з ним. Любов, як показує Павло нижче в цьому посланні (4:9-12), – це дуже практична річ, вона теж вимагає зусиль, хоча зазвичай ми думаємо так само тільки про важку фізичну роботу. Надія потребує терпіння, а це також непросто.

У солунян були всі ці три чесноти. Чи можна те ж саме сказати про вашу церкву?

1 Солунян 1:6-10 – Віра солунян

«І ви стали наслідувачі нам і Господеві, слово прийнявши в великому утискові з радістю Духа Святого, так що ви стали взірцем для всіх віруючих у Македонії та в Ахаї. Бо пронеслося Слово Господнє від вас не тільки в Македонії та в Ахаї, а й до кожного міста прийшла ваша віра в Бога, так що вам непотрібно казати чогось. Вони бо звіщають про нас, який був прихід наш до вас, і як ви навернулись до Бога від ідолів, щоб служити живому й правдивому Богові, і з неба очікувати Сина Його, що Його воскресив Він із мертвих, Ісуса, що визволює нас від майбутнього гніву.»

Коли мій син одного разу повернувся додому з кіно, я запитав у нього: «Ну як, тобі сподобалося?»

Коли я запитував, то вже знав відповідь. Кіно було непогане, але не видатне. Якби воно дійсно сподобалося моєму синові, то мені і запитувати було б не потрібно, він сам поспішив би розповісти мені про це.

Іноді з людиною трапляються настільки чудові речі, що їй просто необхідно повідати про це комусь. Можливо, ви почули музичну п’єсу, або прочитали книгу, або бачили щось настільки вражаюче, що не можете стримати свої емоції. Коли ви зустрічаєте когось у такі хвилини, то поспішаєте поділитися: «Я зараз розповім тобі про фільм, який дивився…», чи щось у цьому роді. Тоді всякому ясно, що ця річ дійсно вас схвилювала.

Те, що сталося з Павлом і його супутниками після їх відвідування Солуні, справило таке ж сильне враження, і не лише на людей, що повірили в Євангеліє, але і на всіх інших, по всій Греції і прилеглих країнах. Ніхто не запитував: «Ви чули про якихось дивних євреїв, які проповідують про якогось Ісуса?», бо всі, хто почув про це, у свою чергу самі розповідали іншим, не чекаючи розпитувань. Тому Павло і говорить про те, що Звістка вже поширилася по північній і південній Греції (Македонія знаходиться на півночі, а Ахая на півдні), а також і навколо неї – імовірно, Павло має на увазі Азію і Віфінію (Віфінія знаходиться на території сучасної Туреччини) на сході, а також Ілірію, Мезію і маленькі балканські країни на північ.

Люди обговорювали не стільки саму нову церкву, скільки причини її виникнення. У цьому і наступних уривках Павло дякує за прийом, організований йому і його супутникам, а ще більше – за поширення принесеної солунянам звістки. Дивним був той миттєвий ефект, який чинила християнська проповідь. У центрі благовістя стояв заклик, який Павло особливо підкреслює в цьому посланні, – поклонятися єдиному Богові, а не ідолам.

У тому світі ця вимога була нечуваною. Так само в наші дні прозвучав би заклик до жителів міст відмовитися від автомобілів, комп’ютерів і телефонів. Язичницькі божества грецького і римського світів були тоді всюди. Якщо ви хотіли посадити дерево, то слід було помолитися відповідному богові. Якщо ви вирушали в поїздку в торгових справах, то необхідно було заглянути ненадовго у відповідний храм. Якщо ваш син одружився або дочка виходила заміж, то тут вже була потрібна серйозна і дорога процедура служіння відповідальному за шлюбні справи богові. За кожним поворотом дороги ховалися різні боги: непередбачувані у своїх вчинках, можливо, недоброзичливі, які ще іноді воюють один з одним. У примиренні цих богів ніколи не можна було перестаратися, ніколи не можна було отримати повну упевненість у тому, що боги на вашому боці.

Особливо потрібно згадати одне недавнє і дуже важливе поповнення серед римсько-грецьких божеств. Після того, як Октавіан Август розбив своїх суперників, ставши римським імператором і володарем неосяжних територій, що підкорялися владі Риму, цей римський володар оголосив, що його названий батько, Юлій Цезар, став богом. Коли сам Август помер у 14-му році, його наступник Тиберій зробив те ж саме для Августа, оголосивши і його богом. Таким чином, і Август, і Тиберій у дні їх життя іменувалися «синами божими». Минуло трохи часу, і люди східного Середземномор’я, що звикли до поклоніння царям, уловили, що до чого, і почали обожнювати імператорів ще за їх життя. Це було і безпечно, і логічно. У кожному, хто правив переважно відомим тоді світом і піклувався про загальний добробут і процвітання, мало бути щось божественне (так, принаймні, вважалося). Саме місто Рим було обожнене: святилища на честь «Риму і імператора» виникали скрізь, де місцеві правителі бажали продемонструвати свою лояльність владі. Міста наввипередки зводили храми на честь нових божеств.

І от у цьому світі три безвісні євреї прийшли розповісти язичникам, що є тільки один Бог (про це, правда, говорили інші євреї), і в цього Бога є істинний Син, Якого Він воскресив з мертвих (а от про це досі ніхто нічого не розповідав). Солунські жителі із самого початку знали, на який ризик вони йдуть, відмовляючись від поклоніння ідолам заради істинного Бога; вони виявили у своєму новому житті одночасну присутність радості і скорботи (в. 6). Слово «навернення», яке Павло використовує у вузькому сенсі (в. 9), означає саме поворот, який здійснює людина, що повністю змінює напрям свого шляху. У цьому і полягає сенс навернення.

Коли солуняни відкрили для себе істинного Бога і Його Сина, Який ожив після смерті, то це наповнило їх тією самою християнською надією, про яку Павло детальніше говоритиме далі. Вони чекали пришестя Ісуса з небес. Час другого пришестя мав стати, як чекали, часом страждань і гніву, люті – несподіваній і дивній для люблячого і святого Бога реакції на усе, що спотворює і псує світ. Іноді люди запитують, як може люблячий Бог бути таким гнівним; але, озираючись на минуле двадцяте століття, таке жорстоке і нелюдяне, важко уявити собі іншу реакцію доброго і люблячого Бога на все це зло, окрім праведного гніву. Проте ж, хоча час суду не змусить себе чекати, сам Ісус поспішить позбавити Свій народ від Божого гніву. Ця звістка була осереддям християнської надії першого століття і залишається тим же в наш час.

Солунські християни на момент написання послання були людьми, які не так вже давно увірували; важко називати точні терміни, але навряд чи їх християнський досвід перевищував рік або біля того. Але, проте, про ці нечувані події вже знали жителі місць, віддалених на сотні кілометрів від Солуні. Звичайнісінькі люди з цього міста зробили щось особливе, відгукнувшись на таку несподівану Звістку. Єдиним поясненням такого факту може служити робота живого Бога, діючого через звістку про Ісуса. Єдина гідна відповідь на це благовістя – вдячність і святкування. Перший розділ послання Апостола Павла – це слова вдячності Богові за солунян і підбадьорення для них самих.

Наступний запис

1 Солунян 2:1-8 – 2:9-12

1 Солунян 2:1-8 – Павлове служіння в Солуні «Самі бо ви знаєте, браття, прихід наш до вас, що не марний ... Читати далі