2 Коринтян 2:12-17 – Запашність життя і запашність смерті
«А коли я прийшов до Троади звіщати Христову Євангелію, і були двері для мене відчинені в Господі, не мав я спокою для духа свого, бо я не знайшов був свого брата Тита; але, попрощавшися з ними, я пішов в Македонію. А Богові подяка, що Він постійно чинить нас переможцями в Христі, і запашність знання про Себе через нас виявляє на всякому місці! Ми бо для Бога Христова запашність серед тих, хто спасається, і тих, які гинуть, для одних бо смертельна запашність на смерть, а для других запашність життєва в життя. І хто здатен на це? Бо ми не такі, як багато-хто, що Боже Слово фальшують, але ми провіщаємо, як із щирости, як від Бога, перед Богом, у Христі!»
«Що вам це нагадує?»
Мені в ніс ударив дуже сильний, незрозумілий, насичений, але досить приємний запах.
Я став гадати, що б це могло бути. Образи різних предметів швидко стали спадати на думку.
Я вдихнув ще раз. Потім я уявив себе, що стою в кімнаті, наповненій сонячним світлом, що рясно ллється через вікно, яке доходить до підлоги. Велике піаніно. Книжкова шафа. Запалений камін. І десь у глибині кімнати – можливо, від картин із зображенням квітів і від фотографій у рамках – стійкий запах, здається, спеціального меблевого лаку. Запах викликав у мене не лише візуальні образи минулого, але і почуття дитячої захищеності і безтурботної радості, спогади про свята, ігри і незвичайно смачні пригощання, про бабусю і дідуся, про моїх дядьків і тіток. Запахи можуть сприяти запам’ятовуванню різних предметів і подій сильніше, ніж що б то не було ще. Як це не дивно, у людей цей механізм працює, як і у тварин, хоча не так інтенсивно в порівнянні, наприклад, із собаками.
У стародавньому світі образи і поняття, пов’язані із запахами, мали широке ходіння і значення. Одне тільки вживання в цьому фрагменті виразу «запашність знання» могло викликати цілий ряд найрізноманітніших асоціацій у думці людини Античності. Павло цілком міг натякати, як мінімум, на деякі з них.
Його читачі могли побачити тут вказівку на жертвопринесення в храмі, не виключено, що навіть в Єрусалимському Храмі. Багато людей тоді вірили, що божество вдихає запахи, які виникають при принесенні різних видів жертв на вівтарі, і це приносить йому задоволення, як про це говориться, зокрема, у Бут. 8:21, де описується реакція Бога на жертвопринесення Ноя. Павло використовує цей образ всюди у своїх посланнях: наприклад у Фил. 4:18, де дар, отриманий з Филип, він порівнює із запашним жертвопринесенням, яке приємне Богові.
Чи вони могли подумати про фіміам, який всюди, як в юдейському світі, так і в язичницькому, запалюється при богослужіннях на знак присутності на ньому божества. При такому сприйнятті цього образу вживання його Павлом у додатку до проповіді Благої звістки могло означати, що це служіння, подібно до запаху при жертвопринесенні або аромату фіміаму, який запалюється під час богослужіння, свідчить усім, хто його слухає, про присутність Божу.
Але, мабуть, зовсім не ці значення маються на увазі, коли він проводить відмінність між дією певного аромату або запашність на тих, хто спасається і тих, хто гине. Щоб утямити собі, що тут мається на увазі, слід розглянути образ пахощів у з’єднанні з образом, з якого починається в. 14 і далі, де Павло каже про проповідників, як про тих, кого Бог «веде в тріумфальній процесії».
Більшість людей – Павлові сучасники добре знали про те, що таке тріумфальна процесія. Коли імператор, або великий полководець, або хтось ще з високопоставлених осіб імперії здобував велику перемогу у війні, кожне місто, яке він проїздив, повертаючись додому, повністю виходило привітати його і його війська. Переможці вели із собою полонених та везли трофеї з награбованою здобиччю; і те і друге мало продемонструвати усім, хто ставав свідком тріумфу, масштаби їх перемоги і їх військову міць. Усі частини церемонії і ритуали, пов’язані з цим, служили для того, щоб максимально чітко підкреслити усю значущість і грандіозність здійсненого; окрім усього іншого, під час тріумфу здійснювалося щедре кадіння всіляких видів фіміаму. Тим самим надавалася особлива честь полководцеві-тріумфаторові; а також це мало показати всій безлічі народу, що зібралася на урочистості, і взагалі усім жителям вулиць і кварталів, якими проходила процесія, що відбувається в місті. Це нагадувало переможцям про їх перемогу і почесті, які їх чекали; а переможеним полоненим – про їх нищівну поразку і про долю, яка на них чекала незабаром. Річ у тім, що зазвичай ці полонені піддавалися страті – їх найчастіше кидали на розтерзання диким звірам під час громадських видовищ. Втім, частина з них продавалася в рабство.
Павло нерідко досить вдало сполучає різні образи один з одним. Швидше за все, він тримає в думці один з описаних вище образів, ймовірно, військовий тріумф, про який він говорить у в. 14, коли починає наводити ці образи. Його основна думка в тому, що під час тріумфального ходу Бога, який здійснюється внаслідок перемоги Ісуса Христа над смертю і гріхом, люди, що йдуть за Ним і вірні Йому, беруть участь у Його славі і честі, поширюючи пахощі перемоги і тріумфу на людей, що стоять і спостерігають за ними. Для тих, хто виявився захопленим любов’ю і силою, про які говориться в Благій звістці, і хто відповів на неї своїм життям, ці пахощі солодкі і приємні: вони незмінно свідчать про здійснену перемогу, про радість, надію і мир, незважаючи на всі занепокоєння і біди, серед яких вони живуть. Для тих же, хто відвертається або тим більше ворогує проти Благої звістки, та же сама «запашність» нагадує про те, що перемога, взята Богом через Христа, – це перемога над усіма силами, які опираються Його правлінню, що все поновлює і несе справедливість і мир; іншими словами, їх спротив є одночасно і вирок для них самих про їх швидку загибель.
Нас не має сильно дивувати питання, яке Павло ставить далі (те ж, напевно б, зробив і будь-хто з нас): хто може відповісти на цей серйозний виклик? Хто може жити відповідно до такого ідеалу? Очевидною відповіддю на це буде: ніхто не може – проте, якщо на допомогу не прийде сам Бог. Саме це і відповідає самому собі і читачам Павло в наступному фрагменті. Але вже тут він каже, що, будучи покликані самим Богом, отримавши від Нього відповідні повноваження, перебуваючи в присутності Божій, як члени народу Христового, ми не маємо іншого вибору, як просто коритися Йому. А, перебуваючи в покорі, ми зробимо усе, що доручено нам, якнайкраще (момент, на якому Павло робив акцент у 1:12). І в яких би непристойних мотивах не підозрювали Павла, їх звинувачення розсипаються як картковий будиночок. У в. 17 він протиставляє себе людям, які проповідували слово Боже за плату, подібно до торговців на чорному ринку, які набивають ціну, але особливо не піклуються про якість свого товару. Павло повністю заперечує свою приналежність до такого роду ділків.
Повернемося в початок фрагмента. Там апостол описує свою подорож з Ефеса в Троаду (місто на місці або поряд з древньою Троєю) і згадує про свій відхід у Македонію. Він знаходився в неспокійному стані через те, що послав Тита попереду себе в Коринт – узнати обстановку в коринтській общині і приблизно зрозуміти те, на який прийом він може розраховувати. Він припускав, що Тит незабаром повернеться, і вони зможуть зустрітися в Троаді, але цього не сталося. Нам слід відкласти розмову про те, що сталося далі, до в. 5 розділу 7, де ми схопимо нитку оповідання про події, що сталися потім, – про повернення Тита і добрі новини, які він приніс Павлу. Але тут, у цьому місці послання, Павло робить паузу з тією метою, щоб запропонувати одне з найбільш просторових міркувань цього тексту, і головною темою тут виступає: що означає бути апостолом, служителем нового Божого заповіту? Тільки якщо коринтяни зрозуміють це, вони стануть здатними зрозуміти і все інше, про що він хоче їм повідати.
