Римлян 15:7-13 – 15:14-24

Римлян 15:7-13 – Єдина хвала при володарюванні Христовому

«Приймайте тому один одного, як і Христос прийняв нас до Божої слави. Кажу ж, що Христос для обрізаних став за служку ради Божої правди, щоб отцям потвердити обітниці, а для поган щоб славили Бога за милосердя, як написано: Тому я хвалитиму Тебе, Господи, серед поган, і Ім’я Твоє буду виспівувати! І ще каже: Тіштесь, погани, з народом Його! І ще: Хваліть, усі погани, Господа, виславляйте Його, усі люди! І ще каже Ісая: Буде корінь Єссеїв, що постане, щоб панувати над поганами, погани на Нього надіятись будуть! Бог же надії нехай вас наповнить усякою радістю й миром у вірі, щоб ви збагатились надією, силою Духа Святого!»

Знаменитий фінський композитор Ян Сібеліус створив ряд дивних симфоній. Перші шість розвивали форми, що раніше використовувалися іншими композиторами, по-новому їх переплітаючи і використовуючи. У Сьомій симфонії він застосував інший підхід. Якщо уважно її слухати, елементи традиційної трьох-частинної структури помітні. У музиці змінюються різні настрої, що тим чи іншим чином відповідають загальному задуму. Але Сібеліус об’єднав усі складові в одне величезне полотно, набагато більш цілісне, ніж це було в будь-яких спробах, що робилися раніше ним самим або кимсь ще.

Велика симфонія починається і закінчується в тональності, яка для багатьох композиторів служила чимось на кшталт «точки відліку», а саме, у до-мажорі. (Ви можете сказати, що вони так починали, бо це зручніше при звичайному розташуванні клавіш. Мені думається зворотне: клавіші розташовували відповідним чином тому, що до-мажор вже вважався чіткою початковою і кінцевою точкою.) Яка радість, коли в Сьомій симфонії мелодія, після численних змін тональності, з вдячністю повертається до того, з чого почалася!

Так і в Павла в цьому уривку. Багато читачів Послання до Римлян не бачать цього, бо підходять до тексту з конкретними питаннями, на які відшукують відповідь у попередніх розділах, а потім стомлено ретируються, подібно до інших слухачів Сьомої симфонії Сібеліуса, – на десятій хвилині! Послання до Римлян – найбільша симфонія, гармонійно і продумано влаштована. Кожен з його розділів (розділи 1-4, 5-8, 9-11) по-своєму цілісний і закінчений, кожен розвиває свої власні теми. Так і частина, що починається на початку 12-го розділу і закінчується кінцем цього уривка. (Рим. 15:14-16:27 – це вже епілог.) Але Павло увесь час тримає в голові цілісний задум, тому його розділи найтіснішим чином переплетені, у них багато перекличок, взаємних відсилань, як у симфонії Сібеліуса.

Звернемо особливу увагу на наступну: Павло закінчує тим, з чого почав. У 1:1-5 Павло викладає благовістя, яке йому доручене передати народам. У центрі цього благовістя стоїть Ісус: Ісус, Син Давидів і Син Божий, Який воскрес з мертвих і став Володарем світу. Це Павлова «точка відліку», як для композиторів – до-мажор. На неї зав’язані майже всі великі теми послання.

Підходячи до завершення симфонії, Павло вважає за потрібне повторити ключовий момент. Починаючи із в. 9, він цитує ряд уривків, щоб показати: у наміри Божі завжди входило ввести язичницькі народи в братську рівність з богообраним Ізраїлем. Радіючи великій перемозі, що дарована йому Богом Ізраїлевим, псаломщик сповіщає, що вихвалятиме Його не лише в Ізраїлі, але і серед народів (цит. Пс. 18:50 у в. 9). Мойсей, кажучи про справедливий суд і перемогу Божу над нечестивцями в Ізраїлі і язичницьких народів, закликає радіти цьому не лише Ізраїль, але і народи (цит. Втор. 32:43 у в. 10; цей уривок також тісно пов’язаний з іншими, використаними в Рим. 9-11). Потім у в. 11 апостол знову повертається до псалмів. Він цитує Пс. 117:1, де заклик хвалити Єдиного Істинного Бога звернений не лише до ізраїльських праведників, але і до всіх народів. І, нарешті, у нього йде Ісая: в Іс. 11:10 Павло знаходить слова, які органічно узгоджуються з послідовністю думки в цьому уривку і перекликаються з Рим. 1:3-4: «До Кореня Єссеєвого, що стане прапором народам, погани звертатися будуть до Нього».

Єссей був батьком царя Давида. Ісая посилає до початку розділу (Іс. 11:1), де Месія – новий пагінчик («галузка»), що росте із старого кореня після того, як від могутнього дерева залишився лише пень. Єврейські читачі тексту, мабуть, розуміли слово «Постане» просто в сенсі що «з’явився в народі». Павло вкладає сюди глибший сенс: Воскреслий!

Це знову нагадує про Рим. 1:4: через воскресіння з мертвих Ісус був проголошений Сином Божим, істинним Месією, Христом і втіленням самого Бога. І тут теж апостол сповіщає воскресіння. Народи покликані вклонитися Господові, підкоритися Йому і, як тут додано, надіятись на Нього. Тобто Христос не правитиме силою та утиском, накликаючи на них усілякі покарання, – ні, Він приносить надію всьому світу, ту саму надію, якої так часто бракує (і тоді, і тепер). Своїми словами Павло кидає виклик тому, кого вважали володарем народів по всій імперії. Але Ісус – реальність, а римський імператор – карикатура, підробка.

Таким чином, наприкінці Павло знову викладає суть благовістя і його силу об’єднати юдеїв і язичників в одну сім’ю. Взаємне прийняття християнами один одного (в. 7) ґрунтується на базовій християнській розповіді, яку Павло чітко резюмує у в. 8,9. Зупинимося на цьому переказі трохи детальніше.

Христос став служителем обрізаних (тобто Ізраїлю, древнього народу Божого, фізичної сім’ї Авраамової). Так була втілена і підтверджена істина і вірність Бога (яку непокірні ставили під сумнів: 3:1-9; на відміну від багатьох своїх читачів, Павло не забув цю тему!). Так здійснилися божественні обіцяння, дані Аврааму, Ісаку та Якову (див. Рим. 4-9). Проте мета цих обіцянь ніколи не полягала в тому, щоб Ізраїль був найголовнішим і усіма командував, – теорія, яку Павло вважає головною помилкою «Ізраїлю за тілом» (у тому числі і самого себе в минулому). Мета була абсолютно іншою: через Ізраїль призвати всі народи в єдину братську сім’ю. Нині вона реалізована через Ісуса Христа, і залишається лише одне: оповістити про це народи, заповідавши для них послух, віру і поклоніння.

Як у Рим. 1:4 Павло підкреслював силу Святого Духа у воскресінні і прославлянні Ісуса, так і тут він знову говорить про цю силу (в. 13), яка, будучи явлена в маленькій християнській общині, дасть їй твердість, мир у вірі і достаток надії. В. 13 сповіщає так коротко так про багато що, що його було б корисно вивчити напам’ять і частіше повторювати, навіть перетворити на молитву, молитву для себе і для нашої церкви, молитву про прославлення Бога в житті Його народу.

Римлян 15:14-24 – Шлях у Рим

«І я про вас сам пересвідчений, браття мої, що й самі ви повні добрости, наповнені всяким знанням, і можете й один одного навчати. А писав я вам почасти трохи сміліше, якби вам нагадуючи благодаттю, що дана мені від Бога, щоб був я слугою Христа Ісуса між поганами, і виконував святу службу Євангелії Божої, щоб приношення поган стало приємне й освячене Духом Святим. Тож маю я чим похвалитись у Христі Ісусі, щодо Божих речей, бо не смію казати того, чого не зробив через мене Христос на послух поган, словом і чином, силою ознак і чудес, силою Духа Божого, так що я поширив Євангелію Христову від Єрусалиму й околиць аж до Ілліріка. При тому пильнував я звіщати Євангелію не там, де Христове Ім’я було знане, щоб не будувати на основі чужій, але як написано: Кому не звіщалось про Нього, побачать, і ті, хто не чув, зрозуміють! Тому часто я мав перешкоди, щоб прибути до вас. А тепер, не маючи більше місця в країнах оцих, але з давніх літ мавши бажання прибути до вас, коли тільки піду до Еспанії, прибуду до вас. Бо маю надію, як буду проходити, побачити вас, і що ви проведете мене туди, коли перше почасти матиму я задоволення з вами побути.»

Я вже згадував, як у Північній Америці ми захоплювалися подвигами піонерів-першопроходців. Вони долали річки, яких не було на мапах, підіймалися на гори, що ще не мали назви, прокладали дороги крізь лісову гущавину, мандрували безкрайніми преріями. На кожному кроці їх очікували непередбачені небезпеки. Майбутнє таїло невідомість: вони сіяли урожай, не знаючи, чи підходить ґрунт; їм доводилося виносити то найсильнішу жару, то жахливий холод, всіляко проявляти силу і кмітливість. Так, слово «піонер» асоціювалося з мужністю, подвигом і пригодою!

Із самого початку Павло усвідомив своє покликання: бути піонером благовістя в тих краях, де про благовістя ще не чули. Знову і знову він виступав у синагогах і приватних будинках, на ринках і вулицях, перед правителями і простими людьми, селянами і городянами. Він учив, що немає безлічі язичницьких богів, але є тільки один Істинний Бог, і що цей Бог створив світ, любить його, несе йому справедливість і надію і навіть послав Сина Свого (який є Його власне втілення), – і цього Сина спіткала доля злочинця і бунтівника, але він воскреснув і став істинним Володарем світу. Павлові слова у в. 15, що деякі місця в Посланні звучать сміливо, мають наступний підтекст: до чого зраджувати собі? Адже апостол відважно говорив і діяв завжди, відколи зустрів воскреслого Ісуса на шляху в Дамаск.

Згідно в. 16, своє служіння Павло уподібнював священицькому служінню в Храмі. Тільки замість тварин, що приношувалися в жертву, він пропонував Єдиному Істинному Богові язичницькі народи, з їх новонабутою вірою і послухом, освяченими дією Духа Святого (в. 16). Жодному язичникові не спадало на думку, що таке може статися. Та і євреї про це не думали. У цьому плані Павло був першим.

Проте Павло знав, що є і інші апостоли. Є і інші місіонери, що обходять світ з Благою звісткою про Ісуса. Як видно з двох Павлових Послань до Коринтян (1-2 Кор.), деякі з цих місіонерів побували в заснованих Павлом церквах, що породило проблеми. Візит Павла в Рим міг створити зворотну ситуацію, і недивно, що апостол тривожиться.

Ситуація була особливо складною у зв’язку з численними міграціями, зокрема поверненням у столицю вигнаних юдеохристиян. Деякі з них були членами Павлових церков. (Наприклад, Присцилла й Акила, довірені друзі і колеги Павла. Вони будуть згадані в 16:3-4.) Інші, проте, із самого початку були римськими християнами, наверненими… ким? За переказами, апостолом Петром, але упевненості немає. По одній з гіпотез, християнство потрапило в Рим через простих, нічим особливо не видатних християн, чиї імена до нас не дійшли. Не виключено, що Павло знає про труди Петра в Римі, а тому розуміє, що діяти слід обачно.

Звідси і дещо туманні формулювання у в. 18 і 20. У перекладі важко передати кострубатість грецького оригіналу: виходить щось на кшталт «Бо я не посмію говорити про щось, чого Христос не зробив через мене для підкорення язичників словом і ділом». Як це часто буває, подвійне заперечення можна зрозуміти по-різному, але Павло явно визнає, що, окрім нього, інші місіонери теж потрудилися. Проте чужі служіння він не коментує.

Отже, Павло йде в Рим не будувати на фундаменті, закладеним кимсь ще (пор. аналогічний образ у 1Кор. 3:10-17, де він розглядає себе саме як людину, що закладає фундамент), а просто наново потрудитися для благовістя. Таке Павлове основне завдання, причому, як і скрізь (пор. 10:16), він роздумує над ним у світлі Писання, особливо уривків на кшталт Іс. 52:15 (див. 15:21), де говориться про Отрока Господнього, що страждає, і про вісників.

Згадаємо тут про 1:10-13, де апостол пише, що прямує в Рим не закладати основи християнства, а сподівається, що спілкування з римською общиною буде обопільно корисним. Зрозуміло, мова не про те, що благовістити в столиці вже немає нужди (за древніми мірками то було просто величезне місто, а християн у ньому налічувалося близько сотні!). Але для нього важливо не створити хибного враження. І це одна з причин, через яку він такий упор робить на свою майбутню місію в Іспанії.

Здавалося б, похід в Іспанію – ідея нова і несподівана. До неї не готує ніщо в інших посланнях апостола або в Діях. Але вона органічно вписується в усе, що нам про нього відомо. Павло мріяв сповістити про Ісуса Христа всьому язичницькому/римському світу, Іспанія ж знаменувала західні межі цього світу. (Звичайно, з позиції тодішніх географічних уявлень. Згадаємо, як в Ірландії святий Патрік думав, що дістався до північно-західних меж ойкумени!) До I століття Іспанія була вже давно під найсильнішим римським впливом; існували там і єврейські громади. Павло жадає зробити для них те, що робив майже для всіх інших.

Це допомагає зрозуміти, навіщо він написав Послання до Римлян. Досі найближчою йому церквою була Антіохійська (біля узбережжя північно-західної Сирії). Проте в Павла виникли там серйозні труднощі (Гал. 2:11-14), причому саме у зв’язку із співіснуванням юдеохристиян і християн з язичників як членів єдиної сім’ї вірних. І от зараз Павло розкриває детальніше своє розуміння божественного задуму, роблячи особливий упор на єдність вірних: він хоче, щоб римські християни стали його союзниками в майбутній місії, щоб на них можна було спертися.

Чи здійснив Павло свою мрію і чи дістався до Іспанії? На жаль, це ні з чого не видно. І це дає нам найважливіший урок: іноді Бог дозволяє нам мріяти про те, що хоче зробити Він сам, – не для того, щоб ми ці мрії реалізували (це могло б сприяти нашої гордині і марнославству!), але лише для того, щоб ми зробили перші кроки до виконання.

У той же час, можливо, перші кроки важливі по-особливому. Потрапив Павло в Іспанію чи ні, кінець кінцем, не так вже важливо: християнство досить швидко туди поширилося в будь-якому випадку. Важливе інше: під час підготовки до іспанської місії він написав Послання до Римлян, що мало величезне значення в наступній церковній історії. Іноді саме речі, які здаються нам маленькими і незначними, мають величезне значення в задумі Божому.

Попередній запис

Римлян 14:13-23 – 15:1-6

Римлян 14:13-23 – Шлях любові і миру «Отож, не будемо більше осуджувати один одного, але краще судіть про те, щоб ... Читати далі

Наступний запис

Римлян 15:25-33 – 16:1-16

Римлян 15:25-33 – Допомога Єрусалиму «А тепер я йду до Єрусалиму послужити святим, бо Македонія й Ахая визнали за добре ... Читати далі