1 Коринтян 16:10-14 – Тимофій і Аполлос
«Коли ж прийде до вас Тимофій, то пильнуйте, щоб він був безпечний у вас, бо діло Господнє він робить, як і я. Тому то нехай ним ніхто не погорджує, але відпровадьте його з миром, щоб прийшов він до мене, бо чекаю його з братами. А щодо брата Аполлоса, то я дуже благав був його, щоб прийшов до вас з братами, та охоти не мав він прибути тепер, але прийде, як матиме час відповідний. Пильнуйте, стійте у вірі, будьте мужні, будьте міцні, хай з любов’ю все робиться в вас!»
Я дуже живо зараз згадую, коли перший раз мені трапилася нагода виступати перед невеликою групою людей. Справа була в школі, і на мене була покладена відповідальність за організацію якогось заходу; коли я почав, в аудиторії запанувала гробова тиша, кожен дивився на мене, і я виразно чув свій голос, нібито він звучав з вуст якоїсь іншої людини і абсолютно незалежно від мене, вимовляючи щось схоже на те, що я запланував сказати тоді. Ніхто не попередив мене, що це буде досвід зовсім не схожий (що я відчув майже фізично) на те, що ми відчуваємо і переживаємо, коли просто базікаємо з кимсь про погоду або за життя. Це не просто щось, що вводить тебе в досить напружений і нервовий стан. Ні, це переживання абсолютно іншого плану.
Давайте уявимо на хвилину, що замість кімнати, наповненої своїми шкільними товаришами, я стою перед людьми, яких не бачив певний час, а багатьох з них взагалі не знаю. Деякі з них набагато старші за мене. Багато хто може виголосити промови набагато майстерніше, ніж я, і знає (чи, принаймні, вони упевнені, що знають) більше за мене про ті проблеми, про які я збираюся їм говорити. Дехто дещо роздратований тим, що я їм говорю замість людини, яку вони хотіли послухати, маючи тільки доручення від неї. У такій ситуації, думаю, я мав би значно більше приводів для нервозності і занепокоєння. І це дуже схоже на ту ситуацію, в якій повинен був опинитися Тимофій після прибуття в Коринт.
Тимофій був значно молодшим за Павла, і Павло ставився до нього під час їх спільної роботи як батько до сина – слід зауважити, що це відноситься до того світу, де сини були підмайстрами або учнями своїх батьків (1 Кор. 4:17; див. також Фил. 2:22).
Але Тимофій не відрізнявся, ймовірно, особливою рішучістю і не належав до розряду надактивних людей, які змогли б, прибувши в Коринт, підкорити усіх своїм натхненним і майстерним ораторством.
Він явно не був позбавлений сміливості. Людина боязка не була би в змозі залишатися так довго поруч з Павлом і працювати разом з ним. Але він, здається, не був тим, що ми тепер назвали б сильною особистістю. Виникала небезпека, що розпещені мудрістю та ораторським мистецтвом коринтяни можуть поставитися до нього нешанобливо, змусити відчути себе незручно і таким чином перешкодити йому зробити те, для чого він був посланий, до чого не в останню чергу відносився обов’язок учительства і передача Павлових розпоряджень. Отже, Павлове попередження адресатів відносно того, що Тимофій не повинен почувати себе скуто і незручно серед них, є чи не найпрямішим і наполегливішим його проханням в усьому посланні. Коли коринтські християни прийматимуть Тимофія і нададуть йому можливість давати настанови і викласти рекомендації Павла, вони тим самим виявлять бажання звільнитися від «самовдоволення» і зарозумілості, які так отруювали їх громадське життя, і виявлять свою християнську налаштованість.
Церковне служіння – дуже крихка річ. Багато хто, кого Бог спонукає на здійснення великих справ для церкви, часто не підходить під звичайний критерій «лідер від народження». І часто багато таких «лідерів від народження» випинанням своїх особистих якостей чинять перешкоди Благій звістці. Тобто роблять те, що Павло розцінював як одну з головних проблем у коринтській общині. Тому відправка Тимофія починає розумітися як один з елементів Павлової наставницької стратегії.
Як ми вже говорили на належному місці (див. коментар на 3:5-11), згадування ним тут Аполлоса (який, очевидно, був разом з Павлом в Ефесі) робиться з явним розрахунком розсіяти якісь підозри, які могли мати місце в групи деяких «духовних» членів коринтської общини відносно взаємин між цими двома християнськими лідерами. Коринтяни, можливо, протиставляли їх один одному, проте в самих Павла та Аполлоса і в думках не було сваритися чи сперечатися між собою. Павло, так сильно стурбований розбратами між коринтянами, спонукав його здійснити візит у Коринт. Але це не представилося можливим; спосіб, яким Павло описує стан речей, що тут склався, залишає нас у невизначеності – чи то це було рішення самого Аполлоса не йти в Коринт, чи то цьому перешкоджали певні обставини, в яких Павло та Аполлос побачили руку Господню, що не дає дозволу на цей візит. Втім, у будь-якому випадку тут абсолютно виключається якесь суперництво, що ніби може перешкодити цьому візиту. Це черговий раз вибиває ґрунт з-під ніг тих, хто хотів у Коринті скористатися такою можливою сваркою для виправдання протистояння (яке піддав Павло критиці в перших розділах) між різними угрупуваннями серед вірних.
Останні фрази дещо абстрактні, проте можуть вселити читачам трохи бадьорості. Чотири заклики, які офіцер міг би звернути до солдата, що стоїть на посту, наводяться в порядку наростання значущості; пильнуй, стій твердо, мужайся, будь міцним! Постовий не повинен вдаватися до дрімоти, але бути пильним і миттєво відреагувати на небезпеку. І це ще не все; він у жодному разі не повинен відлучатися зі свого поста. Коли нагряне небезпека, він повинен мужньо зустрітися з нею лицем до лиця. Коли ж станеться це зіткнення, йому знадобиться уся сила і вправність, щоб зробити усе від нього залежне.
Павло розуміє, що церква в Коринті піддається різного роду небезпекам. Ви не можете у вашому християнському житті просто плисти за течією, сподіваючись, що усе якось саме собою влаштується. Сама природа Благої звістки вимагає від тих, хто був через неї обраний і покликаний, узяти на себе відповідальність за все, що відбувається. Павло наполягає на необхідності узяти на себе відповідальність за власний духовний стан і сприяти поширенню Благої звістки. На кожному новому етапі свого шляху читачам треба звертатися до цих коротких настанов. Але, продовжуючи йти вперед, вони в жодному разі не повинні допускати навіть думки, що підтримка Благої звістки може бути зроблена за допомогою або грубої сили, або залякуванням, або зарозумілістю. «Хай з любов’ю все робиться в вас»; це – лейтмотив усього послання, і Павло хоче на його завершенні нагадати про це.
1 Коринтян 16:15-24 – Любов, що зв’язує все воєдино
«Благаю ж вас, браття, знаєте ви дім Степанів, що в Ахаї він первісток, і що службі святим присвятились вони, і ви підкоряйтесь таким, також кожному, хто помагає та працює. Я тішусь з приходу Степана, і Фортуната, і Ахаїка, бо вашу відсутність вони заступили, бо вони заспокоїли духа мого й вашого. Тож шануйте таких! Вітають вас азійські Церкви; Акила й Прискилла з домашньою Церквою їхньою гаряче вітають у Господі вас. Вітають вас усі брати. Вітайте один одного святим поцілунком. Привітання моєю рукою Павловою. Коли хто не любить Господа, нехай буде проклятий! Марана та! Благодать Господа нашого Ісуса нехай буде з вами! Любов моя з вами всіма у Христі Ісусі, амінь!»
Дівчина, яку я зустрів того дня, скаржилася на нову вечірню сукню, яку вона придбала в одному магазині одягу за досить значну суму. Вона одягнула її лише раз і до кінця вечору виявила, що на нещодавно купленому одязі розійшлися декілька швів. Була зроблена спроба, використовуючи наявні в будинку засоби, прострочити отвори, що утворилися; але після того, як наряд був одягнений знову, він опинився в ще тяжчому стані. Звернення в ательє не дало потрібних результатів, і завдання по зшиванню окремих частин і приведення усього наряду в початковий вигляд виявилося не під силу ні майстрам, ні їй самій.
Але найгірше було те, що сукня куплена за кордоном і, щоб пред’явити свої претензії, якось розв’язати цю проблему, знадобилася б дуже дорога поїздка.
Павло, складаючи це послання і посилаючи його з протилежного узбережжя Егейського моря, проявляє крайнє старання в останньому пасажі, щоб те, що підтримувало його стосунки з общиною в Коринті, не розійшлося по швах. Це починалося так чудово, коли община в південній Греції тільки-тільки зароджувалася; цьому не можна було дозволити закінчитися ні з того ні з сього, що могло статися, вияви Павло недбалість. Як він сам говорить в іншому посланні (Кол. 3:14), те, що зв’язує усю велику християнську сім’ю, і те, чим скріплені ці узи, є, звичайно ж, любов.
Але недостатньо просто міркувати про любов. Необхідно також і показати, у чому любов себе реально проявляє. Степан, Фортунат і Ахаїк доставили Павлу листа від коринтської общини, і вони залишалися з ним весь той час, поки він продумував і диктував свою відповідь. Їх візит був для Павла великою підтримкою і можливістю вдихнути дружньої атмосфери коринтській общині. Поки такі люди є в Коринті, для нього ще не все втрачено.
Можливо, Степан не був у числі тих, які заявляли «Я, – Павлів», якби це було так, то в. 16 виглядав би як звернення до «його власної партії». Але основний акцент тут робиться на тому, що вони засвідчили свою стійкість та вірність і церква повинна гордитися ними і виявляти їм повагу, на яку вони цілком заслуговують. Крім того, Степан був «первістком», або «першим плодом», південної Греції. Павло дуже часто використовував цей відомий образ урожаю (найближчі випадки – 15:20,23). Це означає, що Степан і його сім’я були першими з тих, хто повірив Благій звістці, і Павло відчував велике задоволення, кажучи про це, подібно до селянина, що радіє першому снопу хліба при початку косовиці, оскільки це є знаком того, що незабаром буде зібраний щедрий урожай.
У похвалах, якими Павло обдаровує трьох християн, що прийшли з Коринта, ми можемо побачити першу велику частину основного «шва», який він робить. Він виражає їм своє почуття вдячності; вони є знаковими фігурами в житті коринтської общини; через них він зможе налагодити зв’язок з общиною і підтримувати його.
Друга частина «шва» – це згадка Акили і Прискилли. Вони були християнами з юдеїв, яким довелося покинути Рим, оскільки імператор Клавдій випустив указ про вигнання євреїв (див. Дії 18:2); спочатку вони прибули в Коринт, де і зустрілися з Павлом, а тепер вони перебралися в Ефес. До часу написання Павлом Послання до Римлян вони вже повернулися в Рим (Рим. 16:3-5); мабуть, ця християнська сімейна пара мандрувала майже так само багато, як і Павло. У будь-якому випадку, вони були членами коринтської церкви якийсь період із самого початку її існування, і вітання від них, і згадка їх близьких дружніх стосунків з Павлом були ще одним засобом для зміцнення зв’язків між Павлом і його адресатами.
Більше того, окрім вказаних відомих Павлових співпрацівників, шлють вітання коринтянам і усі християнські громади того регіону, де знаходився тоді апостол. Павло хоче тим самим нагадати коринтянам, як він це вже робив не раз у декількох місцях у посланні, що не вони одні є людьми, яких досягла Блага звістка. Вони – тільки частина великої сім’ї, тільки елемент великого швацького виробу, сполучений з ним різного роду швами. Кожна нова вказівка на існуючі стосунки любові і поваги були ще однією серією швів, що сполучають усе в єдине ціле.
Те ж призначення має і «святий поцілунок», який з найбільш ранніх часів служив у церкві знаком вітання під час богослужебних зібрань, що демонстрував згоду, любов, готовність виявити взаємну турботу і підтримку своїм братам і сестрам. Це був, звичайно, святий поцілунок; пізніші християнські автори іноді вказували на небезпеку прояву фривольності, на неприпустимість для християн привносити до цих вітань еротичний і романтичний момент. Але все таки він залишається мірилом, за яким видно, як далекими виявилися багато із сьогоднішніх церков західного світу від ідеалу Павла: коли обряд вітання миру на месі або літургії був (нехай навіть і у формі рукостискання з усіма, хто стоїть поруч) відроджений у багатьох церквах, це зустріло наполегливий опір з боку тих, хто вважає за краще брати участь у богослужінні, як би знаходячись у герметичному сосуді, хоча і молячись поруч з іншими людьми, але залишаючись відокремленим від них триметровою огорожею.
Після закінчення основного тексту Павло сам береться за стиль[1] і, подібно до того, як ми робимо сьогодні після того, як текст був роздрукований на принтері, – підписує його, роблячи деякі приписки, які, безперечно, більш значущі через те, що написані наприкінці і власною рукою відправника. Але тепер належить зробити шви, що скріплюють не стільки апостола і общину, скільки усю церкву та її Господа. Як прямо сказано в 8:1-6, і мається на увазі у величезній кількості інших місць, найголовніше – це любов кожного християнина до самого Господа. Таке Павлове переконання йде корінням у древню молитву, яка була за своїм сенсом і значенню центральною заповіддю, даною Богом Ізраїлю, – щоб він любив Господа Бога свого «усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю». (Втор. 6:5). Ця заповідь знаходиться в самій серцевині Заповіту, союзу любові, що припускає обіцянки Бога і вірність Ізраїлю, і що утворює основний шов, яким з’єднується єдиний Бог і Його обраний народ.
Але коли в Біблії говориться про Заповіт, то завжди до цього додаються вказівки на наслідки покори і непокори його вимогам: покора приносить ще більше благословення, непокора або невірність спричиняє за собою прокляття. Всякий, хто не любить Господа, каже Павло, має бути «проклятий»: слово Анафема означає офіційне «прокляття», у Старому Заповіті воно накладалося на тих, хто заперечував істинного Бога і не визнавав Його шляхів. Павло не хоче закінчувати послання просто загальним підбадьоренням читачів, ніби немає про що турбуватися; усе буде гаразд; ні, у Коринті відбуваються речі, що викликають серйозне занепокоєння, і основним з них є те, що деякі християни так, буквально, закохані у свої особисті духовні і філософські досягнення, що забули любов (яка включає також вірність, відданість і покору, а не тільки сильні переживання), якої чекає від них Господь, що віддав їм Себе у Своєму житті та смерті.
Загроза бути проклятими за відкидання Господа і презирство до Його любові посилюється ще однією дивною фразою арамейською мовою, розмовною мовою Палестини часів Ісуса і Павла, Марана та. Можливо, що цей дуже древній християнський молитовний вигук, який використовувався церквою ще задовго до того, як Блага звістка почала широко поширюватися серед язичників. Він означає «Господь наш, прийди» і є молитвою, – ясно схожою за сенсом з власною Молитвою Господньою («Отче наш»), про те, щоб якнайскоріше прийшло Царство Боже, щоб Ісус повернувся в усій Своїй славі як цар і Господь (див. 15:20-28), і щоб під час Його звитяжної ходи були знищені усі ворожі сили, включаючи і саму смерть, і щоб Бог став Володарем усього. Молитва про прихід Господній найбільш природна для тих, хто любить Його; той факт, що церква як зараз, так і в минулому не перестає молитися цією молитвою, має служити, зокрема, попередженням для тих, чия любов холоне або вже зовсім остигнула.
Проте охолодження любові і попередження про небезпеку підпасти під засудження не могло бути останнім Павловим словом у цьому посланні, де благодать і любов пронизують усі настанови і міркування. Благодать і любов стають двома останніми швами, які Павло робить на наряді своїх взаємин з неспокійною, надмірно активною, яка багато в чому помиляється, але від цього не менш улюбленою общиною з Коринта: благодать Господа, щедріша, ніж можна вмістити кожному, і любов Павла, – якою він переповнений до усіх них; любов, яку ні відпадання, ні звинувачення не зможуть змінити. Як ми побачимо, звернувшись до Другого Послання до Коринтян, цій любові належало ще пройти серйозні випробування, важчі, ніж ті, які були вже позаду, і Павло часом сам не раз потребував благодатної підтримки, щоб продовжувати будувати і зміцнювати свої взаємини з коринтською церквою на наступному витку її розвитку.
[1] Загострена паличка для писання в древніх греків і римлян. – Прим. пер.
