Рай. Безмежне, досконале, і в той же час таке просте людське щастя – кожна мить життя, постійно, вічно.
Але де шукати цей рай? І чи може людина взагалі колись по-справжньому бути щасливою – назавжди?
У ранньому дитинстві будь-яка дитина, захищена від суворого світу любов’ю батьків, живе немов би в раю. Її люблять, вона любить у відповідь, і перед нею – усе життя, усі горизонти земних радощів.
Але рано чи пізно дитячі мрії стикаються з реальністю – і образ вічного щастя починає тьмяніти. Виявляється, і райські поля з часом вицвітають. Рік за роком людина робить відкриття: птахи кидають своїх пташенят, найсильніші тварини вбивають тих, хто дещо слабший, – а люди не люблять один одного. І, нарешті, рано чи пізно ми стикаємося з тим, що вже назавжди розбиває образ раю на друзки, – смертю, у порівнянні з реальністю якої будь-які мрії про рай здаються лише наївною втечею від реальності.
Але щось усередині продовжує твердити: щастя – є. І нехай вже ніхто не пам’ятає і не знає, що ж таке рай, – але про дещо ми можемо здогадуватися. Адже не може ж бути, щоб людина була створена не для радості.
Слово всіма мовами
Починаючи розмову про те, чи існував колись і десь втрачений людиною рай, слід відразу сказати (хоча багато чим це і здасться дивним), що ідея про нього – не власне християнська. Про існування місця і часу, де люди колись давно були щасливими, можна прочитати в міфах і оповідях практично будь-якого народу Землі. Навіть у прадавній шумерській міфології за три тисячі років до Різдва Христового зустрічаються згадки про те, що колись «всяка річ була досконала» («Епос про Ґільґамеша»), і в цьому прекрасному раю, в якому жили люди, «ніякий лев не вбиває, ніякий сторож не відносить ягняти» (міф про Дильмуна). Подібні уявлення можна зустріти практично скрізь – багато древніх цивілізацій залишили нам схожі спогади про втрачений рай. Можна навіть сказати, що не звертати уваги на ці спогади – це означає просто ігнорувати хоч скількись відому нам культурну дійсність. Так, ніхто точно не знає, яким був цей рай – але про те, що він точно був, можна почути в будь-якому куточку Землі. Або ж доведеться припустити, що всі древні поголовно були відірваними від реальності фантазерами.
Приміром, у слов’янській традиції рай – це певне дивовижне і світле місце за межами відомого світу, майже потойбічне. Та і сама пам’ять про нього – відблиск якоїсь іншої реальності, і в цьому сяйві по той бік життя місця для пекла – немає. Антонімом втраченому раю служить не пекло після смерті, а просто звичайне людське життя, повне хвороб і трудів. Адже воно саме по собі вже майже тяжке для тих, хто пам’ятає про рай. А пекло – це вже певне «доповнення» до землі, звичайного місця страждань, і житло підземних богів, пов’язаних із смертю.
До речі, слова «пекло» і «геєна» були прямо запозичені слов’янами з грецької і єврейської культури (відповідно, мається на увазі Аїд з міфів Еллади і долина Еном біля Єрусалиму, в якій колись приносилися вогненні людські жертвопринесення).
А саме по собі українське слово «рай» індоіранського походження – і буквально означає «щастя». Схожі слова в інших мовах можуть нести різний сенс – «скарб», «багатство», «дар, володіння». Образ зрозумілий. Рай – це щастя в усій повноті, безцінний дар, який був вручений людям. Але хто вручив цей дар і хто забрав його в людей? І чи можна його повернути?
Любов дає імена
Якщо спробувати знайти відповідь у Біблії, то можна зробити один дуже важливий висновок: рай не лише був втрачений, але і його можна набути знову. Причому набутий рай – це щось вище, ніж рай втрачений; навіть описати майбутнє блаженство людини в раю достеменно неможливо, оскільки в мовах людей просто немає для цього відповідних слів.
Але, на жаль, іноді люди вважають, що раз біблійні уявлення про рай перекликаються з найбільш давньою на землі шумерською міфологією, то і Біблія – це лише збірка міфів, «християнська міфологія». Саме через подібне ставлення до тексту Священного Писання один з найбільш незрозумілих сюжетів Біблії – це саме розповідь про рай і перших людей, Адама і Єву. Як ні парадоксально, її так часто цитували у світовій літературі і так сильно спрощували в спробі пояснити її сенс – що майже абсолютно перестали розуміти.
Отже, якщо говорити про Біблію, то в ній написано: насадив Господь Бог рай в Едемі на сході, і помістив там людину, яку створив (Бут. 2:8). Цікаво, що згадане тут певне місце «Едем», яке книга Буття умовно розташовує між Тигром і Євфратом, у районі верхньої Месопотамії, схоже, має відповідність у «сусідній» шумерській мові, в якій слово eden означає «рівнина, степ». А слово גּ ן «ган» в єврейському тексті Біблії, яке переклали зрозумілим для всіх слов’янських народів словом «рай», означає просто «сад». До речі, при перекладі книги Буття на грецьку слово גּ ן було передане як «парадейос» (звідси «рай») – що теж означає «звідусіль захищене місце, сад» і є запозиченням ще з древнєіранської.
Іншими словами – про те, що рай, батьківщина людини – місце, спеціально відокремлене від світу, освячене, свідчать самі терміни, які є в багатьох мовах. З сенсу цих слів ми можемо зробити висновок, що, за уявленнями древніх, хоча людині і був вручений весь світ, але особливу частину цього світу Бог виділив для неї як своєрідний сад – що повністю перекликається з біблійним текстом.
І найголовніше, що відбувалося в цьому раю з першими людьми, – це постійне спілкування з Отцем. Вони могли чути голос Господа Бога, Який ходить у раю «під час прохолоди дня» (Бут. 3:8). Він був поруч, говорив з ними Сам, а вони могли Його чути! Можна лише здогадуватися, як були щасливі Адам і Єва на зорі людської історії, у світі, в якому усе дуже добре (Бут. 1:31). Це була ще не релігія – адже релігією ми називаємо пошуки Бога, спроби відновити з Ним втрачений зв’язок (relіgare). Ні – це було саме життя з Богом. А ще в дар Своїм юним створінням Бог вручив весь світ, заповідав володарювати «над рибами морськими [і над звірами,] і над птахами небесними, [і над усякою худобою, і над усією землею,] і над усякою твариною, що плазує по землі» (Бут. 1:28).
Але що означає «володарювати» і як людина мала обробляти і оберігати (див. Бут. 2:15) сад Едемський? Тут уява іноді малює ідилічну картинку, на якій перші люди натхненно орють землю і прополюють грядки, а в перервах дозвільно лежать в оточені левів і диких зайців. Але навряд чи скопування городу або гри з тваринами – це межа тієї радісної творчості, що була доступна людям у раю. Насправді можна припустити, що служіння Адама і Єви полягало зовсім в іншому.
Книга Буття каже нам, що людина дала імена всьому живому, усім тваринам і птахам, яких привів до неї Бог. «Це робить Бог, щоб показати нам велику мудрість Адама. Втім, це робиться не для того тільки, щоб ми бачили мудрість його, але і для того ще, щоб у даванні імен видно було знак володарювання», – пише святитель Іоанн Златоуст. А преподобний Єфрем Сирин зауважує, що давання імен усьому живому показує ще і «той мир, який був між тваринами і людиною, поки людина не переступила заповіді. Бо вони зібралися до людини як до сповненого любов’ю пастиря. Так, Адам прийняв владу над землею і став володарем усього того ж дня, в який прийняв благословення».
Ми і зараз даємо імена найдорожчим і найулюбленішим домашнім вихованцям, але в раю кожен птах, кожне маленьке звірятко були для людей особливими, унікальними. Отже Біблія просто нагадує нам: ставлення людини і світу були задумані як стосунки любові, а не тільки влади. Для Адама і Єви усе живе навколо носило особисті імена, бо їх любов наділяла створений світ сенсом.
Але чому зараз уявити собі міру любові перших людей, описану в Біблії, ми можемо лише умоглядно? Можливо, наші найщасливіші і найбезтурботніші дитячі спогади як би «нагадують» нам про ту нескінченну радість, яку знали перші люди. А потім, як ми не шукаємо цю радість у своєму житті, знайти її не вдається. От, щастя вже близько – але раптом усе немов розсипається, і пошуки втраченого раю починаються спочатку. Можливо, люди просто шукають не там?..
Книга Буття свідчить, що і любов, радість, щастя, і взагалі один одного Адам і Єва прийняли в дар від Бога, від люблячого Отця. Що ж сталося? Чому люди виявилися раптом вигнані з Едему?
Автор: Катерина Мутовіна
