Днями знову почув запитання, яке не дає іноді людям спокою: “От потраплю я в рай, і як же я зможу там радіти, якщо хтось із близьких для мене людей не врятується?”
Про це, і справді, багато хто запитує, і далі навіть того йдуть:
– Як же Бог, якщо Він, і справді, любов, зможе допустити, щоб хтось мучився в той час, коли інші радітимуть?
І висновки, відповідні, робляться: або Бог не благий, або муки пекельні не вічні, або і зовсім їх немає. Або навіть взагалі нічого немає.
Але нічого такого в даному випадку людина не казала, а запитала саме те, що запитала. І гріх за таке питання людину засудити чи посміятися над нею, тому як занепокоєння, нею висловлене, так або інакше, але на любові ґрунтується і тому гідне розуміння і пошани. І відповіді гідне – тим більше. Тому відповідаю. Втім, відповіді мої теж все більше на питання схожі.
– Запитаю і я вас, – кажу. – Ви, звичайно, не гніваєтеся на мене, але чому ви вирішили, що потрапите після смерті саме в рай?
– Я не знаю. – замислилася співрозмовниця, – я на милість Божу сподіваюся. Можу і не потрапити, зрозуміло.
– Значить, точно не знаєте, і це теж велике питання – доля ваша загробна, як і моя, як і будь-якої іншої людини?
– Так, безумовно.
– І проте в цьому плані ви Богу готові довіритися – роблячи при цьому, звичайно, усе, що вимагає ваша християнська совість?
– А що ж мені ще залишається?..
– А раз так, і в усьому іншому теж довіртеся.
Я міг би, напевно, багато ще постаратися “від себе” сказати. Наприклад, що “грішники самі винні у своїх муках, і тому їх не жаль”. Чи що врятовані і ті, хто досягнув осель райських, будуть цілком поглинені спогляданням Божественної краси, тішитимуться любов’ю Божою і забудуть про все інше. Я подібні пояснення зустрічав – у різних книгах і в різних авторів. Але, проте, нічого такого казати не став.
Через одну, але дуже важливу причину: я не знаю, як усе буде в тому, іншому житті, оскільки сам знаходжуся ще в цьому. І я не хочу нічого навмисно чи не навмисно спрощувати або, навпаки, ускладнювати, намагаючись своїм обмеженим розумом осягнути і – більше того – пояснити те, що може бути осягнуте лише у вічності.
Я знаю інше. Знаю, що є безліч інших речей, інших питань, на які відповіді в цьому світі не знайти. Чому народжується дитина в сім’ї, в якій ніхто їй не радий, і чому подружжя, день і ніч благає Бога послати їм чадо, залишається бездітним? Чому смерть викрадає того, хто так потрібний, такий дорогий нам, а всіма забута і немов загублена в цьому житті літня людина живе, підбираючись потихеньку до столітнього ювілею, понад міру “насичена днями” і очікує смерті як позбавлення від страждань? Чому люди частенько люблять тих, хто нехтує ними, і самі нехтують тими, хто любить їх? Чому така хороша, така чудова людина пішла звідси, так і не набувши віри, пішла, залишившись чужою для Церкви і Бога? Нескінченний ряд “чому”, питань, які не мають задовільної відповіді.
Але Бог не залишає нас без того, що нам дійсно потрібне, а раз так, то ці відповіді нам тут і зараз не потрібні. Господь усе знає, ніщо не приховане від Нього, у тому числі і тяжкі роздуми, і сумніви, і вся наша уявна безвихідь. Через те і каже Він Своїм учням і нам каже про ту мить, коли ми зустрінемо Його: “І в той день ви не спитаєте Мене ні про що” (Ін. 16:23). Усі питання наші втратять своє значення, будуть вирішені остаточно і безповоротно в Ньому. Ми переживаємо це іноді в якійсь дуже маленькій, крихітній мірі ще тут, коли в скорботі і зніяковінні серця молимося і в молитві сповнюємося відчуття присутності Божої. Не змінюються, можливо, ще зовнішні обставини, не зникають труднощі, але скорбота йде, вона немов розчиняється у світлі і любові Отця до Його безрозсудних, немічних дітей.
Так або приблизно так я і постарався відповісти моїй співрозмовниці. І вона цією відповіддю задовольнилася.
Автор: ігумен Нектарій (Морозов)
