1 Коринтян 12:21-26 – Обов’язки кожного члена церкви
«Бо око не може сказати руці: Ти мені непотрібна; або голова знов ногам: Ви мені непотрібні. Але члени тіла, що здаються слабіші, значно більше потрібні. А тим, що вважаємо їх за зовсім нешановані в тілі, таким честь найбільшу приносимо, і бридкі наші члени отримують пристойність найбільшу, а нашим пристойним того не потрібно. Та Бог змішав тіло, і честь більшу дав нижчому членові, щоб поділення в тілі не було, а щоб члени однаково дбали один про одного. І коли терпить один член, то всі члени з ним терплять; і коли один член пошанований, то всі члени з ним тішаться.»
Два тижні тому я прокинувся серед ночі від гострого зубного болю. Всякому, хто колись відчував цей біль, немає нужди нагадувати про те, яким всепоглинаючим може бути цей біль. Я випив декілька знеболювальних пігулок, але це не допомогло. Я ходив по будинку з кута в кут, сподіваючись, що рух і навантаження на інші частини тіла ослаблять зубний біль. Я спробував читати одну надзвичайно улюблену книгу, щоб відвернути себе від болю. Але, природно, я не зміг навіть зосередитися на тому, що читав. Коли, нарешті, знеболювальні засоби дали ефект і я рушив спати, то відчув, неначе все моє тіло, а не тільки хворий зуб, зітхнуло з глибоким полегшенням.
Цей, думаю, для багатьох близький приклад дуже добре показує, що Павло мав на увазі, коли казав, що «коли терпить один член, то всі члени з ним терплять». Не складає особливих труднощів придумати приклади чи порівняння для іншої частини цього вірша, де говориться про окремого члена общини, який «шанується»; явно тут він припускає частини тіла, які відчувають задоволення, а не біль. Ми слухаємо музику вухами, проте відчуває емоційний підйом уся людина. Особа, підставлена під теплі проміння сонця, відчуває це тепло, але одночасно в людини виникає почуття, що тепло пронизує все її тіло. Приклади можна множити.
Найсильніше бажання Павла полягає в тому, щоб коринтяни зрозуміли, наскільки значущий кожен окремий член християнської сім’ї, і це підводить Павла до формулювання якнайглибших принципів для подальших практичних настанов, які він дає в розділі 14. І для всього цього він продовжує розвивати образ тіла, який, як ми вже зауважили, був добре відомий у стародавньому світі, де він застосовувався для опису громадського устрою; Павло ж дає нове наповнення. Це типовий зразок того, як він використовує ідею, відому його слухачам, і примушує її працювати так, щоб досягти цілей, які він ставить перед собою.
У ряді розмов знаменитих римських ораторів, в яких суспільство порівнювалося з людським тілом, увага зверталася, подібно як і при описі взаємозалежності частин у «політичному тілі» (як я вже згадував), на те, що різні обов’язки припускають і різний статус. Тобто деякі обрані вважалися більш значущими в порівнянні з іншими: це стосувалися тих, хто був видатнішим, шляхетнішим за походженням, хто мав титули і заслуги – одним словом, ціннішим для суспільства. Інші ж були всі неродовиті, що вважалися людьми нижчого сорту, зовсім майже нічого не значущими. (Такі соціальні стосунки не обмежувалися, на жаль, тільки межами язичницької Римської імперії; вони мали місце ледь не упродовж усієї людської історії. Кожне покоління повинне вслухуватися в ці слова Першого послання до Коринтян наново.)
Тут Павло, по контрасту, вибиває ґрунт з-під будь-якого виду реального або потенційного самопіднесення в церкві, наполягаючи на тому, що кожен член тіла так само незамінний і значущий, як і всі інші. У жодному разі не можна дозволяти одній частині казати на адресу іншої: «Ти мені не потрібна!» Фактично, коли Павло висловлює свою згоду з тим, що деякі частини тіла менш благовидні, ніж інші, – це означає, що існують такі частини (швидше за все, маються на увазі статеві органи), які ми повинні покривати і соромитися показувати їх на людях, – він перевертає аргумент з ніг на голову і стверджує, що стосовно таких частин необхідно робити велику честь.
Що все це може означати в його вустах? Можливо, він мав на увазі те, як у грандіозному імперському «домогосподарстві» людину, що має найбільшу честь, охороняли від сторонніх очей. Імператор сам майже ніколи не виходив на вулицю, щоб прогулятися і поговорити з перехожими. Тільки чиновники, при чому не найвищої ланки, могли дозволити собі таке. З цього погляду згадка про «сором», з яким ми повинні покривати певні частини тіла, ніяк не припускає того, що краще б було, щоб таких частин у нас зовсім не було. Швидше, тут міститься вказівка на неодмінну необхідність захищати такі предмети від підглядання, через їх крайню важливість. Також, можливо, що за цим аргументом стоять глибоко юдейські сенси, такі властиві Павлу (як ми бачили в 11:2-11), – відмінність між чоловіком і жінкою, яке виражає себе в наявності різних статевих органів, що є однією з найважливіших ознак нашої людської природи, що відбиває образ Божий (Бут. 1:26-28, незважаючи на дещо дивне висловлювання в 11:7 цього послання). Деякі філософи виражали своє презирство до тіла в цілому, і до статевих органів особливо, вважаючи їх чимось мерзенним, низьким і потенційно чи актуально порочним. Павло, навпаки, вихваляє їх як Богом данні.
Усе це дає йому можливість, коли він вживає для своїх цілей загальновідомий образ, наполягати на рівності при різних обов’язках, не залишаючи місця жодному соціальному, культурному або навіть «духовному» снобізму усередині церкви. Приклади, що використовуються ним у в. 21-22, підводять до пункту, де мова заходить про частини тіла, яких зазвичай соромляться, і це дещо загадково. В якому сенсі голова, або нога, або око, або рука «слабкіша», ніж інші члени? Здається, що Павло частково звертається до міркувань про «слабких і сильних» з розділу 8, і дещо передбачає свої практичні висновки про те, як будувати між собою стосунки членам церкви, що відрізняються, часом дуже сильно, один від одного.
Павло явно веде мову про життя саме місцевої громади. Він хоче, щоб кожен християнин у Коринті цінував кожного іншого християнина і піклувався про нього або про неї так само, як, приміром, рука обв’язує бинтом пошкоджену ногу або як ноги поспішають у лікарню, де могли б надати допомогу забитій голові. Це залишається річчю величезної важливості для кожного християнського братерства, кожної общини і кожної церкви, розсіяних по світу. Але нам у наш вік електронних засобів комунікацій відкрилася детальніша картина всесвітньої церкви, ніж вірним інших поколінь, що жили до нас; і чи зможемо ми тепер обмежувати нашу активність як членів тіла Христового тільки тими людьми, яких ми бачимо кожного тижня? Хіба ми не повинні так само співчувати і співрадіти з усіма християнами, які страждають або торжествують у різних кінцях нашого великого світу?
1 Коринтян 12:27-31а – Дари і служіння
«І ви тіло Христове, а зосібна ви члени! А інших поставив Бог у Церкві поперше апостолами, подруге пророками, потретє учителями, потім дав сили, також дари вздоровлення, допомоги, управління, різні мови. Чи ж усі апостоли? Чи ж усі пророки? Чи ж усі вчителі? Чи ж усі сили чудодійні? Чи ж усі мають дари вздоровлення? Чи ж мовами всі розмовляють? Чи ж усі виясняють? Тож дбайте ревно про ліпші дари»
Єпископ Леслі Ньюбігін у своїй автобіографії під назвою «Плани, що не здійснилися», розповідає про те, як він працював секретарем у комітеті, що займався в 1940-х роках розробкою статуту для знову об’єднаної Церкви Південної Індії. Голова комітету поставив на одному із засідань питання: як нам бути з канонами, деканами[1], архідияконами і тому подібним? «Я раптом перестав писати, – згадує Ньюбігін, – чекаючи, яке остаточне рішення прийме комітет. Протягом майже хвилини ніхто не вимовив ні слова; потім хтось вимовив: «Давайте скасуємо їх». Оскільки це не зустріло жодних заперечень, я записав у протокол, сформулювавши рішення за допомогою одного слова: «Скасовано».
Такий рішучий підхід, що відмітає традиційно прийняті «церковні служіння», які зберігалися в рамках колишнього церковного устрою, був відповіддю на ситуацію, що склалася. Наново створюваній церковній структурі не було потреби зберігати вказані поділення, які були засвоєні декількома церквами, що тепер стали єдиним цілим. І хоча Павло ясно розуміє необхідність для церкви того, що ми могли б назвати «церковними служіннями» (див., для прикладу, «єпископи і диякони» у Фил. 1:1), він, здається, уникає того, щоб двічі наводити один і той же список служінь. Але про всяк випадок нам треба допустити, що в нього у свідомості усі вони вибудовувалися в певну ієрархію – яку, як видно, цей розділ виключав.
У в. 8-10 цього розділу, які ми не обговорили свого часу, щоб зберегти до нинішнього, більш відповідного випадку, він перераховує дев’ять видів діяльності, які мали своїм джерелом дію Духа усередині церкви: передача слів мудрості, слів знання, віра, дари вздоровлення, здійснення чудес, пророкування, розпізнавання духів, говоріння іншими мовами, тлумачення сказаного мовами. Тут, у в. 28, він наводить перелік з восьми служінь: апостоли, пророки, учителя, чудотворці, дари – зцілень, – надання допомоги, управління, говоріння мовами. Коли він знову згадує їх у в. 29, то, поставивши низку риторичних запитань, загальний сенс яких – чи обов’язково кожен член церкви відноситься хоч би до одного з названих розрядів служіння? – він наводить ту ж послідовність дарів, але виключає з нього тих, хто надає допомогу і займається управлінням, але наприкінці додає дар «тлумачення сказаного мовами». Ці списки мають деякі збіги (хоча і при збігах є присутніми деякі відмінності) з двома іншими: у Рим. 12:6-8 і Еф. 4:11. У фрагменті Послання до Римлян Павло перераховує дари пророцтва, служіння іншим членам общини, вчителювання, потішання, подавання милості, управління і творіння добрих справ; з них тільки пророцтво має паралель у Кор. 12: у Посланні до Ефесян він згадує апостолів, пророків, благовісників, а також пастирів і вчителів (залишається не зовсім ясним, чи були два останніх одним і тим же даром або різним). Апостоли, пророки і вчителі є присутніми і в 1 Кор. 12:28 і 29, але в усьому іншому списки не перетинаються.
Тепер, коли ми звели увесь цей матеріал разом, виникає резонне питання: а що нам робити з цим? Адже виходить як би певна невідповідність. Але Павло з цим не погодився б: надзвичайне різноманіття – невід’ємні властивості життя народу Божого. Ймовірно, Павло не бачив жодної потреби в кожному з наведених випадків пропонувати читачам всеосяжні списки служінь, що існували тоді. Також очевидно, що існують певні непорушні положення, про які добре було б поміркувати, подібно до того, як ми намагалися обдумати і зрозуміти можливості того, як використовувати настанови Павла в нашому сучасному церковному житті. І одним з перших і завжди актуальних принципів можна назвати наступний – церква, узята в усій своїй цілісності, повинна проявляти гнучкість і не бути зобов’язаною дотримуватися одних і тих же форм організації в різних обставинах і місцях.
Далі, думаю, варто детальніше прояснити зміст вказаних принципів. Павло розглядає як духовні, дари, які найбільші церкви визначають як основні і до яких не в останню чергу відносяться вчителювання, зміцнення людей у вірі, так і ті дари, які зазвичай називають «харизматичними», що не зовсім коректно, оскільки Павло однозначно вказує на те, що усі дари, включаючи «надання допомоги» і «управління», є «харизматичними», вони дари Духа. І в цьому місці ми починаємо розуміти принцип, згідно з яким одна категорія служінь ні чим не вища будь-якої іншої.
Оскільки ми знаємо з 9:1 уявлення Павла про те, як людина стає «апостолом» (завдяки видінню воскреслого Ісуса), то нам має бути ясно, що цей дар, який він при перерахуванні наводить «першим» і який також з’являється на першому місці в Еф. 4:11, – не просто «харизматичний досвід», але подія, завдяки якій певні люди закликаються на служіння Христові. Іншими словами, це дари, за допомогою яких Бог засновує і творить Свою церкву. З Павлового погляду, не було другого покоління апостолів; наступні після нього покоління служителів творили вже на наявній основі, яку заклав, зокрема, він, і ніхто не може вже закласти нової основи. І те, що Церква залишається «апостольською» у тому сенсі, що вона «заснована на проповіді і вченні апостолів», – це цілком Павлове уявлення.
Якщо чим усі вказані дари не були, так це от чим: вони не давалися людям просто для того, щоб отримувати досвід для себе самих і черпати з них переживання для самодогоджання. Звичайно, натхнення і захват мають місце в моменти, коли Бог закликає вас і оснащує усім необхідним для успішного виконання вашого служіння. Але головне тут полягає в тому, що ознакою істинного Божого дару є те, що дається він усій церкві, але реалізується через окремого її члена, що отримав цей дар. Дійсно, Бог дає дари різним людям для того, щоб церква зміцнювалася в єдності тими шляхами, які здаються Богові найбільш відповідними.
Після «апостолів» в усіх списках на другому місці ми бачимо «пророцтво». Воно відрізняється від «вчительства», і досі немає згоди в тому, що Павло мав на увазі під першим, і чи є воно важливою складовою церковного життя для нашого часу. Хтось намагається укласти його сенс в рамки учительного тлумачення Священного Писання, розкриття його значення для нового покоління вірних. Хтось припускає, що воно мало відношення до передачі і проголошення на богослужебних зібраннях «слів воскреслого Ісуса», що було одним із способів для Ісуса через дію Його Духа вступати в спілкування зі Своїм народом. Воно перетворюється, таким чином, у певний особливий «духовний дар», який спочатку не мав нічого спільного з настановою і дослідженням біблійних текстів, але який стає поруч і навіть замінює вказані служіння, подібно до того, як дари говоріння мовами і зцілень переводяться в категорію «ненатуральних» або «надприродних» дій. Можливо, у такому разі «пророцтво» – це вид діяльності, через який особливі настанови давалися окремим членам общини або цілим громадам людьми, відносно яких визнавалося, що вони говорять, напоумлені Духом, або навіть сам Ісус говорить через них?
Такого роду служіння, поза сумнівом, існують, і Павло говорить про це ж із спокійною упевненістю. (Згідно з книгою Дій Апостолів, він сам іноді відчував пророче натхнення, про що, наприклад, сказано в 27:31-34.) Але в списку у в. 8 і 9 йому, здається, відповідають «слова мудрості» або «слова знання», які промовець міг несподівано вимовити для того, щоб відкрити щось важливе для своїх братів і сестер; але говорив, не спираючись на свою освіту або знання людей і ситуації, до яких він звертався, і проте це виявлялося істиною і приводило людей до усвідомлення своєї помилки або глибшого розуміння свого становища. «Пророцтво» тоді могло бути ширшою категорією, до якої ці останні відносилися. Чи воно могло, врешті-решт, бути особливим даром даним Богом, – розуміти сенс Біблії в новій історичній ситуації і пояснювати іншим, як це можна реалізовувати в житті.
Павло ще матиме можливість поділитися думками з приводу взаємин між пророцтвом і даром говоріння мовами в розділі 14. Але вже тут ми повинні зауважити, що, хоча він раніше і попереджав коринтян від зарозумілості і самопіднесення в питаннях, що стосуються «дарів» і «усього духовного», зараз він спонукає їх «дбати про ліпші дари». Таку позицію він також роз’яснить у розділі 14. А нам потрібно ще зауважити, що всупереч тим, хто час від часу наважується заявляти, що Павло нібито припускав обов’язковість для всіх християн бути володарями хоч би одного з перерахованих дарів, сам апостол говорить от що: «Чи ж мовами всі розмовляють?» І на це (а разом з ним і на інші) риторичне запитання він чекає негативну відповідь. І хоча Павло постійно чекає від Бога, що Він продовжуватиме здійснювати нові і небачені справи в житті окремих людей і громад, він розуміє, що абсолютно немає сенсу християнам, що відносяться до категорії «не всі» в. 29 і 30, вважати для себе обов’язковим, щоб кожен з них був, кінець кінцем, пророком, або вчителем, або цілителем, або ще кимсь у тому ж роді.
Узагальнення ж усіх цих міркувань міститься у в. 27. Ці слова мають бути вигравійовані в розумах і серцях усіх без виключення членів церкви. І це необхідно в першу чергу зробити тим, хто покликаний до відповідальнішого служіння, або тим, хто отримав якісь особливі дари, які при надмірному їх випинанні перед іншими можуть стати приводом для зарозумілості, що було справжньою бідою для коринтської церкви. «Ви тіло Христове, а зосібна ви члени». От головна основа, спираючись на яку можна придбати правильне розуміння церкви і всіх найскромніших служінь у ній.
[1] Титул старшої після єпископа духовної особи в Католицькій і Англіканській церкві. – Прим. пер.
