2 Коринтян 1:23-2:4 – 2:5-11

2 Коринтян 1:23-2:4 – Неприємний візит, скорботне послання

«А я кличу Бога на свідка на душу мою, що я, щадячи вас, не прийшов у Коринт дотепер, не тому, ніби ми беремо владу над вашою вірою, але вашої радости помічники ми, бо ви встояли вірою!

А я постановив у собі те, щоб до вас не прийти знов у смутку. Бо коли я засмучую вас, то хто той, хто потішить мене, як не той, кого я засмутив? І це саме писав я до вас, щоб, прийшовши, я смутку не мав би від тих, що від них мені тішитися належало, про всіх вас бувши певний, що радість моя то радість усіх вас! Бо з великого горя та з туги сердечної я написав вам з рясними слізьми не на те, щоб були ви засмучені, але щоб пізнали любов, що в мене її пребагато до вас!»

Одного разу я намагався повісити картину і ніяк не міг розташувати її так, щоб вона висіла рівно. Кожного разу як після чергової спроби я відходив трохи назад, щоб подивитися, як вона виглядає на стіні, я розумів, що той або інший бік дещо перекошений. Потім, коли я спробував поправити гачок-зачіпку на стіні, на тому місці, де він входив у стіну, відійшла частина штукатурки; а потім, коли я повернув гачок назад на своє місце і став підбивати його молотком, один шматок штукатурки відвалився і впав на підлогу переді мною. Це мене сильно збентежило, і я прийшов у стан певної розгубленості. Потім я було знову спробував якось виправити свою помилку, але замість цього, здається, вийшло ще гірше. Тепер я повинен був заштукатурити дірку і почекати день-два, щоб усе це обсохнуло і затверділо, і надалі точніше розраховувати місце, куди поміщати гачок і як вішати картину, щоб не довелося шкодувати про результати невірних кроків.

Я, як стане ясно з мого подальшого оповідання, – повний дилетант у тому, що стосується домашнього ремонту, навіть у такій, здавалося б, незначній справі, як вішання картини на стіну. Але Павло був апостолом, покликаним до цього служіння і наділеним усім необхідним для його здійснення самим Богом… проте при цьому чи був він повністю застрахований від серйозних невдач? Частина того, про що він розповідає в цьому фрагменті і що вказує на гнітючий стан справ, дуже часто не сприймається людьми як результат чиєїсь свідомої помилки. Я теж знаходився в повному невіданні відносно того, що від стінки може відвалитися частина штукатурки; так само і Павло навіть і припустити не міг, що коринтяни так поведуться у зв’язку з його запланованим візитом до них; от вже, дійсно, не знаєш, як може часом обернутися справа і чого чекати від того, з чим належить зіткнутися, чому завжди необхідно робити всі необхідні приготування і виміри і лише потім приступати до здійснення запланованого.

Павло на самому початку цього уривка, як довелося вчинити і мені в моїй ситуації, намагається закласти тріщину, що утворилася в стіні, сподіваючись, що це дасть йому можливість для того, щоб наново почати роботу по творенню церкви. Коли він востаннє приходив, а потім, відразу після відвідування, писав до них, стосунки в них, мабуть, були сильно зіпсовані.

Але що таке сталося в коринтській общині в останній Павлів візит до них? Про це доводиться тільки гадати. Павло ненадовго приходив до них, як ми вважаємо, під час своєї чергової морської подорожі. Він мав намір улагодити деякі з проблем, про які він писав у першому своєму посланні до них. Але замість гостинного і радісного прийому і сприяння йому з боку общини у вирішенні кризової ситуації сталося чергове зіткнення. У багатьох з коринтських християн поява Павла викликала тільки роздратування. Серед деяких наставників, що з’явилися в общині вже після її створення, стиль проповіді і незначність зовнішнього вигляду Павла стали приводом для зневажливих кепкувань. Напруженість між культурною вишуканістю Коринта, якою гордилися члени місцевої громади, і новою реальністю, яка була чужа всякій зовнішній витонченості та ефекту, і яку проголошувало і несло в собі християнське благовістя, досягла своєї межі у взаєминах між Павлом і коринтською церквою, і це призвело майже до повного розриву між ними.

Нам не відомі подробиці, але більш ніж очевидно, що все це викликало сильний розлад і скорботу ледь не у всіх, хто брав участь у конфлікті.

Павло повернувся в Ефес, мабуть, у стані якнайглибшої пригніченості і відразу ж написав послання, обливаючись гіркими сльозами, про що він відверто тут і свідчить. Дехто думає, що це «скорботне» послання входить як складова частина в послання, яке ми називаємо «Друге Послання до Коринтян», і що цією частиною є просторовий фрагмент з 10 по 13 розділи включно. Мені здається, що це не так. Ймовірніше, це послання просто не збереглося. Ми не знаємо точно, що він сказав, проте ми знаємо, на що він сподівався. Він сподівався на те, що послання зробить неможливе і розплющить коринтянам очі на те, що він діяв, рухомий тільки якнайглибшою любов’ю до них, зовсім не бажаючи тиснути на них або проявляти якісь владні амбіції, або приймати роль покровителя над ними, або засмучувати їх навіть просто натяком на щось подібне. І ми знаємо, які наслідки мало це послання: жодних або навіть абсолютно протилежних тому, на що розраховував Павло. Мабуть, з цієї причини воно і не дійшло до нас. Павло, прагнучи якось виправити неприємну ситуацію, цим посланням посилив її. Він як би відбив шматок штукатурки від стіни і тепер розумів, що повинен вжити якісь заходи з виправлення становища, що виникло.

Між тим буря, яка вибухнула в Ефесі, оволоділа усіма його думками і викликала напруження всіх його сил. На це дуже «вдало» ліг на коринтські проблеми повний букет знегод: настрої в тому місці, де він знаходився зараз, і бунт по той бік моря. Недивно, що Павло відчув себе зануреним у непроглядну пітьму відчаю. І потім, коли він отримав можливість знову дати знати про себе коринтянам, перше, що він сказав, це виявив бажання прийти до них незабаром; але трохи пізніше був вимушений оповістити їх, що прийти до них, принаймні, найближчим часом у нього не вийде. І, можливо, коринтяни розцінили цю Павлову витівку як щось ще більш гірше, ніж усе колишнє.

Ні, каже він, я відкладаю своє відвідування, бо шкодую вас, оскільки вирішив не приходити до вас після усього, що сталося між нами (в. 23). Павло, пройшовши через досвід відчаю і зберігши вірність Богові, Який воскрешає мертвих, досі чітко усвідомлював, що цей же Бог дав йому владу і духовну силу (завдяки якій тільки і можна цю владу підтримувати), щоб творити церкву; у компетенцію вказаних владних повноважень входило також і протистояння злу в усіх його проявах. Він повернеться до цієї теми наприкінці послання, у розділі 13, але ми можемо побачити окремі елементи цієї тематики вже тут. Те, про що він каже, і те, як він це каже, виявляє дуже глибоке його розуміння природи влади в християнській общині.

Ми, хто живе у світі, якому відомі і революції, повні насильства, і жорстокі тиранічні режими, часто з однаковим скепсисом ставимося до будь-якого виду влади. Ми майже завжди переконані, що всякий, хто каже: «Я роблю це для вашої користі» насправді просто маніпулює нашою свідомістю і волею, використовує нас і наші голоси, щоб втілювати свої власні, а зовсім не наші інтереси. Дехто з коринтян теж підозрював у Павловій діяльності ті ж самі корисливі мотиви. Але Павлова позиція, про яку він не втомлюється заявляти упродовж усього послання, полягає в тому, що та влада, яку має він, абсолютно іншого роду. У нього немає ніякого бажання зображувати із себе високопоставленого сановника або владолюбного пана над їх вірою; віра, яка в них є, – це віра, яка робить їх істинними християнами, і він не вважає себе, що має право втручатися в їх життя, щоб встати між ними і Господом. Швидше, будучи, як і вони, служителем Господнім, він вважає своїм обов’язком тільки працювати разом з ними в ім’я зростання любові і взаєморозуміння між ними, а також і радості серед них.

І все це тому, що той тип влади, який тільки і може існувати в християнському житті, – це влада любові. Павлова оцінка стосунків, які його зв’язують з коринтянами, сповнена і любові, і глибокої скорботи, що неминуче примушує нас згадати про любов і скорботу, яка переплелася в події Ісусової смерті. Як каже сам Павло, він діяв так, як діяв, не з якихось владолюбних мотивів, а виключно з любові до них і для того, щоб печаль і скорбота перетворилися на радість і веселощі. Він знає, що таке може і має статися вже зараз, у період існування цього світу. Але одночасно Павло знає, як знає зі свого досвіду і всякий пастир, що часто бувають такі тривалі тривожні моменти в житті, коли, якщо повернутися до прикладу з повішеною картиною, ми подаємося трохи назад, щоб поглянути, як вона висить, і зітхаємо із сумом про той час, коли все врешті-решт прийде до своєї досконалості.

2 Коринтян 2:5-11 – Час прощати

«А як хто засмутив, не мене засмутив, а почасти щоб не пригнітити і всіх вас. Досить такому карання того, що від багатьох, через те навпаки, краще простити й потішити, щоб смуток великий його не пожер. Через те вас благаю: зміцніть до нього любов! Бо на це я й писав, щоб пізнати ваш досвід, чи в усім ви слухняні. А кому ви прощаєте що, тому й я; бо й я, як простив що кому, то кому я простив, зробив те через вас від Особи Христа, щоб нас сатана не перехитрував, відомі бо нам його задуми!»

«Отже, чим я можу вам допомогти?» – Лікар, посміхаючись, кинув свій погляд поверх окулярів на людину, що увійшла до кабінету. – «У мене проблеми з пам’яттю, – сказав пацієнт. – Я забуваю усе, що зі мною відбувається». – «Як давно у вас почалися ці проблеми?» – поставив питання доктор. На обличчі пацієнта відобразилося надзвичайне нерозуміння: «Які проблеми?» – запитав він здивовано.

Це один з незліченних анекдотів про проблему, яку ми починаємо виявляти в себе з віком. Але добра пам’ять і забудькуватість – не лише невід’ємна властивість молодості або старіння (і викликана, можливо, не лише збільшеннями об’ємів інформації, якою ми заповнюємо наші голови). Вони є властивістю і нашої волі. Коли ви по-справжньому хочете щось запам’ятати, то шляхом певного зусилля ви запам’ятовуєте це. Звичайно, для нас цей факт зовсім не новина. Дивним же є те, що цілком у наших силах, якщо постаратися, – забувати ті чи інші речі. Буває і таке, що чим більше про щось намагаєшся забути, тим частіше воно спадає на думку і не хоче забуватися. Без сумніву, часто відбувається і таке. Проте одним з центральних моментів християнської духовності є необхідність забувати якісь речі, більше того, намагатися забути це раз і назавжди.

До таких речей відносяться, поза сумнівом, погані вчинки, які скоюють інші люди і які, так або інакше, зачіпають і нас. Якщо ви постійно думатимете про такі речі, а тим більше переживатимете з їх приводу, вони неодмінно вчинять на вас згубну дію. Ви, фактично, тим самим відкриєте тим людям можливість впливати на вас і отруювати вам життя. Але якщо ви навчитеся відпускати і забувати подібні речі, то набудете свободи. Прощення – це вулиця з двостороннім рухом: звільняючи іншу людину від провини, ми звільняємо самих себе від шкоди, яку можуть нанести нам їх дії або навіть наміри.

Подібно до рекламного оголошення, словами у в. 10 Павло прагне продемонструвати, що саме так він і чинить. «Я, як простив», – починає він, і потім переносить свій погляд на те, щоб зрозуміти, кому, що і як він прощає. Йому здається, що він повинен це зробити, проте щиро не розуміє, оцінюючи свої стосунки з коринтянами, що і кому конкретно він має простити.

Хтось може вирішити, що в цьому місці задаються занадто високі і недосяжні моральні стандарти, проте краще, мені здається, вважати, що при читанні Павлових послань ми маємо справу з особою грандіозних масштабів. Крім того, ми можемо знайти і живий дивовижний зразок, який він собою являє общині Ісусових послідовників як тоді, так і тепер. У цьому фрагменті перед нами постає подвійне питання: як община мала відреагувати у відповідь на Павлову вимогу до них – застосувати певні серйозні заходи стосовно того, хто провинився? І як коринтські християни мали поставитися стосовно тих членів общини, хто був схильний до дисциплінарних стягнень за негідну поведінку?

Людина, піддана стягненням, можливо, була тим, про кого Павло веде мову в 1 Кор. 5:1-5, тобто християнин, що перебуває в сексуальному зв’язку зі своєю мачухою. Тоді Павло дав веління, щоб ця людина була виключена з християнської общини, метою чого було вигнати її в пітьму зовнішнього світу, позбавленого благодаті (дивний і страшний вирок; його сенс абсолютно чужий сучасному християнству, в якому моральні норми все частіше вбирають у себе терпиме ставлення до різного роду збочень, вони часом навіть вітаються). Ми не будемо, як вже вирішили раніше, багато гадати, які конкретно події могли статися між часом написання Першого і Другого Послань до Коринтян; мабуть, що церква із самого початку відмовилася піддавати ту людину відлученню від спілкування; не підкоряється вимогам Павла під час його короткого візиту в Коринт, що викликав розбрати; а потім остаточно відкинула Павлів припис у відповідь на його «скорботне послання», на яке він посилається. Тут нічого не можна сказати точно. Але що ми знаємо напевно, так це те, що коринтська церква піддала когось надзвичайно строгому дисциплінарному стягненню, що здалося Павлу таким надмірним, що він наполягає на швидкому даруванні тому, хто провинився, прощення і примирення з общиною.

Коринтяни повинні були засвоїти один дуже важливий принцип – життя в общині є життя в тісній єдності, так що те, що трапляється з одним її членом, незмінно впливає і на всіх інших. Якщо тужить хтось один, ця хвороба повинна стосуватися і всіх інших. Проте якщо один з її членів дозволяє собі без зупину вдаватися до гріха, то пляма ганьби також лягає на всю общину. Щоб вірно триматися двох цих принципів, від християнської общини вимагається оцінювати усе в контексті довгої історії, частиною якої вони є, і не замикатися тільки на теперішньому моменті: для цього, у першу чергу, не можна примирятися, а навпаки, треба викривати і намагатися урезонити тих, хто упирається у своєму гріху; а потім бути готовими прийняти всі неприємності і скорботу, яка може слідувати за такого роду діями. Занадто часто церква, особливо сучасна, – в особі найбільших конфесій західного християнства, надмірно заклопотана тим, щоб не засмутити або навіть не доставити занепокоєння окремим християнам, що породжує послаблення церковної дисципліни ніби в ім’я збереження усередині церковного миру. Іноді, втім, допускаються і протилежні крайнощі. Але Павло наполягає тут на необхідності бути послідовними і розсудливими в таких справах. А як приклад адекватної поведінки він пропонує самого себе.

Простити – і забути. Але це в тому випадку, якщо дисциплінарні стягнення дали результат. Якщо ж той, хто провинився, швидко повернувся до того, за що був покараний, до нього вимагається застосувати серйозніші санкції. Частина любові і розсудливості, які слід проявляти, завжди залежить від конкретної ситуації. Але ніколи не можна їх використовувати в тій чи іншій мірі тільки для того, щоб у церкві не було «жодних зайвих проблем», але скрізь панували, як мовиться, «мир та спокій». Тут перед нами повстає набагато серйозніше завдання, ніж могло б здатися на перший погляд. Воно стосується безперервного протистояння обвинувачеві, сатані. Нам добре відомі, каже Павло, його підступні плани, які він постійно намагається здійснити. Ми не повинні дозволити йому перехитрити нас.

За кожним питанням і проблемою, пов’язаними з християнським способом життя і дисципліною, стоять ширші завдання, до рішення яких ми покликані. Нам необхідно ясно розуміти, що живий Бог здійснює в нашій общині і, що більше важливо, що Він здійснює через нашу общину у світі. Якщо община прагне тільки до безтурботного проживання і здебільшого нехтує ясними і однозначними закликами Благої звістки і не живе згідно з нею, то дієвість свідоцтва і місії такої общини зведеться до нуля. І сатана торжествуватиме. Той же результат буде, якщо община направить усі свої сили на встановлення такої жорсткої дисципліни, що тому, хто тяжко згрішив, не залишиться жодної надії на прощення і повернення до повноцінного церковного життя. І такому стану справ сатана буде надзвичайний радий. Якимсь чином церкві необхідно намагатися уникати цих двох крайнощів, інакше вона прирече себе на нескінченний рух по замкнутому колу, наслідки чого можуть бути плачевними.

Врешті-решт – і це центральна тема цього послання – церква має постійно пам’ятати: що б у ній не трапилося, усе це має здійснюватися як результат пильної уваги до голосу самого Христа, до Його рішень (в. 10). Власне Павлове життя було наповнене такої уваги, як він сам кілька разів каже (див. особливо 4:6); і це життя – «через вас». Тут послання підходить до того моменту, коли вимагається, щоб коринтська церква або показала свою справжню вірність Павлу, або їх стосунки, при негативному результаті, мали б увійти до нової фази взаємних звинувачень і підозр. Питання вірності залишається одним з центральних питань пастирської роботи в усіх сферах церковного життя, і сьогодні ми в ній маємо потребу не менше, якщо не більше, ніж церква I століття.

Попередній запис

2 Коринтян 1:15-22

2 Коринтян 1:15-22 – Плани Павла і божественне «так» «І з певністю цією хотів я давніше прибути до вас, щоб ... Читати далі

Наступний запис

2 Коринтян 2:12-17

2 Коринтян 2:12-17 – Запашність життя і запашність смерті «А коли я прийшов до Троади звіщати Христову Євангелію, і були ... Читати далі