2 Коринтян 1:8-14

2 Коринтян 1:8-14 – Глибока скорбота

«Бо не хочемо, браття, щоб не відали ви про нашу скорботу, що в Азії трапилась нам, бо над міру й над силу були ми обтяжені, так що ми не надіялися навіть жити. Та самі ми в собі мали присуд на смерть, щоб нам не покладати надії на себе, а на Бога, що воскрешує мертвих, що від смерти такої нас визволив і визволяє, і на Нього й покладаємося, що й ще визволить Він, як поможете разом і ви молитвою за нас, щоб за дар ласки, що нам виявлений багатьма, багато-хто дяку складали за нас. Бо це нам хвала, свідчення нашого сумління, що в святості й чистості Божій, не в тілесній мудрості, але в Божій благодаті жили ми на світі, особливо ж у вас. Бо іншого вам ми не пишемо, тільки те, що читаєте та розумієте, а сподіваюсь, що ви й до кінця зрозумієте, як частинно нас ви й зрозуміли, що ми вам похвала, як і ви нам, у день Господа нашого Ісуса.»

Уявіть собі, що ви, дивлячись з вікна свого будинку або квартири, ще здалека помітили одного свого приятеля (чи приятельку), що йде вулицею. Ви бачите, як він завертає і підходить до парадного входу одного з будинків. Йому відкривають двері, і він не барячись, явно за чимось, заходить всередину. Ви залишаєтеся спостерігати ще декілька хвилин, бажаючи дочекатися його виходу. Він, нарешті, виходить, але тільки тепер ви бачите, що він шкутильгає, його кроки нерівні, на його обличчі видно синяки і одна його рука скривавлена. Вас охоплює почуття жалості до нього, але також і нерозуміння: що сталося в цьому будинку!

Історик, а особливо історик старовини, дуже часто опиняється в становищі такого спостерігача. У нас можуть бути свідчення, що стосуються раннього періоду життя якогось історичного діяча, а також, наприклад, того періоду його життя, який сильно відстоїть від раннього; але які події сталися між ними залишається невідомим. Саме так йдуть справи з Павлом. Він увійшов до будинку, знаходячись у досить гарному настрої; це ми могли виявити з Першого Послання до Коринтян. Зараз же ми бачимо, що він неначе був кимсь побитий і поранений. Навіть манера викладу в нього здається, що дуже змінилася. Але ми не знаємо, що сталося.

І він, окрім невизначених натяків, нічого нам не повідомляє. Як і для багатьох інших людей старовини, для нього було набагато важливішим показати значення пережитих хвороб або страждань, ніж входити в детальний їх опис. Більшу частину відомостей про те, що сталося, ми черпаємо з віршів цього фрагмента; ми, втім, можемо спробувати витягнути якісь натяки на ці події з подальшого тексту послання, але це дасть нам дуже мало додаткової інформації. У цьому ж фрагменті він просто говорить про ці події як «про нашу скорботу, що в Азії трапилась нам» (провінція Римської імперії Азія знаходилася в західній частині нинішньої Туреччини; у самісінькій середині провінції, на західному узбережжі півострова, розташовувалося її головне місто Ефес, де Павло перебував, коли писав Перше Послання до Коринтян). Але що ж все-таки там могло статися?

Дії Апостолів нам нічим не можуть допомогти в роз’ясненні цього питання. Можливо, якщо допустити, що Павло був поміщений у в’язницю, де з ним дуже погано поводилися – що дуже ймовірно, – автор Дій Апостолів не прагнув звертати надто великої уваги на ці факти, чому їх найчастіше і не наводить. Він дуже коротко з неабиякими опущеннями повідомляє нам, що в Павла виникли проблеми в Ефесі. Проте безлади в Ефесі, які зосередилися в театрі, описані в Діях 19, цілком могли бути частиною згадуваних Павлом подій. В уривку Дій Апостолів хвилювання були припинені на вимогу місцевої влади. Що ж до причини цих хвилювань, то сталися вони через широке розповсюдження і популярність Павлової проповіді, що завдавало чутливого збитку ремеслу деяких людей, що було пов’язане з міським культом богині Артеміди (у місті був грандіозний храм цієї богині). Ці хвилювання могли повторюватися і набувати украй агресивні форми і, як він вказує у своєму посланні, викликати в нього побоювання як за своє власне життя, так і за життя його однодумців.

Фактично, його опис у 2 Кор. 1:8-14 того, як він пережив усе це, дуже сильно схожий на свого роду нервовий зрив. Напруга досягла критичної точки; усі людські сили були повністю виснажені. Страшно почути з вуст судді вирок, згідно з яким вам винесена вища міра покарання; куди страшніше, коли ваш внутрішній голос каже вам, що для вас у житті усе кінчено і вам залишається тільки одна перспектива – померти. Це і є той стан, в якому опинився Павло, – стан, коли абсолютно не видно жодного просвіту, морок стає лише темнішим і зловіснішим, і вже не залишається і дещиці надії на те, що щось може змінитися.

Але чи не означає це, що він у цій ситуації помилково поклався лише на свої власні сили? Таке припущення не може не викликати нерозуміння в того, хто читав у попередньому посланні про те, що Павло у своєму служінні ніколи не покладався на себе і свої таланти, а тільки на божественну благодать (1 Кор. 15:10). Але можливо, за рамками цього відчуття Божої допомоги і благодаті стояло щось, що Павло мав осягнути відносно значення воскресіння, що є якраз тією річчю, обговорення якої стало вершиною його попереднього послання (1 Кор. 15). Тут він каже про це прямо: факт того, що він опинився в абсолютно відчайдушному стані, не був випадковістю – а саме, як розумів це сам Павло, сам Бог помістив його в такі обставини, щоб він усю свою надію поклав тільки на Нього, Який має владу «воскрешати мертвих». Це – віра древніх євреїв в живого і діючого Бога, Який єдино Своєю силою привів цей світ у буття і відтворить його знову, – знаходить своє вираження у Павла, що опинився у відчайдушній ситуації, коли вичерпалися усі людські ресурси.

Павло починає послання саме з опису свого незавидного становища не лише для того, щоб викликати співпереживання у своїх читачів, хоча і цей мотив, без сумніву, тут можна припустити. Варто звернути особливу увагу на інші два мотиви, один з яких він згадує, а другий – ні. Той, що він згадує, – це його бажання, щоб адресати його послання молилися про нього і його соратників, що повинно було б, за думкою Павла, сприяти зміцненню стосунків між ними. Адже якщо кілька людей або кілька громад старанно моляться один про одного, то посилюються зв’язки між ними, які, поза сумнівом, впливають на їх стосунки, що стає особливо відчутно при черговій зустрічі. Крім того, у в. 11 виявляється ще щось, на що Павло звертає надзвичайну увагу: коли багато людей моляться про щось і Бог виконує це, в їх серцях росте почуття вдячності до Нього.

З Павлової точки зору, коли люди перебувають у стані вдячності до Бога, відбувається щось дуже важливе в самій глибині життя всесвіту, що надає його існуванню справжню значущість. Люди, що дякують Творцеві за Його добрість, – це ознака того, що світ був задуманий і створений прекрасним і благим, це знамення того, що одного прекрасного дня він саме таким і стане. І такого роду знамення самі по собі вже немало сприяють поширенню Благої звістки, в якій і сповіщається неминуче настання цього останнього славного дня. Тема вдячності, до якої Павло звертатиметься ще не раз у нашому посланні, є однією з тих тем, яка зближує Друге Послання до Коринтян з Посланням до Колосян, написаним, на мою думку, під час перебування Павла в ефеській в’язниці, незадовго до його звільнення. Через певний час після свого звільнення Павло здійснює подорож по Македонії, звідки планує продовжити свій шлях на південь – у Грецію – у напрямку до Коринта. Ймовірно, під час цієї подорожі і було написане послання, яке ми зараз розбираємо.

Що стосується того мотиву, про який він явно не говорить, але який, проте, є чи не найголовнішим предметом його роздумів і від якого прийшли в зніяковіння його адресати, – це скорбота і страждання, що спіткали Павла. Річ у тім, що в стародавньому світі вони розцінювалися як явна ознака божественної немилості до людини. Незалежно від того, які події він мав на увазі, кажучи про свої страждання, усе це давало привід як його ворогам, так і тим, хто вважав себе його послідовником і єдиновірцем, думати, що він, судячи з усього, отримує справедливу відплату від Бога, Який карає його за якісь гріхи або провину. Але таке судження про мене докорінно невірне, захищається Павло. Усі ці неприємності і знегоди, що навалилися на нього, викликані не Божим обуренням, а навпаки, Його бажанням, щоб Павло ще більше довіряв Йому. Дуже багато великих святих і містиків (наскільки взагалі можна говорити про «велич» у даному випадку) свідчили про досвід певної внутрішньої пітьми, занурившись в яку вони розрізняли заклик Божий залишатися вірними Йому, незважаючи на руйнування усіх їх колишніх уявлень про Нього. Таке одкровення Боже було чимось украй несподіваним для стародавнього світу. Павло, таким чином, був одним з першопроходців. І він прагнув до того, щоб коринтяни зрозуміли, що воно було частиною революційної за своєю суттю Благої звістки.

Також Павло хотів, щоб його читачі відкинули свою давню підозрілість відносно мотивів, якими він керувався у своїй проповідницькій діяльності в них і які спонукали його на написання цього послання. Надалі ми побачимо, що деякі з коринтських християн дуже різко нападали на нього, відверто глузуючи з нього і дозволяючи собі різного роду образи на його адресу, висловлюючи припущення про приховані непристойні цілі, які він нібито переслідує. У відповідь на це Павло на самому початку послання просто розповідає про те, як протікало і протікає його служіння. Совість його чиста; він не живив жодних корисливих намірів стосовно них; найсильніше бажання Павла – щоб у нього з коринтськими християнами було повне взаєморозуміння. Більше того, того дня, коли явиться Господь Ісус, про що Павло часто говорив вже в першому посланні до них, церкви Греції будуть його похвалою і радістю, знаменням того, що він був вірним Господові і не зрадив своєму покликанню. І далі він розвиває цю думку: коринтяни також стануть свідками цього; їх розташування до нього, як до апостола, який заснував їх общину, також буде того дня знаменням того, що вони були і є послідовниками Господа, про Якого і проповідував Павло.

Ми і самі чули і знаємо немало про страждання, особливо душевні страждання, що спіткали людей впродовж минулого століття. Психологи і психоаналітики іноді, які, втім, грішать занадто суб’єктивними теоріями, доставили нам справжнє знання і розробили різні дієві способи надання допомоги людям, що страждають на всілякі душевні недуги. Але цей фрагмент, незважаючи на свою стислість, дає нам, як мені здається, набагато глибше розуміння проблеми і шляхів її вирішення, ніж багато сучасних психологічних теорій і практик. Згідно з його змістом, у центрі усього стоять дві проблеми – життя і смерть. Зустріч віч-на-віч із смертю, в обставинах смертельної небезпеки, яка може підстерігати нас в абсолютно несподіваних ситуаціях через саму нашу смертність, – це, напевно, найбільше приниження людської істоти. Віра ж у Бога, Який воскрешає мертвих, – це віра, заснована і невідривна від події воскресіння Ісуса, є найкращою з колись існуючих форм терапії, будь то в I столітті або в XXI.

Попередній запис

2 Коринтян 1:1-7

2 Коринтян 1:1-7 – Бог потіхи всілякої «Павло, з волі Божої апостол Христа Ісуса, та брат Тимофій, до Божої Церкви ... Читати далі

Наступний запис

2 Коринтян 1:15-22

2 Коринтян 1:15-22 – Плани Павла і божественне «так» «І з певністю цією хотів я давніше прибути до вас, щоб ... Читати далі