Боязнь раю

Підходить до мене днями молода дівчина (я знаю її вже років 10, відколи вона прийшла в храм з мамою смішним і зворушливим першокласником) і каже:

– Ви знаєте, я часто думаю про майбутнє життя і дуже його боюся.

Я вже готовий відповісти їй на це, що кожна людина, яка щиро вірує в Господа нашого Ісуса Христа, кається у своїх гріхах, регулярно причащається, не повинна боятися смерті. Ні, страх Божий обов’язково повинен бути, але панічно, до тремтіння боятися за вічну свою долю не можна. Тому необхідно сподіватися на милосердя Боже, на “любов Христову, яка перевищує розуміння” (Еф. 3:19).

Усе це вмить проноситься в моїй голові: адже і самому доводиться думати про те саме, і дуже часто. Втім, як з’ясовується, все ж не про те.

– Я дуже боюся раю! – схвильовано випалює дівчина, порушуючи хід моїх думок. – Я не можу зрозуміти, що ж я там робитиму!

Так, це не зовсім те, що я чекав почути. Незвичайний страх. Незрозумілий зовсім, на перший погляд, навіть ірраціональний якийсь.

Але ні, виявляється, що все і зрозуміло, і раціонально.

– Я знаю, що там, у раю, усім має бути добре, – пояснює, трохи заспокоюючись, моя співрозмовниця, – але чесно, у голові не укладається: чим я там буду цілу вічність займатися? Раптом мені буде нудно?

Не виключаю, що хтось посміється над її нерозумінням. А хтось і обуриться: та хіба віруюча вона взагалі! Хіба не каже в Євангелії Господь: “Це ж є життя вічне, щоб пізнали Тебе, Єдиного Істинного Бога, і Того, Кого Ти послав, Ісуса Христа” (Ін. 17:3)?! От чим наповнене життя майбутнього віку: пізнаванням Бога. Пізнаванням, яке ніколи не може закінчитися, в якому кожна нова мить – мить нової, більшої радості, мить подиву і захвату. Про яку “нудьгу” можна тут говорити?

Усе так. І в той же час. У той же час я слухав і розумів, що ні сміятися, ні тим більше засуджувати мені абсолютно не хочеться, та і підстав для цього жодних немає.

Хіба так рідко буває, що ми найважливіші істини нашої віри приймаємо, але як? – Розумом, теоретично, як належне. А чи завжди при цьому приймає їх наше серце, чи стають вони і його надбанням? Досвід показує: ні. Якщо ми віримо, що Господь чує не лише кожну молитву, але і кожне зітхання людське, кожне, навіть ще не висловлене прохання, то чому часто молимося так холодно, так сухо, так неуважно, немов данину якусь віддаємо, борг якийсь повертаємо? Якщо віримо, що все в руках Божих, що жодна пташка на землю не впаде без волі Отця нашого Небесного, то чому без кінця перебуваємо в замішанні, переживаємо, хвилюємося, втрачаємо мир душевний через нічого не значущі дурниці? Якщо, знову ж таки, у життя вічне і милосердя Господнє віримо, то з якої причини боїмося – не пекла навіть, не раю (тим більше), а смерті як такої?

Поки не випробовується той або інший “пункт” нашої віри, ми і не сумніваємося зазвичай, що тверді в ньому, але варто прийти випробуванню, і ми обов’язково дізнаємося про себе щось нове.

А ця дівчина задалася серйозним питанням про вічність наперед, не доживши ще ні до сивого волосся, ні до болячок старечих. Задалася і тієї відповіді, яка б її задовольнила не знайшла. І більш того скажу. Я теж не зміг їй на це питання відповісти. Чому? – Бо впевнений: справжню відповідь, яка вирішує всі нерозуміння може дати лише Господь. Я тільки підказав, як цю відповідь знайти.

Адже в житті будь-кого з нас були миті, коли нам траплялося “помолитися як слід”? Чи, якщо смиренніше і чесніше сказати, були моменти, коли за милості Божої хоч трохи куштували ми, “як благ Господь”, пізнавали, як добре з Ним, краєчком серця відчували щастя і повноту життя в Ньому? Було таке? Звичайно, було, просто потім забувалося, витіснялося турботами віку цього і різноманітними печалями життєвими. Чи радощами – теж життєвими.

А це ж насправді і є відповідь на запитання: “Чи не буде нудно в раю?” Ясна, повна, красномовна, однозначно негативна. І це теж чомусь легко забувається. Чомусь. Напевно, тому що і питання цього ми в більшості своїй не задавали, не було воно для нас сильно актуальним. От дівчина ця швидше за все не забуде.

…Не буде нам у раю нудно. Якщо, звичайно, сподобимося ми його за милості Божої. Якщо миті нашого життя, які хоч би трохи відкривають нам, що є він, не будуть такими рідкісними і короткими, що приходиться нам час від часу сумніватися: а чи були вони взагалі?..

Автор: ігумен Нектарій (Морозов)

Попередній запис

РайСтрах

Більша частина з нас упевнені, що домовилися з Богом. А що? Орендна плата невисока: сходити в неділю в храм, трохи ... Читати далі

Наступний запис

Рай і скорбота

Рай, Мікалоюс Чюрльоніс Днями знову почув запитання, яке не дає іноді людям спокою: "От потраплю я ... Читати далі