1 Коринтян 15:50-58 – Таїнство і урочистість
«І це скажу, браття, що тіло й кров посісти Божого Царства не можуть, ані тління нетління не посяде. Ось кажу я вам таємницю: не всі ми заснемо, та всі перемінимось, раптом, як оком змигнути, при останній сурмі: бо засурмить вона і мертві воскреснуть, а ми перемінимось!… Мусить бо тлінне оце зодягнутись в нетління, а смертне оце зодягтися в безсмертя. А коли оце тлінне в нетління зодягнеться, і оце смертне в безсмертя зодягнеться, тоді збудеться слово написане: Поглинута смерть перемогою! Де, смерте, твоя перемога? Де твоє, смерте, жало? Жало ж смерти то гріх, а сила гріха то Закон. А Богові дяка, що Він Господом нашим Ісусом Христом перемогу нам дав. Отож, брати любі мої, будьте міцні, непохитні, збагачуйтесь завжди в Господньому ділі, знаючи, що ваша праця не марнотна у Господі!»
Він стояв там, одягнений у мішкуваті джинси… і старий светр. «Ти не можеш піти туди в такому одязі, – сказав я, – це офіційний обід, і ми запрошені туди як почесні гості. Ми повинні явитися у відповідному одязі». «Жодних проблем», – відповів він і буквально в лічені хвилини абсолютно перетворився, як за помахом чарівної палички: на ньому був чорний костюм, витончена краватка і чорні відполіровані черевики. Зміна, здавалося, сталася майже миттєво.
Всякому зрозуміло, що соціальні умовності, які зокрема стосуються одягу, не мають особливо сильної схожості з тим, що ми називаємо Царством Божим. І дійсно, Павло вже якось давав досить безсторонню характеристику соціальним поділенням і відмінностям у коринтській общині в розділі 11. Але зараз мова трохи про інше. Увесь цей фрагмент – про те миттєве перетворення, яке стане зміною не лише зовнішнього вигляду, але і всієї нашої сутності, усього, що ми є.
Павло говорить тут про людей – і він припускає, що опиниться в їх числі, – які досягнуть, ще живучи в цьому тілі, того великого моменту, коли розкриються небеса і з’явиться Господь, мертві воскреснуть у своїх нових тілах і (як він каже в Рим. 8) усе творіння звільниться від рабства тління до свободи слави дітей Божих. Залишається лише ще одна невирішена проблема: що ж все-таки станеться з тими, хто ще буде живий?
У 1Сол. 4:17 Павло використовує словесний образ, запозичений у Дан. 7: ми будемо підняті на хмари, щоб зустрічати прийдешнього Господа, і таким чином ми зможемо супроводжувати Його подібно до царської свити при встановленні тут, на землі, Його Царства, при явленні нового Божого світу. Але у фрагменті, який нам належить тепер розібрати, а також у Фил. 3:20-21 він говорить про ту ж подію в поняттях того, що станеться з тілами тих людей, яких ці події застануть живими. Відповідь досить проста – вони преобразяться.
Їм буде необхідно це зробити, бо в тому стані, в якому вони зараз перебувають, вони не придатні для нового світу Божого. І це зовсім не те ж саме, начебто хтось виявився на офіційному обіді, одягненим у залатаний светр; точніше було б сказати, що таке тіло зроблене не з того матеріалу, який би підходив у даному випадку. У даний момент ми як би зроблені з матеріалу, схильного до зношування і руйнування; і ми просто вимушені бути преображенні і отримати інший склад – бути зробленими з матеріалу, що не руйнується і не зношується, щоб стати тими, над ким смерть більше не має жодної влади.
Люди часто серйозно не розуміють висловлювання Павла про те, що «тіло й кров посісти Божого Царства не можуть». Але хіба він сам не наполягає на тілесному характері воскресіння? Хіба усі ці його твердження, здивовано вигукують вони, не вказують на те, що нова форма існування носитиме «нетілесний», «духовний» характер у тому сенсі, якого Павло, як ми наполягали, не припускає у в. 44?
Ні, ні, і ще раз – ні. Коли Павло використовує поняття «тіло», воно в нього завжди означає, що той стан людини або людства, про яке йде мова, ненормальний. Це відноситься або до бунту людини проти Бога, або до тлінності, схильності людської природи до загибелі, або і до того і другого відразу. Що він має на увазі в цьому місці під «тілом і кров’ю», пояснюється відразу ж після цих слів. Ці «тіло й кров» приречені померти і перетворитися на порох, але Бог має наміри створити світ – і в особі Ісуса Він вже почав цей процес, – в якому смерті і розкладанню вже не буде місця. Це основне віроучительне положення цього фрагмента, яке красномовно підводить підсумок усьому розділу в цілому.
Центральний момент тут сформульований у рядку, що «не всі ми заснемо» – тобто не всі християни помруть до настання того великого дня, – «та всі перемінимось». Ми будемо преображенні. Це станеться вмить при здійсненні грандіозного акту нового творіння, дії якого поширяться по усьому всесвіту подібно до того, як поширюється в просторі на багато кілометрів звук великої сурми. Коли це станеться, древня історія, яка в Біблії переказується багатьма різними способами, нарешті прийде до свого повного здійснення: історія про творіння досягне своєї остаточної мети, історія про перемогу над численними ворогами (Єгиптом, Ассирією, Вавилоном, Сирією та іншими – а тепер також ще і над найголовнішими з них – гріхом і смертю); історія перемоги Бога, перемоги Творця над усіма силами хаосу і руйнування.
Павло тут цитує два біблійні уривки – з Іс. 25 і Ос. 13, – які вказують у потрібному йому напрямі. Але ця істина про перемогу, як і у випадку із смертю і воскресінням Ісуса, не підтверджується просто декількома спеціальними текстами. Вона пов’язана з усім біблійним оповіданням у цілому. Але ж смерть так і продовжує царювати у світі, і язичники цілком визнають це. Найбільше, про що заявляють юдеї, – це те, що Бог є Творець всього світу і колись у майбутньому Він зробить усе по-новому. Звістка ж християн полягає за своєю суттю в тому, що Він вже почав здійснювати нове творіння через Ісуса Христа, і в Ньому, і Він зробить те ж саме відносно усього народу Ісуса силою Свого Духа. І смерть разом з тлінням буде повністю усунена з цього нового порядку речей, буде поглинена Ним назавжди.
Павло трохи припиняється у викладі своїх прозрінь, щоб кинути короткий погляд на механізми дії смерті. Вона проявляє себе в усій своїй непривабливій суті через «жало» гріха, темної сили, яка тягне людину до бунту і відпадання від Бога, подавця життя. Гріх же множить багаторазово свої сили через Закон. Павло не пояснює того, що він у цьому місці має на увазі, і нам слід повернутися до Рим. 7:1-8:11, щоб розібратися в усіх подробицях тематики цього вірша. Але основна думка тут очевидна: через нашого Господа Ісуса, Месію, Бог вже дарував нам перемогу над тими силами, які діють на нас руйнівно. Він дасть нам її в майбутньому, і Він дає її нам тут і зараз.
Під «тут і зараз» мається на увазі момент часу, коли Павло пише своє послання.
Ви можете подумати, що після такого виключно теоретичного розділу, як цей, він міг би зробити висновок, який звучав би приблизно так: «Так що давайте радітимемо цій незвичайній надії, яку ми маємо!» Проте це не так. І так він робить не лише тому, що був вкрай практичним і реалістично мислячим богословом, хоча і це вірний погляд на його позицію. Він робить так, головним чином, бо істина, яку він роз’яснює, істина, що відноситься до воскресіння мертвих і преображення живих, – це не просто надія, що має збутися колись у майбутньому. Ця істина має безпосереднє значення для того, що ми є і що робимо. Якщо дійсно вірно, що Бог збирається преобразити нинішній світ і відновити всіх нас, включаючи і наші тіла, тоді те, що ми здійснюємо в наших тілах, і те, що робимо з нашим світом, має величезне значення. Занадто багато християн чомусь відділяють надію, пов’язану з тим, що Бог створить у майбутньому, від теперішньої своєї відповідальності, але саме таку позицію Павло рішуче і відкидає. Його повністю зосереджене на тілі вчення і очікування воскресіння повертають нас назад у наш світ і до нашого нинішнього життя, що включає і тілесну покору Господові і незвичайне, але і тверезе знання (як ми бачили в 6:14, 13:8-13 і в інших місцях). І якщо насправді існує взаємозв’язок і спадкоємність між тим, що ми є в цьому житті, і тим, ким ми станемо в майбутньому, тоді ми не маємо права зневажати теперішнє наше існування, це тіло і цей світ і ставитися до них як до того, що не має майже жодного значення.
Навпаки, це велика основа для підбадьорення усім християнським служителям, більшість з яких здійснюють свою працю невидимо для світу, не отримуючи ніякого публічного визнання і заохочень за свої подвиги, – щоб затверджуватися у вірності і постійності і продовжувати здійснювати Божі справи і постійно пам’ятати про те, що все, що вони роблять «у Господі» зараз, матиме свої наслідки і значення в майбутньому світі та перебуватиме завжди. Як Бог сприйме наші молитви, наш професіоналізм, нашу любов, нашу політичну діяльність, нашу музику, нашу чесність, нашу повсякденну роботу, наше пастирське піклування, наше учительство, і взагалі кожного з нас цілком – як Він скористається усім цим і як вишиє з цих багатоколірних ниток прекрасний гобелен Свого нового творіння, ми не можемо мати жодної гадки. Але те, що Він зробить це, є невід’ємною складовою істини про воскресіння і, можливо, найчудовішою з усіх інших істин.
1 Коринтян 16:1-9 – Збір пожертвувань і плани Павла
«А щодо складок на святих, то й ви робіть так, як я постановив для Церков галатійських. А першого дня в тижні нехай кожен із вас відкладає собі та збирає, згідно з тим, як ведеться йому, щоб складок не робити тоді, аж коли я прийду. А коли я прийду, тоді тих, кого виберете, тих пошлю я з листами, щоб вони ваш дар любови віднесли до Єрусалиму. А коли ж і мені випадатиме йти, то зо мною підуть. Я прибуду до вас, коли перейду Македонію, бо проходжу через Македонію. А в вас, коли трапиться, я поживу або й перезимую, щоб мене провели ви, куди я піду. Не хочу я бачитись з вами тепер мимохідь, але сподіваюся деякий час перебути у вас, як дозволить Господь. А в Ефесі пробуду я до П’ятдесятниці,»
У багатьох багатонаціональних мегаполісах світу можна знайти велику кількість рекламних оголошень, в яких пропонуються різні легкі та ефективні шляхи переказу грошей з одного кінця планети на іншій. Зараз існує безліч сімей, членів яких розділяють величезні простори та океани; іноді ті з них, хто знаходить хорошу роботу, здатні надавати фінансову підтримку своїм родичам на батьківщині, які виявилися менш удачливими. Усе, що вам потрібно зробити для того, щоб перевести ту чи іншу суму, це піти в найближче відділення якогось банку або транспортного агентства, що надає відповідні послуги, і впродовж лічених хвилин ваші близькі за кордоном зможуть отримати грошовий переказ.
Уявіть на мить, якби несподівано на землі зникла телефонія, телефакс, електронна пошта та інші сучасні засоби передачі інформації. Як би ви себе відчули? Ну так, звичайно, ви могли б відправити гроші поштою. І якщо ви не захотіли б посилати грошові банкноти, то у вас залишилася можливість послати переказ у вигляді чека чи якимсь ще способом. Але що б ви зробили у випадку, якби не існувало вже грошового паперу і сервісної банківської системи? У такій ситуації вам довелося б переправляти гроші з кимсь із знайомих, що вирушають у потрібну вам країну.
Тепер стає дещо ясніше те, що збирається зробити Павло. Невелика община в Єрусалимі зазнавала в той час сильні утиски, що викликало розсіяння частини її членів, а також страждала, можливо, унаслідок надмірного добродійного ентузіазму в найперші дні (як про це розповідається в Діях Апостолів). Павло свого часу обіцяв єрусалимським лідерам, що він пам’ятатиме «про вбогих» (Гал. 2:10). Не зовсім ясно з вказаного тексту, чи чекали вони, що Павло буквально виконає цю обіцянку, але він розробив свій власний план підтримки, і от його здійснення підходило до успішного закінчення. Він не ставив перед собою завдання добути грошей для допомоги тим, хто відчував їх нестачу. Він хотів, щоб зібрані пожертвування послужили засобом і символом чогось більшого, що стало настільки для нього значущим, що він, коли збір грошей був закінчений і готувалася їх відправка в місце призначення, став турбуватися про те, яку вона викличе реакцію в тих, кому вони призначалися (Рим. 15:31).
Проблема виростає із самої мети, для якої Павло хотів використовувати грошовий збір: щоб дати зрозуміти християнам з язичників, що вони є частиною однієї сім’ї, до якої відносяться і християни з юдеїв в Єрусалимі; а з іншого боку, і це виявлялося ще важливішим, сигналізувати християнам з юдеїв, що ті, хто був язичником і знаходився поза народом Божим, через віру в Ісуса як Месію та істинного Господа світу, стали частиною тієї ж сім’ї, до якої належать і вони, не дивлячись на те, що вони так і не стали юдеями.
З цією проблемою він зіткнувся ще коли писав Послання до Галатів. Тепер він розробив цей план зі збору коштів і реалізовував його як довгострокову стратегію для того, щоб обидві «сторони» великого релігійно-етнічного розколу, що мав місце в ранній церкві, прийшли до розуміння істинного порядку речей. Так, у цьому посланні, яке було націлене на проблему поділень усередині окремої общини і де любов пропонувалася як засіб їх подолання, усе крутиться навколо практичного здійснення запропонованих рецептів для оздоровлення обстановки, що склалася. І в цьому фрагменті Павло зайнятий розробкою детального плану із здійснення цього проекту.
Мабуть, Павло вже давав розпорядження відносно процедури зборів громадам, що знаходяться в центральній частині Малої Азії (нинішня Туреччина). Незабаром він збирається пройти північну Грецію (Македонія в його дні включала територію з містами Филипи та Солунь) і потім, рухаючись на південь, досягти Коринта. І коли він прийде до них, йому не хотілося б починати збір пожертвувань з нуля. Він просить усіх їх – саме усіх, а не тільки багатих членів – відкладати гроші в перший день тижня. (Ця перша в Новому Заповіті згадка про особливе значення, яке мав день Сонця, що відповідає в сучасному тижні неділі). У когось на обличчі може відобразитися глузлива посмішка через те, що перший раз вказівка на недільний день наводиться у зв’язку з проведенням збору пожертвувань. Але як би то не було, ми маємо бути щасливими, що із самого початку члени церкви здійснювали покликання ділитися своїми коштами.) Далі слідують думки стосовно способу доставки грошей у пункт призначення. Набагато кращим Павлу здається, якби громади самі з їх числа відрядили людей для транспортування грошей, ніж щоб Павлу і його супутникам довелося б це зробити. Це необхідно з тієї причини, що хоча велика частина християн довіряла Павлу, проте залишалися і ті, хто прагнув використати будь-яку можливість для звинувачення Павла в шахрайстві.
Також було б дуже добре, якби декілька шанованих християн з язичників погодилися піти з Павлом, так щоб вони могли зустрітися з єврейською частиною християнської сім’ї безпосередньо (слід зауважити, ця реалізована задумка стала причиною неприємностей, згідно Дій 21:29). Але основна складність полягала в тому, як гроші транспортувати. Ми можемо припустити, що велике число дрібних монет було обмінене на менше число монет більшої вартості і що група з декількох християн викликалася доставити їх за призначенням. Їх чекав довгий шлях морем і сушею, повний небезпек і вірогідності нападу з боку розбійників у будь-який момент їх подорожі.
Коли ми чуємо про цей захід знову, то вже в абсолютно іншій ситуації, описаній Павлом у Другому Посланні до Коринтян (розділи 8 і 9), звідки ми дізнаємося про різного роду труднощі, які виникли, поставивши збір, з одного боку, під загрозу зриву, а з другого, – показавши ще більшу його необхідність. Цей грошовий збір, природно, був тісно переплетений і з планами Павлових мандрів. У цьому фрагменті він детально розписує заплановану літом подорож північною Грецією, в яку він повинен відправитися після закінчення ефеської місії; але це було відкладене з причин, які з’ясовуються з Другого Послання до Коринтян. Зауважимо, проте, що Павло чітко усвідомлює залежність всіх цих планів від волі Господньої (в. 7), яка часто до останньої хвилини залишається не ясною! Але, навіть якщо він навряд чи міг заздалегідь припустити відносно того, які проблеми і неприємності виникнуть у нього у зв’язку з відвідуванням Коринта, він постійно був готовий гідно зустріти їх. Читаючи цю частину послання і будучи в курсі того, що станеться, ми знаходимося в становищі тих, хто дивиться один і той же фільм другий раз і наперед вже знає, що автомобіль, який так бадьоро мчить трасою, незабаром на крутому повороті має зірватися з кручі.
Навіть якщо Павло і передчував або навіть частково розумів можливість такого повороту, він все одно не збирався звертати з наміченого шляху. Як він знав з досвіду свого перебування в Ефесі, там, де йому відкриваються двері для проповіді Благої звістки, завжди залишається небезпека протидії. Церква сьогодні так само, як Павло свого часу, залишається в схожому становищі, тому їй необхідно в процесі планування і при розробці різних стратегій ніколи не піддаватися честолюбству і пам’ятати про те, що ті чи інші проекти здійснюватимуться, якщо це «дозволить Господь».
