2 Коринтян 1:1-7 – Бог потіхи всілякої
«Павло, з волі Божої апостол Христа Ісуса, та брат Тимофій, до Божої Церкви в Коринті, з усіма святими в цілій Ахаї, благодать вам і мир від Бога Отця нашого й Господа Ісуса Христа! Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Отець милосердя й Бог потіхи всілякої, що в усякій скорботі Він нас потішає, щоб змогли потішати й ми тих, що в усякій скорботі знаходяться, тією потіхою, якою потішує Бог нас самих. Бо поскільки намножуються в нас терпіння Христові, так через Христа й потішення наше намножується. Бо як терпимо скорботи, то на вашу потіху й спасіння; коли потішаємось, то на вашу потіху в терпінні тих самих страждань, які терпимо й ми. А наша надія певна про вас, бо ми знаємо, що ви спільники як у терпіннях, так само і в потісі.»
Вихідний, коли я почав роботу над цією книгою, став днем смерті королеви Єлизавети – королеви-матері. Вона була унікальним явищем в історії Британії. Їй був 101 рік, і вона була однією з небагатьох людей за останні три століття, які прожили так довго.
Повідомлення про її кончину вмить облетіло весь світ; воно транслювалося безперервно у випусках новин. Королева-мати завоювала повагу, захоплення і любов багатьох мільйонів людей на планеті, не в останню чергу завдяки тому, що допомогла набути дах над головою тисячам людей, які втратили житло і взагалі будь-які кошти для існування під час Другої світової війни.
Тепер втрата спіткала її власну сім’ю, і втрата дуже чутлива. Телебачення показувало репортажі, за якими видно було, як члени королівської сім’ї утішають один одного. А вихідний день, коли все це сталося, припав на день святкування Пасхи. Королева-мати померла у Велику суботу, день між Страсною п’ятницею і Пасхальною неділею, – день, коли церква в безмовній печалі згадує про перебування Ісуса в похоронній печері. Це незвичайний момент, коли вірні знаходяться в стані, який можна охарактеризувати як щось на грані між глибокою печаллю і тихою радістю.
Королева-мати була відома своїми глибокодумними і часто повними гумору висловлюваннями. Але один з її найбільш цитованих висловів був вимовлений нею під час війни. У той важкий час вона часто відвідувала робочі квартали в східній частині Лондона, які найбільше страждали від постійних бомбардувань, але врешті-решт і її власне житло – королівська резиденція в Букінгемському палаці – було відчутне пошкоджене під час інтенсивного бомбардування. «Нарешті, – сказала вона, – східні квартали тепер у мене під боком». Вона отримала можливість по-справжньому відчувати ті ж знегоди, що і жителі східної частини Лондона, і завдяки цьому набула сил давати ще більшу розраду тим, хто потребує її, коли знаходилася серед них.
Основна тема для Павлових роздумів, яка проходить через усе це послання, – це свідоцтво про незвичайну царську розраду, яка приходить завдяки стражданням і смерті, і новому життю у воскресінні, від самого Месії Ізраїлю, Ісуса, Господа світу. У цьому посланні його автор передусім говорить про сенс і значення хреста, як вони відкриваються в стражданні кожного окремого життя – життя самого автора, а також життя всіх тих, хто входить у народ Месії. І якщо в Посланні до Галатів Павло виявляє своє обурення, у Посланні до Филип’ян – свою радість, у цьому посланні відверто видна його глибока скорбота, дають про себе знати рани, що ще не зажили від нещодавно пережитих страждань. Хоча він і не втратив почуття гумору, і воно час від часу проривається в різних іронічних і влучних висловлюваннях у тексті, проте пише він, якщо проводити порівняння з попередньою історією, як той, хто тільки-тільки підійшов до руїн власного будинку після масованого бомбардування. Та все ж він здатен говорити про розраду саме тому, що сам отримав її серед нещасть і знегод.
Але що ж сталося? Що стало причиною такого сильного страждання, що сліди від нього видно не лише на Павловому тілі, але і, як ми побачимо далі, на усій манері побудови тексту послання? Як це подіяло на його стосунки з такою активною общиною, якою була коринтська община, хоча на той момент вона перебувала в стані внутрішньої смути? Ми постараємося знайти відповіді на ці питання під час читання послання і роздумами над ним. Проте відразу нам необхідно зрозуміти, у світлі чого Павло розглядав і оцінював усі страждання, усі неприємності, що наповнюють життя світу, включаючи і його власні. Дивився він на усе це у світлі Благої звістки; і у вступній частині послання він згадує про неї в молитві.
Основним змістом благовістя, як він резюмує його в 1 Кор. 15:3-8, є сам Ісус Христос – ця Звістка про Нього: про те, що «Він помер за наші гріхи згідно з Писаннями, був похований і воскрес на третій день згідно з Писаннями». Для Павла було життєво важливо стверджувати, що всі ці події сталися найреальнішим чином. Але також для нього грає величезну роль і те, що через призму цих подій весь світ може бути розглянутий в як там не є справжньому світлі; вони є свого роду схемою, з якою уся сукупність реальності і всякий особистий досвід мають бути співвіднесені та порівняні. І тепер, коли ми звернемося до висловленого ним у молитві, у нас з’явиться можливість уважніше побачити, що він мав на увазі.
Вступне вітання (в. 1-2) є звичайною для античних листів формулою, яку Павло трохи видозмінює, пристосовувавши для своїх цілей. Він наповнює її ідеями, що стосуються Благої звістки. Передусім слід зауважити, що коло читачів, у порівнянні з Першим Посланням до Коринтян, розширилося. У цьому посланні (1 Кор. 1:2) Павло звертається тільки до коринтських християн – хоча при цьому і вказує, що вони є частиною великої сім’ї вірних. Проте в порівняно короткий термін, можливо, роки за два, що відділяє час написання одного листа від другого, Блага звістка поширилася в інші міста і селища південної Греції, відомої також під назвою «Ахая». Таким чином, сам адресат вже містить у собі свідоцтво про вплив і силу Благої звістки, що безперервно діє і приносить плоди. «З усіма святими в цілій Ахаї»: це відноситься до числа вірних, яких Павло особисто міг і не знати, усім улюбленим Богом, усім ним, хто більшою чи меншою мірою потребував підбадьорення і розради, які постійно подаються завдяки Благій звістці.
Павло частенько відкриває основну частину своїх послань молитвою, в якій він викладає перед обличчям Божим головну тему, про яку він збирається роздумувати разом зі своїми читачами. І в посланні, що розбирається тепер, ця тема видна неозброєним оком: він повторює слово «потіха» у тій або іншій формі десять разів у п’яти віршах. Просто сказати, що якраз це і хвилює його найбільше, – значить, нічого не сказати; створюється враження, що Павло одержимий нав’язливою ідеєю.
Насправді слово, використане тут, трохи ширше за своїм сенсом, ніж просто «потіха»[1]. Воно також може означати «покликати когось підійти ближче», «зробити емоційний заклик або звернутися з напученням», або «поводитися гостинно і дружньо з будь-ким». У цілому ідея, яка міститься у вказаному понятті, стосується ситуації, коли спілкування однієї людини з іншою сприяє зміні їх настрою і розуміння ситуації, дає їм нову надію, відкриває нові перспективи, несе полегшення від розуміння альтернативних шляхів для рішень і дій надалі. Коли ви все це, так би мовити, заллєте в пляшку, гарненько збовтаєте, наллєте в келих і запропонуєте тому, хто знаходиться в дуже скрутному становищі, то кращим словом для позитивної дії цієї суміші на людину буде «розрада-потіха». Якщо ми спробуємо передати це слово як «утішати» (console) або «розрада» (consolation), то відіб’ємо тільки один з аспектів даного поняття; адже коли ви «утішаєте» когось, ви просто намагаєтеся відвернути людину або повернути її із стану, можливо, близького до відчаю, до менш тривожного стану. Але слово, яке Павло вживає тут, містить значно більше сенсів. Те, про що він веде мову, наздоганяє людей, що б з ними зараз не відбувалося, і робить їх здатними ясно бачити нову надію, нові можливості, нові життєві шляхи, що відкриваються.
У самому центрі Павлової молитви, а одночасно і серцевині його Благої звістки, є присутньою ідея про те, що усе, що стосується Христа, стосується і Його народу. Це основна його концепція, і не просто змістовна і екстравагантна концепція теоретичного характеру, але факт його особистого досвіду. Далі в посланні він звертатиметься до неї знову і знову і описуватиме як глибинний буттєвий зв’язок: Христос помер, значить, і Його народ помирає разом з Ним серед переживаних страждань; Христос воскрес, тому і Його народ також воскресає завдяки Ньому, залучаючись до сили Його воскресіння, отримуючи розраду-потіху і зцілення; члени Його народу одушевлені, причому вже зараз, надією, що врешті-решт настане такий день, коли вони отримають нові воскреслі тіла, подібні до того, яке вже зараз має воскреслий Христос. Власне, це і виступає основою для всіх інших міркувань у посланні.
Разом із зв’язком між Христом і Його народом, про який ми щойно сказали, упродовж усього послання, починаючи вже з першого фрагмента, говориться про взаємозв’язок, що існує між апостолом і церквами до яких він пише. Коли він страждає, церкви підбадьорюються; коли він підбадьорюється, це підбадьорення чинить дію і на них теж. Ідея ізольованої особи або групи, що живе своїм власним, абсолютно незалежним життям у відриві від всього іншого світу, абсолютно чужа Павлу. Саме тому, що Блага звістка – це звістка про Божу любов, що укладає увесь мир в обійми і виливається через Христа, любов апостола теж виливається на громади «завдяки єднанню з Христом», що проявляється в його служінні, і ця модель взаємозв’язку і єднання заломлюється нескінченною безліччю способів. Усе, що відбувається з ними, і усе, що відбувається з Павлом, переплітається воєдино.
І усе це виникає від Бога. У своїй молитві Павло звертається до Бога: «Отець милосердя й Бог потіхи всілякої», і через усе послання проходить думка про те, що Бог постійно діє навіть у найдивовижніших речах і сумних подіях життя. Усе, що відбувається в християн, які перебувають в єднанні з Христом, а також і поширення Благої звістки – це є те, що здійснює Бог. Нам не можна випускати з уваги те, що упродовж усього послання досвід якнайглибшого страждання і скорботи направляє Павла до нового розуміння Бога. І це розуміння, що складається завдяки єднанню з Христом, полягає передусім в явленні світла і любові: світла – для того, щоб побачити, як пережити трагедію і рухатися до слави; а любові – для того, щоб твердо усвідомлювати, що ти знаходишся в обіймах Бога, Який не лише утішає в сьогоденні, але також залишається вірним Своїм обіцянням про майбутню остаточну перемогу.
[1] Англійське слово comfort, вжите тут автором, має декілька значень – «розрада; схвалення; підтримка», як і слово consolation; але грецьке слово, присутнє в посланні, як видно нижче, має ще більше значень. – Прим. пер.
