Галатів 5:22-26 – 6:1-5

Галатів 5:22-26 – Плід Духа

«А плід духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, здержливість: Закону нема на таких! А ті, що Христові Ісусові, розп’яли вони тіло з пожадливостями та з похотями. Коли духом живемо, то й духом ходімо! Не будьмо чванливі, не дражнімо один одного, не завидуймо один одному!»

Різдвяні прикраси виглядають дуже нарядно. Я йшов вулицею від одного магазину до іншого, і в кожній вітрині (як і уздовж самої вулиці) блимали веселі вогники і були видні різноколірні прикраси. У кожній крамниці були ялинки з подарунковими мішками, дзвіночками, іграшковими феями, скляними кульками, всілякими яскравими дрібничками та прикрасами.

Усе це виглядало як живе, але насправді це була лише видимість. Через місяць я знову йшов тією ж вулицею, коли прикраси вже були зняті. Вулиця була порожня, гірлянди і кольорові кульки вже лежали у своїх коробках. Штучні ялинки розібрані, а живі викинуті. Насправді на них нічого не росло, усе було несправжнім.

Павло відомий своїм протиставленням духу і плоті. Але також відомі його ключові слова для опису їх відмінності: він говорить про учинки тіла, але про плід духу. Порівняйте ці різдвяні ялинки із звичайним, банальним, але, проте, справжнім плодовим деревом, що росте в саду. Певний час різдвяна ялинка виглядає дуже красиво, але потім її прибирають або викидають. Плодове дерево не так імпозантне зовні, та проте при належному догляді воно рік за роком приносить плоди. Яке дерево важливіше? Немає сенсу запитувати, відповідь очевидна.

Ці два списки – учинки тіла і плоди духу – роз’яснюють те, як Павло розуміє процес залучення людини до народу Христового через віру і хрещення. Зверніть увагу, що у вірші 24 Павло говорить про християн як «ті, що Христові Ісусові»; як і в Гал. 4:4-7, він пише, що вони «живуть духом». Є різні етапи цього залучення, які Павло коротко згадує.

Починають люди з того стану, який можна охарактеризувати словом «тіло». Вони народжуються в звичайних людських сім’ях, маючи приналежність до певної нації і території. Вони виявляють у собі різні бажання, які, якщо не стримуються якимсь чином, то провокують усі учинки, перераховані у віршах 19-21. Досить одного погляду на цей список, щоб зрозуміти, що суспільство, в якому люди поводяться таким чином, навряд чи буде щасливим і процвітаючим. Ще важливіше те, що коли Бог, нарешті, затвердить Своє Царство, то для подібних людей місця там не знайдеться. Бог хоче створити щось зовсім інше.

У міру сповіщення Євангелія Ісуса Дух Божий починає Свою роботу, і люди змінюються. Першим знаком їх оновлення і справжнім свідоцтвом їх приналежності новому співтовариству є віра в Ісуса як воскреслого Господа. Але приналежність до народу Христового залучає їх до руху через смерть до оновленого життя (див. детальніше Гал. 2:19-20). Те, що залишилося позаду, у цій смерті, цьому співрозп’ятті Христу – так це те життя, в якому «тіло» визначило собою поведінку і особу людини.

Замість колишнього потурання тілу людина починає «приносити плоди». Дев’ять якостей, які Павло перераховує у віршах 22-23, – це не те, що легко зробити самому, якщо дуже сильно постаратися. Якщо ви підозрюєте якусь людину, яка добра до вас, у тому, що їй потрібно докладати величезних зусиль, щоб бути доброю, – то вся чарівливість доброти кудись випарується. Ідея усіх цих учинків у тому, що їх породжує діючий у людині дух; тут діє новий чинник.

Звичайно, не можна думати, що в цьому процесі наше мислення і воля ніяк не беруть участь. Ми повинні налаштувати себе, повинні мати потрібний намір; недостатньо просто розслабитися і чекати, що все станеться саме собою. Якби це було так, то Павло не став би закликати ходити духом (в. 25). Необхідно бачити наміри духу, роздумувати над тим, як він приходить, докладати моральних зусиль для того, щоб життя духу розвивалося правильно. Але головне в тому, що, коли описані Павлом якості проявляються, приносячи із собою спокійну радість і вносячи щедрий вклад у побудову задуманої і створюваної Богом общини, то вони подібні до плодів у саду, а не дутим стеклам на різдвяній ялинці. Вони – частина того, чим ми станемо.

Люди, в яких дух приносить плоди, повинні у своїх громадах жити за тими правилами, які витікають із самого їх оновленого життя. Павло (як і раніше у віршах 13-15) звертає тут увагу на те, що в галатійській общині з’явилася незгода унаслідок викликаного «агітаторами» розподілу; деякі її члени напускають на себе такий вигляд, ніби вони – особливі, що становлять вузьке і відособлене коло присвячених осіб. Коли в людях працює дух, то таких сварок і заздрості бути не повинно. А якщо дух не працює, то і про християнську общину говорити не доводиться.

Тут Павло не просто учить жити за велінням духу, хоча і цей елемент є присутнім; він хоче, щоб слухачам було зрозуміле: якщо жити духом, то юдейський Закон не в силах засудити їх, «Закону нема на таких!» (в. 23b). Не треба тоді ділити церкву на протиборчі угрупування, налаштовувати одних проти інших, як це робили хибні наставники (в. 26). Отже, у цьому уривку Павло показує, яким має бути християнське життя. Логічно припускати, що навряд чи він став би так писати, якби його власне життя не було зразком цього життя, напоєного духом. Основна мета апостола – переконати галатів повернутися до повного, істинного Євангелія, яке він проповідував для них, і відвернутися від хибних ідей «агітаторів».

Це породжує баланс, важливий для церкви сьогодні, як і у всі часи. Частенько люди в наші дні багато говорять про важливість любові, терпіння, м’якості і так далі, але роблять це на шкоду істині і Євангелію. Вони переконані, що не варто зосереджувати увагу на питаннях, де думки розходяться. З іншого боку, є люди, які пристрасно прагнуть сповіщати істину та Євангеліє, подібно до Павла. Але вони іноді дозволяють своєму завзяттю занадто захопити себе, схилити до гніву і навіть злості – адже ці останні характеристики перераховані серед «учинків тіла». Нерідко трапляється, що поєднання істини і любові, до якого закликав Павло (див., наприклад, Еф. 4:15), кудись вислизає з нашого церковного життя. Власна Павлова відповідь ясна і коротка: потрібно вчитися жити духом.

Галатів 6:1-5 – Носіть тягарі один одного

«Браття, як людина й упаде в який прогріх, то ви, духовні, виправляйте такого духом лагідности, сам себе доглядаючи, щоб не спокусився й ти! Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закона Христового. Коли бо хто думає, що він щось, бувши ніщо, сам себе той обманює. Нехай кожен досліджує діло своє, і тоді матиме тільки в собі похвалу, а не в іншому! Бо кожен нестиме свій власний тягар!»

Мені довелося прочитати автобіографію знаменитого гравця в крикет. Він написав, що за перші його десять років у цьому виді спорту та команда, за яку він виступав, жодного разу не виграла головного трофея. У них були гравці найвищого класу, краще, ніж в інших командах. Але кожен з них грав сам за себе, піклуючись лише про власний успіх і власну репутацію.

Після закінчення цих десяти років деякі із старших гравців пішли із спорту, і в результаті сформувалася молодша команда, що складалася з маловідомих гравців. У команді був призначений новий капітан, не такий прославлений гравець у крикет, як колишній, та проте налаштований згуртувати команду. Після цього всі дійсно почали грати як одна команда. Зірки все ще залишалися і могли показати себе, але головним було те, що кожен гравець почав працювати для блага усього колективу. Якщо хтось помилявся, то інші допомагали йому, а не висміювали. Коли в когось спостерігався спад, інші всіляко намагалися підбадьорити його замість того, щоб, як раніше, радіти можливості вискочити вперед. І сталося диво: команда виграла чемпіонат.

Криза поставила галатійську церкву в становище першої з описаних команд. Деякі відносили себе до привілейованої групи християн і звисока дивилися на інших. Якщо вони помічали когось у провині, то ставали ще більш піднесеними та самовдоволеними, кажучи собі: «Ми то не такі!» У той же час групи формувалися на основі соціального статусу, а не на основі різної поведінки. Люди, що відносили себе до еліти (можливо, це були юдеохристияни, або багаті християни, або ж римські громадяни), були іншими просто тому, що спочатку були іншими. У встановленій Павлом общині, де усі були рівні перед Хрестом і усі були в рівній мірі «у Христі» як рівні члени насіння Авраамового (Гал. 3:26-29), «агітатори» посіяли розподіленя, уміло зігравши на чинниках, ніяк не пов’язаних з богослов’ям.

На жаль, такого роду стосунки з легкістю проникають у будь-яку церкву. Розподіл, який є присутнім у ширшому суспільстві (на касти, класи, групи за достатком, кольору шкіри або рівню займаного житла), проникає в християнські громади і налаштовує одну групу християн на зневажливе ставлення до інших. А ті відповідають такою ж неприязню. Хіба це – Царство Боже?

Церква має бути схожа на хорошу команду. Кожен член Церкви повинен піклуватися про інших. Павло нещодавно показав, яким може бути життя, якщо люди дозволяють духу керувати собою; тепер він говорить те саме, але тільки стосовно внутрішнього життя всієї церкви. Він уникає прямих звинувачень, хоча, швидше за все, були люди, винні в тому, що відбувається. Замість суворого викриття, він дає їм загальні настанови, які можна віднести до будь-якої церкви, і надає цим людям скористатися порадами, відповідними до їх конкретного випадку.

Тут є видимою певна іронія, що відноситься до розмови про дотримання Закону. Павло як би запитує: «Ви хочете дотримувати Закон? Чудово, але нехай тоді це буде закон Христовий!» Звідси не витікає, що вчення Ісуса є «новим законом», який замінив собою Закон Мойсеїв. Звичайно, Ісус багато що сказав про те, як Його учні повинні поводитися, і церква повинна вкрай уважно ставитися до цього. Але той новий «закон», про який йде мова, – це закон любові і покірливого самопожертвування в служінні іншим. Саме така поведінка говорить про духовність, а зовсім не зарозуміле піднесення.

Отже, раз Ісус Христос поніс на Собі хрест інших, то і християни повинні носити тяготи один одного. Якщо сьогодні мій сусід грішить, і я помітив це, то я маю зрозуміти, що завтра і сам можу оступитися. Тому я повинен допомогти сусідові, що оступився, підвестися, і при цьому мені потрібно зробити це без зарозумілості. Якщо ви думаєте, що ви «особливий», стоїте вище за загальні правила християнського життя і можете звисока поглядати на інших – то вже сама така поведінка показує, що ви хибно судите про себе. Ви обманюєтеся самі – не більше того.

Тут міститься парадокс справжнього громадського життя. Один за всіх і всі за одного; але нікому не можна розслабитися, тішачи себе надією, що завзяття і благочестя інших відшкодують його недбалість відносно себе. Якщо йдеться про мого сусіда, то я маю зберігати упокорювання, пропонуючи свою допомогу; але коли мова йде про мене, то я зобов’язаний нести відповідальність за свої вчинки. «Носіть тягарі один одного» з 2-го вірша урівноважується фразою «Кожен нестиме свій власний тягар» з 5-го вірша.

Звичайно, церкви – це не спортивні команди. Вони не змагаються один з одним, і самі по собі порівняння такого роду – це вже крок назад, у напрямку до того бездуховного життя, яке ледь не затягнуло галатів. Але при цьому будь-яка церква, яка серйозно сприймає цю частину послання, і живе общиною на очах всього світу, вже знаходиться на шляху до перемоги – єдиної перемоги, за яку варто боротися, – перемоги Хреста Христового.

Попередній запис

Галатів 5:7-12 – 5:13-21

Галатів 5:7-12 – Застереження проти компромісів «Бігли ви добре. Хто заборонив вам коритися правді? Таке переконання не від Того, Хто ... Читати далі

Наступний запис

Галатів 6:6-10 – 6:11-18

Галатів 6:6-10 – Практична підтримка в церкві «А хто слова навчається, нехай ділиться всяким добром із навчаючим. Не обманюйтеся, Бог ... Читати далі