У книзі Буття сказано, що Бог повелів людям у раю виконувати одну-єдину заповідь – «Від усякого дерева в саду ти будеш їсти, а від дерева пізнання добра і зла не їж від нього, бо в той день, коли ти з’їси від нього, смертю помреш» (Бут. 2:16-17). Дотримуючи її, вони вчилися б безумовній любові до Нього – навіть якщо сенс заповіді і не був для них ясний до кінця. Як пояснила сенс подібної заборони Королева, героїня фантастичної повісті «Переландра» К. С. Льюїса, – «Як же можна не слухатися Того, Кого любиш?». А в Новому Завіті Христос каже про це надзвичайно ясно: «Хто любить Мене, той слово Моє збереже» (Ін. 14:23).
У цьому послуху повинна була проявлятися синівська любов людини до Бога – і так воно і було до певного часу. Але людина за своєю природою повністю морально вільна. Жодні моральні закони не мають над нею сили, якщо вона сам не захоче їх дотримувати, – але, звичайно, тоді їй доводиться приймати і наслідки своїх вчинків. І, як сказано в Біблії, одного разу Адам і Єва, спокушені пропащим духом злості, вирішили порушити заповідь.
Бажаючи обдурити людину і обмовити Бога, диявол запитав Єву: «Чи дійсно сказав Бог: не їжте ні від якого дерева в раю?» (Бут 3:1).
Тут сатана, як завжди, відверто збрехав. Адже насправді Бог якраз дозволив людям їсти від всякого дерева в раю, окрім одного дерева пізнання добра і зла, так що слова диявола фактично означають – «чи правда, що Бог такий жадібний і владолюбний, що усе вам забороняє?». Єва, ще не розуміючи, у чому каверза, уточнює зміст заповіді, – але змій у відповідь знову звинувачує Бога в брехні! Він каже їй: «Ні, не вмрете, але знає Бог, що того дня, коли ви з’їсте їх, розкриються очі ваші, і ви будете, як боги, що знають добро і зло» (Бут. 3:4-5).
І Єва повірила, і їла плід з дерева, і дала Адаму. Люди засумнівалися в Богу, перестали Йому вірити і порушили єдине Його прохання. Любов була зраджена. Щастя закінчилося, і у світ, в якому все дуже добре, проникли зло і смерть, змінивши його до невпізнання.
А називається дерево пізнання добра і зла так дивно зовсім не тому, що воно дійсно навчило людину «розрізненню добра і зла». Адам і Єва прекрасно розуміли із самого початку, що порушення заповіді – це і є зло. Тільки от до гріхопадіння вони знали добро на практиці, а зло в теорії, – а потім зовсім навпаки: добро стало примарним, а зло – реальним. Подальша біблійна історія підтверджує цю тезу, причому зло в людині явно прогресувало від покоління до покоління – адже вже син Адамів, Каїн, кинув виклик самому Богові і зважився навіть на вбивство рідного брата.
Несучи в собі самій зло, людина явно не могла б і далі «жити як у раю». Адже навіть якщо забути, що віднині весь Божий світ, що підкоряється людині і йде за нею, теж став ворожим, – то як заглушити голос власного сумління, як згладити з пам’яті минулу зраду? Уся природа людини, створеної для щастя, виявилася спотвореною гріхом. І навіть якщо воднораз всесвіт зцілиться від зла, людина навіть не помітить цього, бо сама все ще дивиться на світ очима зіпсутими гріхом. А таке життя – це вже не рай, і неможливо, навіть безглуздо його створювати, не зціливши спочатку людину, яка в ньому житиме.
Тато, забери мене додому
Уся древня історія світу, відома нам далеко не лише з Біблії, – це історія пошуків втраченого щастя. Людина вирішує в житті тисячі питань, але одного питання вона ніяк не може вирішити – як знову і назавжди стати щасливою? Чи можна повернутися в рай?
Але Едемського саду давно вже немає, а всі спроби штучно створити «рай на землі» натрапляють на людську недосконалість. І навіть якщо все навколо добре, то людині все одно може бути погано – здавалося б, абсолютно без всяких причин. Блаженний Августин у своїй «Сповіді», зверненій до Бога, так пояснював причину цієї туги: «Ти створив нас для Себе, і не знає спокою серце наше, поки не заспокоїться в Тобі».
Тому з погляду християнства вся історія побудови людських держав, створення різних релігій, спроб відтворити «рай на землі» свідчить про одне – насправді людині потрібен зовсім не рай у сенсі душевного благополуччя і повноти матеріальних благ – людині потрібне спілкування з Богом. Іншими словами, рай – це не географічне місце, а стан людської природи. І з народження кожна людина знову і знову у всі часи уперто перевіряє цю істину на собі.
Але без бажання повернутися до Небесного Отця немає жодного сенсу бажати повернення в той райський сад, який був колись втрачений. Дитина, яка багато років тому втекла з дому, не зможе відновити нормальні стосунки з батьками, якщо усе, що їй треба від батьків, – це гроші та інші матеріальні блага. Треба просто повернутися додому і помиритися, адже любов не буває нещирою або корисливою – інакше це не любов. А без любові приймати подарунки – совість замучить.
Але як примиритися з Богом, і чи прийме Він людей назад? Тривогу людини про своє майбутнє можна зрозуміти – адже про існування якогось нового майбутнього щастя здогадувалися, але нічого не знали твердо ні шумери, ні древні єгиптяни, ні індійці, ні євреї, ні слов’яни. А блаженство великих героїв грецької міфології, що відчувають після смерті вічне блаженство на полях Єлисейських, взагалі нагадує бенкет під час чуми. Славні воїни і діти богів щасливі, тоді як люди на землі продовжують страждати так само, як і раніше, і ніякі Гераклові подвиги не приносять надії на зцілення світу.
Але надія на щастя явно базується на чомусь досить міцному – адже мрії про те, що колись усе зло світу буде якимсь чином виправлене, все одно хоч би мигцем згадуються в найрізноманітніших міфологіях. Проте ніде не уточнюється, як це буде зроблено, ким і коли – втім, і самі герої епосів абсолютно не сподіваються на такий результат. Вони знають, що попереду в них нічого доброго немає, і тому все добре належить утілити, по можливості, ним самим – під час короткого життя на землі. Але найголовніше – вони намагаються жити в згоді з совістю не тому, що сподіваються на винагороду за праведність. Це філософія так званої «північної мужності» зустрічається, приміром, у багатьох скандинавських сагах, і, по суті, досить близька християнській етиці. А в Старому Завіті за принципом такої безкорисливої праведності намагаються жити всі люди від Адама до Авраама, якому Бог першому у відповідь на справжню вірність дав тверду обіцянку майбутніх благ. Тільки з цих пір люди вже не просто сподівалися, а насправді знали, що Бог хоче їх врятувати.
І саме тому, хоча біблійна розповідь про існування райського саду і про вигнання звідти людей не є унікальною, тільки християни знають особливе продовження цієї розповіді, її підсумок. І це – віра в Спасителя. За своєю суттю християнство – це і є віра в те, що Бог Сам у тілі прийшов на землю. Прийшов не просто так, а заради людини – щоб врятувати її від смерті і ввести в новий рай, який існуватиме вічно. До речі, іншої релігії, що стверджує, що Бог любить нас настільки, що спустився не лише на Землю, але навіть у пекло саме за нами, а не з якихось Своїх особистих причин, – просто немає на світі.
Автор: Катерина Мутовіна
