Природа совісті

Одна жінка через бідність щось узяла в магазині і непомітно винесла. Ніхто її не бачив. Але з цієї миті якесь неприємне почуття не давало їй спокою. Довелося їй повернутися в магазин і покласти на місце взяту річ. Після цього вона прийшла додому з почуттям полегшення. Подібних прикладів, коли люди бувають вимушені поступати всупереч своїй вигоді чи задоволенню, – не злічити.

Кожна людина знайома зі своїм внутрішнім голосом, якій то їй докоряє і як би гнітить, то заохочує і радує. Це тонке природжене моральне почуття називають совістю. Совість – це свого роду духовний інстинкт, який швидше і ясніше розрізняє добро від зла, ніж розум. Хто слідує голосу совісті, той не жалкуватиме про свої вчинки.

У Священному Писанні совість ще називається серцем. У Нагорній проповіді Господь Ісус Христос совість уподібнив “оку”, за допомогою якого людина бачить свій моральний стан (Мф. 6:22). Господь совість ще уподібнив “супернику,” з яким людині необхідно примиритися до того, як вона з’явиться перед Суддею (Мф. 5:25). Це останнє іменування вказує на відмітну властивість совісті: опиратися нашим поганим вчинкам і намірам.

Наш особистий досвід переконує нас також у тому, що цей внутрішній голос, званий совістю, знаходиться поза нашим контролем і виражає себе безпосередньо, окрім нашого бажання. Подібно до того, як ми не можемо себе переконати, що ми ситі, коли ми голодні, або що ми – відпочили, коли ми втомлені, так ми не можемо себе переконати в тому, що ми вчинили добре, коли совість каже нам, що ми вчинили погано.

Деякі бачать у словах Христових про “черва невмирущого”, який у тому житті мучитиме грішників, вказівку на докори совісті (див. Мк. 9:44,46).

Наявність совісті свідчить про те, що дійсно, як оповідає Біблія, Бог вже при самому створенні людини накреслив у глибині її душі Свій образ і подобу (Бут. 1:26). Тому прийнято совість називати голосом Божим у людині. Будучи моральним законом, написаним прямо на серці людському, вона діє в усіх людях, незалежно від їх віку, раси, виховання і рівня розвитку.

Вчені (антропологи), які вивчають устої і звичаї відсталих племен і народів, свідчать, що досі не було знайдено жодного, навіть самого дикого племені, яке було б чуже тих або інших понять про морально-добре і зле. Крім того, багато племен не лише високо цінують добро і гребують злом, але переважно сходяться у своїх поглядах на суть того і другого. Багато з них, навіть дикі племена, стоять так же високо за своїми поняттями про добро і зло, як і найбільш розвинені і культурні народи. Навіть ті племена, які підносять до ступеня чеснот справи, несхвальні з пануючої точки зору, в усьому другому, що стосується моральних понять, мають повну згоду з переконаннями всіх людей.

Про дію внутрішнього морального закону в людях докладно пише св. апостол Павло в перших розділах свого Послання до Римлян. Апостол докоряє юдеїв у тому, що вони, знаючи писаний Божественний закон, часто порушують його, у той час, як язичники “що не мають закону, з природи законне чинять, вони, не маючи закону, самі собі закон: вони показують, що справа закону написана у них в серцях, про що свідчить їхня совість і думки їхні, які то звинувачують, то виправдовують одна одну” (Рим. 2:14,15). Тут же апостол Павло пояснює, як цей закон совісті то нагороджує, то карає людину. Так, кожна людина, ким б вона не була, юдей або язичник, відчуває мир, радість і задоволення, коли чинить добро, і, навпаки, відчуває занепокоєння, скорботу і тісноту, коли коїть зло. Причому, навіть язичники, коли коять зло чи вдаються до розпусти, знають по внутрішньому почуттю, що за ці вчинки слідує Боже покарання (Рим. 1:32). На майбутньому Страшному суді Бог судитиме людей не лише за їх вірою, але і за свідченням їхньої совісті. Тому, як свідчить Святе Письмо, і язичники можуть врятуватися, якщо їх совість засвідчить перед Богом їх доброчесне життя.

Совість має велику чутливість до добра і зла. Якби людина не була пошкоджена гріхом, їй не потрібен був би і писаний закон. Совість могла б вірно керувати всіма її вчинками. Необхідність у писаному законі виникла після гріхопадіння, коли людина, затьмарена пристрастями, перестала ясно чути голос своєї совісті. Але по суті, як писаний закон, так і внутрішній закон совісті говорять про одне: “Отже, все, чого бажаєте, щоб вам робили люди, так і ви робіть їм” (Мф. 7:12).

У щоденних стосунках з людьми ми підсвідомо більше довіряємо совісті людини, ніж писаним законам і правилам. Адже за всяким злочином не устежиш, та і закон іноді в неправедних суддів – “що дишло: куди повернув, туди і вийшло”. Совість же містить у собі вічний і незмінний Божий закон. Тому нормальні взаємини між людьми можливі тільки до тих пір, поки люди не втратили в собі совість.

Приклади дії совісті, що описані в Біблії

Жодна світська книга не виявляє так точно все різноманіття прояву совісті в людині, як Біблія. Ми наведемо тут деякі найяскравіші приклади прояву совісті.

Звернувши нашу увагу на негативні приклади, ми бачимо, як недобрі вчинки викликають у людині сором, страх, скорботу, відчуття провини і навіть відчай. Так, наприклад, Адам і Єва, скуштувавши від забороненого плоду, відчули сором і сховалися, з наміром сховатися від Бога (Бут. 3:7-10). Каїн, убивши із заздрості свого молодшого брата Авеля, став боятися, щоб і його не убив будь-який перехожий (Бут. 4:14). Цар Саул, який переслідував безневинного Давида, заплакав від сорому, коли дізнався, що Давид, замість того, як би йому помститися за зло, пощадив його життя (1Цар. 26 роз.). Горді книжники і фарисеї, які привели до Христа жінку-перелюбницю, із соромом стали йти геть, коли побачили свої власні гріхи, написані Христом на землі (Ін. 8 роз.). Торговці і міняльники грошей без протестів віддалилися з храму, коли Христос їх вигнав, усвідомлюючи, що не можна з храму робити дім торгівлі (Ін. 2 роз.).

Іноді докори совісті стають настільки нестерпними, що людина вважає за краще припинити своє життя. Найяскравіший приклад таких сильних розкаянь совісті ми бачимо в Іуді-зраднику, який повісився після того, як зрадив Христа юдейським первосвященикам (Мф. 27:5). Взагалі, грішники, як віруючі, так і невіруючі, підсвідомо відчувають відповідальність за свої вчинки. Так, за пророчими словами Христовими, грішники перед кінцем світу, бачачи наближення праведного суду Божого, проситимуть землю поглинути їх, і пагорбам – покрити їх (Лк. 23:30).

Трапляється іноді, що людина в кругообігу тривог, при напливі сильних почуттів або в стані страху як би не чує голосу власної совісті. Але потім, отямившись, відчуває її докори з подвійною силою. Так, брати Йосифа, потрапивши в біду, пригадали свій гріх про продаж у рабство свого молодшого брата і зрозуміли, що вони справедливо за цей гріх караються (Бут. 42:21). Цар Давид, захоплений красою Вирсавії, усвідомив свій гріх перелюбу тільки після того, як його викрив пророк Нафан (2 Цар. 12:13). Імпульсивний апостол Петро, під тиском страху, відрікся від Христа, але, почувши спів півня, згадав пророцтво Христове і гірко заплакав (Мф. 26:75). Розсудливий розбійник, який був розіп’ятий на хресті поряд з Христом, тільки перед смертю зрозумів, що страждання послані йому і його товаришеві за їхні колишні злочини (Лк. 23:40,41). Закхей-митар, зворушений любов’ю Христа, згадав образи, які він заподіяв людям своєю пожадливістю і вирішив відшкодувати збитки всім, кого скривдив (Лк. 19:8).

З другого боку, коли людина усвідомлює свою невинність, вона в чистому свідоцтві своєї совісті знаходить непохитну опору для надії на Бога. Так, наприклад, праведний Іов, тяжко страждаючи, усвідомлював, що причина страждань знаходиться не в ньому, але у вищих планах Божих, і сподівався на Божу милість (Іов 27:6). Так само, праведний цар Єзекія, помираючи від невиліковної хвороби, став просити Бога зцілити його заради тих добрих справ, які він раніше здійснював, і встав здоровим (4 Цар. 20:3). Апостол Павло, життя якого було присвячене Богові і спасінню людей, не лише не боявся смерті, але, навпаки, бажав звільнитися від тлінного тіла, щоб бути з Христом (Флп. 1:23).

Немає для грішника більшого полегшення і щастя, як отримати прощення гріхів і заспокоїти совість. Євангеліє рясніє подібними прикладами. Так, жінка-грішниця з вдячністю омивала своїми сльозами ноги Христові і обтирала їх волоссям своїм (Лк. 7:38).

З другого боку, зневага голосом совісті і повторні падіння затьмарюють душу до такої міри, що людина може зазнати, як застерігає апостол Павло, “загибелі корабля у вірі“, тобто може безповоротно загрузнути в злі (1 Тим. 1:19).

Психологічна сторона совісті

Уважне спостереження над наявністю совісті в людині переконує нас у тому, що совість не є плід виховання чи фізичних інстинктів людини, але має вище, нез’ясовне походження.

Наприклад, діти виявляють совість до всякого виховання з боку дорослих. Якби фізичні інстинкти диктували совість, то совість спонукала б людей робити те, що їм вигідне і приємне. Проте, совість дуже часто примушує людину робити якраз те, що їй невигідне і неприємне. Як би безкарно не насолоджувалися нечестивці і як би не страждали добрі люди, які заслуговували на похвалу в цьому тимчасовому житті, совість усім каже, що існує вища справедливість. Рано чи пізно кожен отримає нагороду чи осудження згідно своїх вчинків. От чому для багатьох людей найпереконливішим аргументом на користь буття Божого і безсмертя душі служить наявність у людині голосу совісті.

Що стосується взаємовідношення совісті з іншими силами людини, з її розумом, почуттям і волею, ми бачимо, що совість не лише каже людині про те, що саме по собі добре чи погане в моральному плані, але і зобов’язує її неодмінно чинити хороше і уникати коїти погане, супроводжуючи добрі дії почуттям радості і задоволення, а дії порочні – почуттям сорому, страху, душевної муки.

Про зберігання чистоти совісті

Більше за все бережене зберігай серце твоє, тому що з нього джерела життя” (Притчі 4:23). Цими словами Священне Писання закликає людину берегти свою моральну чистоту.

Але як бути грішній людині, яка заплямувала свою совість; чи вона навіки приречена? На щастя, ні! Величезна перевага християнства перед іншими релігіями полягає в тому, що воно відкриває шлях і дає засоби до повного очищення совісті. Цей шлях полягає в сповіданні своїх гріхів перед Богом з щирим наміром змінити на краще своє життя. Бог прощає нас заради Свого Єдинородного Сина, Який на хресті приніс очисну жертву за наші гріхи.

Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать” (Мф.5:8).

Через чисту совість починає діяти Боже світло, яке керує думками, словами і вчинками людини. У цьому благодатному осяянні людина стає знаряддям промислу Божого. Вона не лише сама рятується і вдосконалюється духовно, але сприяє спасінню людей, які з нею спілкуються.

Нарешті, чиста совість є джерело внутрішньої радості. Люди з чистим серцем спокійні, привітні і доброзичливі. Люди з чистим серцем вже в цьому житті передчувають блаженство Небесного Царства!

Автор: єпископ Олександр (Мілеант)

Попередній запис

Про совість

Центром нашого духовного життя є совість. Переживання совісті відомі кожній людині з особистого досвіду. Для одних вони асоціюються з позитивними ... Читати далі

Наступний запис

Божі застереження

Чи раптом, ви не задумувалися над тим, чому люди, цілком благопристойні та статечні, неочікуване коять нелогічні, деколи просто жахливі вчинки, ... Читати далі