Диво перетворення води у вино сталося в невеликому містечку, про місце розташування якого археологи сперечаються досі. Свідками цього дива було небагато людей. Проте незабаром Христос починає творити дива перед захопленими натовпами, не таячись. Як і в наші дні, найбільший інтерес тоді викликали чудеса зцілення, і в розділі 9 Євангелія від Іоанна розповідається про одне таке диво, яке сталося в Єрусалимі, столичному місті, де в Христа було найбільше супротивників. Іоанн присвячує цій події цілий розділ, малюючи, у загальному-то, звичайну картину того, що траплялося, коли Христос порушував заведений порядок (див. Іоанна, розділ 9).
Розповідь починається з питання, яке задають багато хворих. «Чому я? Що Господь намагається мені сказати?». У ті дні люди вірили, що нещастя трапляються з тими, хто їх заслужив [1]. «Без гріха немає смерті, без вади немає страждання», – учили фарисеї, які природні лиха, вроджену потворність і хвороби, на кшталт, сліпоти і паралічу вважали покаранням за гріхи. Ісус зустрічає людину, сліпу від народження. Його учні, як істинні юдеї, запитують, за що сліпому послані страждання. Сам він згрішив ще в утробі материній? Чи мучиться за гріхи батьків, що припустити набагато легше, проте це несправедливо.
У відповідь Христос спростовує прийняті уявлення про те, як Бог ставиться до хворих і калік. Він каже, що людина ця народилася сліпою не в покарання за гріхи. Христос відкидає думку, що нещастя трапляються з тими, хто їх заслужив (див. Лк. 13:1-5). Хворі зовсім не прокляті Богом, навпаки, вони особливо улюблені Їм. Зціляючи, Ісус кожного разу спростовує вчення рабинів, що казали: «Ти заслужив на це».
Учні запитували «Чому?» і шукали відповідь у минулому. Христос допоміг їм поглянути в майбутнє і відповісти на інше питання: «Для чого?». Він каже: «Ні він не згрішив, ні батьки його, а це для того, щоб відкрилися на ньому діла Божі» (Ін. 9:3).
Сліпий прозрів, проте тут з’ясувалося, що всі навколо страждають на сліпоту. Сусіди сліпого сперечаються, чи він це, фарисеї влаштовують йому справжній допит, навіть його власні батьки (люди безсердечні, адже вони дозволяли синові жити милостинею) лякаються і відмовляються свідчити. Сам колишній сліпий не мудрує. От як він каже про Христа: «Чи Він – грішник, не знаю; одне знаю, що я був сліпий, а тепер бачу» (Ін. 9:25).
В Єрусалимі, де Ісуса вважали єретиком, здійснене прилюдно і в суботу диво ставило під загрозу офіційне вчення. Довести, що дива не було, фарисеї не могли – сліпий дивився на них своїми новими очима і відкрито з них глузував, і проте вони все одно залишаються прибічниками теорії про покарання. «У гріхах ти весь народився, і чи ти нас учиш?» (Ін. 9:34) – кричали вони на колишнього сліпого. Духовна сліпота так скоро не проходить.
Те, як люди сприйняли це, та і інші чудеса, служить підтвердженням дивного факту: віра може породжувати чудеса, а от чудеса зовсім необов’язково породжують віру.
* * *
Хворобу можна розглядати просто як руйнування клітин людського організму, проте можна її розглядати і ширше – як стан, що зачіпає не лише тіло, але і розум, і душу.
Я зрозумів це, спостерігаючи за пацієнтами лікаря Пола Бренда, фахівця з лепри, у співавторстві з яким я написав декілька книг. Прокажені не відчувають фізичного болю (хіба що на дуже ранніх стадіях хвороби, потім бактерії вражають нервові клітини). Це дуже погано: адже людина, не відчуваючи болю, сама собі шкодить. Прокажений може цілий день ходити по цвяхах, загнати скалку в собі руку і не помітити, терти інфіковане око. Вона руйнує власний організм і в результаті може втратити ногу, руку чи зір. Проте при цьому їй зовсім не боляче.
Хоча прокажені не відчувають фізичного болю, проте вони жорстоко страждають. Причина їх болю – навколишні люди, суспільство, що зробило їх ізгоями. Лікар Бренд розповідав мені про одного дуже здібного юнака, якого він лікував в Індії. Під час огляду Бренд поклав руку йому на плече і почав пояснювати через перекладачку, яке лікування чекає на хворого. Раптом юнак затрясся в риданнях. «Я щось не так сказав?» – злякався лікар. Перекладачка поставила питання і переклала з тамільської: «Ні, лікарю. Він каже, що плаче, бо Ви поклали руку йому на плече. До нього вже багато років ніхто не торкався».
У наші дні в західних країнах, де захворювання на проказу зустрічається украй рідко, є інша хвороба, що робить людину ізгоєм. «СНІД – це сучасна лепра, – каже С. Еверет Куп, що очолював у минулому військовий корпус при міністерстві охорони здоров’я. – У наші дні до хворих на СНІД ставляться так, як сто років тому ставилися до прокажених». Я знаю одного ВІЛ-інфікованого, який проїхав майже дві тисячі кілометрів, щоб провести День подяки зі своїми рідними в Мічигані. Він сім років не був удома. Батьки зустріли його з побоюванням. А коли сіли за стіл, виявилось, що всім гостям поставили красиві фарфорові тарілки, а він мав їсти з одноразового посуду.
Христос знав, що прокажений стає знедоленим. За законом Мойсеєвим хворі на проказу жили за міськими стінами, їм заборонялося з’являтися в людних місцях, одягалися вони, як плакальники на похоронах. Можу уявити, з якою відразою відсахнулися люди, коли такий ізгой пройшов крізь натовп і кинувся в ноги Ісусові. «Господи, якщо хочеш, можеш мене очистити», – сказав він.
Матфей, Марк і Лука по-різному описують те, що сталося, проте в усіх трьох Євангеліях говориться, що Ісус простягнув руку і торкнувся прокаженого (див. Мф. 8:1-4; Мк. 1:40-44; Лк. 5:12-14). Натовп вжахнувся: адже закон Мойсеїв забороняє це! Сам прокажений, напевно, здригнувся. Скільки місяців, а може, і років він не відчував людського дотику. І от Христос торкнувся його, і хвороба відступила.
Відгук Христовий на людські страждання став прикладом для молодої церкви. Християни піклувалися про хворих, бідних і знедолених. І хоча церква називала проказу «прокляттям Божим», поступово хворобу навчилися лікувати. Чернечі ордени присвячували себе догляду за прокаженими, так що перемогти хворобу вдалося багато в чому завдяки місіонерам, адже тільки вони погоджувалися працювати з прокаженими[2]. В наші дні християни доглядають хворих на СНІД, працюють у хосписах – лікарнях для невиліковних хворих. Адже вмираючим теж потрібна любов і турбота.
Мати Тереза, яка заснувала в Калькутті хоспис і лікарню для прокажених, одного разу сказала: «Від прокази є ліки. Проте жодним лікам не впоратися з головним болем прокаженого – знедоленістю. Цей біль і лікують мої сестри».
За її словами, хворі і бідні значно більше страждають від того, що стали ізгоями, ніж від матеріальної нужди. «Один алкоголік з Австралії розповідав мені, що, углядівши його на вулиці, перехожі прискорюються, а він це відчуває. Відчувати себе самотнім і небажаним – от найстрашніша нужда». Щоб допомогти таким людям, не потрібно бути ні лікарем, ні чудотворцем.
[1] Я зауважив, що в наші дні люди абсолютно інакше дивляться на нещастя. Тепер у нас в усьому винен Бог. Він несе відповідальність і за природні катаклізми (американські страхові компанії стихійні лиха навіть називають «втручанням Бога»), і за людські неприємності. На Зимовій Олімпіаді 1994 року ковзаняр Ден Йенсен спіткнувся і програв забіг на 500 метрів. На трибуні його дружина в серцях вигукнула: «Ну чому, Господи? Чому Ти такий жорстокий?». Одного разу доктор Джеймс Добсон отримав від молодої жінки такого листа: «Чотири роки тому я зустрічалася з одним чоловіком і завагітніла. Це була катастрофа! Я запитувала Бога: «Чому Ти так поступив зі мною?». Ковзаняр не зумів утриматися на повороті, чоловік і жінка не зуміли утриматися від близькості. При чому тут Бог, мені абсолютно неясно.
[2] Досить цікава причина, через яку церква в Середні віки стала піклуватися про прокажених. Перекладач Біблії Ієронім помилково уявив слова Ісаї про Раба, Який страждав: «Він був знехтуваний і умалений перед людьми, муж скорбот, що пізнав болісті…», і дійшов висновку, що йдеться про проказу. Отже в Середні віки церква вважала, що Ісус був прокаженим. Саме тоді ставлення до лепри абсолютно змінилося: не прокляття Боже, а «свята недуга». Лицарі, що заразилися в Хрестових походах проказою, користувалися особливою повагою. Для лікування прокажених всюди відкривалися лазарети («будинки Лазаря», який вважався покровителем прокажених), в одній тільки Франції їх були близько двох тисяч. Цей рух – дивний приклад того, як церква буквально наслідувала заповідь Христову: «Зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мф. 25:40) і лікувала хворих, немов це був Христос.
