Римлян 14:13-23 – 15:1-6

Римлян 14:13-23 – Шлях любові і миру

«Отож, не будемо більше осуджувати один одного, але краще судіть про те, щоб не давати братові спотикання та спокуси. Я знаю, і пересвідчений у Господі Ісусі, що нема нічого нечистого в самому собі; тільки коли хто вважає що за нечисте, тому воно нечисте. Коли ж через поживу сумує твій брат, то вже не за любов’ю поводишся ти, не губи своєю поживою того, за кого Христос був умер. Нехай ваше добре не зневажається. Бо Царство Боже не пожива й питво, але праведність, і мир, і радість у Дусі Святім. Хто цим служить Христові, той Богові милий і шанований поміж людьми. Отож, пильнуймо про мир, та про те, що на збудування один одного! Не руйнуй діла Божого ради поживи, усе бо чисте, але зле людині, що їсть на спотикання. Добре не їсти м’яса, ані пити вина, ані робити такого, від чого брат твій гіршиться, або спокушується, або слабне. Ти маєш віру? Май її сам про себе перед Богом. Блаженний той, хто не осуджує самого себе за те, про що випробовується! А хто має сумнів, коли їсть, буде осуджений, бо не робить із віри, а що не від віри, те гріх.»

Тією ніччю був великий снігопад. Коли вони розсунули ранком фіранки, то побачили, що садову хвіртку майже усю завалило. Снігу нападало – метр, не менше.

За сніданком син нагадав батьку, що той обіцяв дати йому якусь роботу по дому, щоб «заробити» на кишенькові витрати.

«Гаразд, – сказав батько, – зараз підемо на вулицю. Почнеш чистити доріжку».

Задоволений син швидко одягнувся, схопив лопату і взявся до роботи. Він вже був досить сильним, тому справа йшла на лад, сніг так і летів у різні боки. Нарешті син випрямив спину і задоволено оглядівся: доріжка від будинку до хвіртки була розчищена, по ній можна було пройти, навіть не посковзнувшись.

Вийшов батько.

«Молодець! – похвалив він, – йди додому, випий кави. Ти своє заробив!»

Але не встигли він увійти до будинку, як пролунав голос.

«А ти можеш потім прибрати сніг з моєї доріжки?»

Це був сусід. І питання його було непустим. Бо до снігу, що нападав на його сад за ніч, додався сніг, який необдумано перекидав на його територію хлопчик!

Батько і син переглянулися. Сусід зовсім не сварився. Навпаки, йому було смішно. Але що тепер робити?

«Мені здається, це робота для двох», – сказав батько.

У цьому уривку Павло розбирає схожу проблему: енергійно розчищаючи собі шляхи, можна не помітити, як зробиш неможливим прохід сусідам. Улаштовувавши своє власне християнське життя, можна ускладнити життя ближніх. Оскільки одним з основних юдейських і християнських образів, що означали поведінку, було саме «ходіння», «дотримання шляху», то недивний і в. 13: є небезпека наставити на доріжці в побратимів-християн всякого роду перешкоди, камені «спотикання та спокуси».

Тому, не без гумору помічає апостол, не судіть ближнього, але використовуйте свою здатність судити на те, щоб не наставити один одному перешкод! «Судження» як такі зовсім не забороняються: навпаки, як ми вже бачили, вони дозволяють відрізнити важливі християнські вчення від непринципових, в яких можливий плюралізм; вони ж допомагають не стати перешкодою для своїх християнських братів і сестер. Адже інші люди можуть знаходитися на іншому етапі християнського дорослішання: можливо, їх ще бентежать якісь аспекти християнської свободи, вони ще в них не освоїлися. Можливо, згодом вони поступово, мало-помалу здолають свої слабкості. Павло це не обговорює. Він не каже, як багато: «Що за дитячий садок! Пора вже їм перестати турбуватися через такі нісенітниці!» Подібні відповіді лише, образно кажучи, накидали б снігу на їх доріжку – неналежний спосіб поведінки з ближніми і непідходящий спосіб життя в християнській общині.

Значить, треба усвідомити, що їжа може стати нечистою не сама по собі, а внаслідок неправильного ставлення до неї. Звичайно, такий підхід багатий занадто великою суб’єктивністю, а тому його далеко не в усіх етичних питаннях можна застосовувати. Павло тут не висуває абстрактно-загальний принцип, а говорить саме про те, що люди їдять і п’ють, причому в конкретній ситуації. При співвідношенні із сучасними проблемами необхідно бути обережними. Взагалі у в. 14 Павло говорить наступне: їжа може стати і дійсно стає нечистою в той момент, коли людина починає вважати її нечистою. А у в. 20: вона може стати і дійсно стає злом (вже не просто «нечистою»!), коли куштування її – спокуса для ближнього.

Уривок у цілому звернений не до всіх римських християн, а до тих з них, хто, анітрохи сумніваючись, їсть усе підряд. Апостол пояснює: свобода – справа хороша, але іноді нею можна і треба поступитися заради тих християнських побратимів, чия віра може похитнутися від споглядання подібних вільностей.

Як ми вже бачили на початку розділу, видно, Павло тут має на увазі язичницько-християнську аудиторію: християни з язичників повинні стежити за тим, щоб не відштовхнути юдеохристиян. Це співзвучно тому, про що він вже писав раніше. Якщо в Посланні до Галатів йому доводилося виступати проти прийняття тамтешніми християнами єврейського Закону (вони намагалися консолідувати тим самим свою приналежність до сім’ї Месії), то тут зворотна проблема.

Якщо ми праві, що Послання до Римлян написане незабаром після повернення євреїв у Рим (54 Р. Х.), то Павлові заклики цілком зрозумілі. Юдеохристияни, що повернулися, застали в столиці імперії картину, яка їх вжахнула: християни з язичників роблять речі, які (в очах юдеохристиян!) асоціюються з язичництвом. Багато юдеохристиян могли не лише угледіти тут жахливу помилку і відступництво (в. 16), але і взагалі відмовитися від християнства, що дискредитувало себе.

Якщо християни з язичників дійсно стануть причиною відступництва, вони образять жертву Христову (в. 15), навіть перекреслять її. Було б щонайповнішим порушенням пріоритетів (в. 17) робити основний упор на їжу і питво, а не на реальність Царства Божого: праведність, мир і радість. Це все одно, що руйнувати будинок, який довго і ретельно вибудовувався самим Богом (в. 20).

В останніх двох віршах розділу наводяться чіткі критерії того, як віра повинна проявлятися в житті. В. 23 не стільки заповідає перевіряти чистоту своїх мотивів (хоча і це теж), скільки попереджає людей, викритих у в. 22, які добре розміркувавши поглинають усі види їжі і питва: не ставте інших людей у положення в. 23. Не нав’язуйте іншим вашу свободу. Звичайно, застосувати в сьогоднішньому церковному житті ці ідеали непросто і можливо тільки через серйозну молитву і роздуми, але чим більше ми вдумуватимемося в ці Павлові настанови, тим більше вони нам допоможуть.

Римлян 15:1-6 – Єдність: приклад Христовий, настанови Писання

«Ми, сильні, повинні нести слабості безсилих, а не собі догоджати. Кожен із нас нехай догоджає ближньому на добро для збудування. Бо й Христос не Собі догоджав, але як написано: Зневаги тих, хто Тебе зневажає, упали на Мене. А все, що давніше написане, написане нам на науку, щоб терпінням і потіхою з Писання ми мали надію. А Бог терпеливости й потіхи нехай дасть вам бути однодумними між собою за Христом Ісусом, щоб ви однодушно, одними устами славили Бога й Отця Господа нашого Ісуса Христа.»

Минулого місяця ми побували у Венеції. Яке все-таки унікальне місто створили люди багато століть тому! Не менш дивні і досягнення сучасних майстрів, які зміцнюють його, щоб воно не осіло повністю в лагуну. Усе місто немов пливе в навколишній воді (частково річці, частково морі), розділене на сотні маленьких каналів. На гондолі пропливаєш повз древні будівлі, статуї, магазини, готелі старовинні і сучасні. Як венеціанці цього домагаються?

У дзвіниці на площі Сан-Марко нам розповіли наступну історію. Вона стояла вже декілька століть, поки в 1902 році не дала тріщину і не рухнула. Міська рада відразу вирішила її відновити. Цього разу, виявивши, що фундамент завжди був неміцним, вони вгнали сотні паль у дно лагуни, причому по широкому простору, так що нова дзвіниця була укріплена набагато міцніше за стару. Зрозуміло, що, коли стоїш на площі, фундаменту не видно. Але якби його не було, нова вежа не лише сама б рухнула, але і пошкодила б сусідні будівлі.

Упродовж 14-го розділу Павло натякав, у чому полягає фундамент його позиції, але лише зараз він цілком розкриває карти. Спроби збудувати християнське життя часом нагадують будівництво міста на воді. Стільки усього потрібно врахувати, стільки існує різних поглядів, що не лише у волі Божій, але і у власних бажаннях нелегко розібратися, – у результаті, заплутавшись, ми обираємо лінію найменшого опору і робимо те, що найлегше. Результат виявляється плачевним: будівля рушиться. Для всієї нашої поведінки – християн як окремих людей і християнської сім’ї в цілому – потрібен глибокий і міцний фундамент. Його і створює зараз Павло. Жодних несподіванок: фундаментом є сам Месія, Ісус Христос і Біблія, як вона описує дії Христові.

Біблійна цитата у в. 3 може викликати питання: чому апостол вважає самоочевидним, що Пс. 69:10 стосується Христа? Чи не підтасовує він тлумачення під себе?

Жодних натяжок. Псалом 69 оповідає про страждання Ізраїлю в цілому та ізраїльського праведника, зокрема. (До речі, є в ньому щось венеціанське. У в. 2 автор псалма нарікає: «Спаси мене, Боже, бо води вже аж до душі підійшли!».) Павло вже спирався на цей псалом у 11:9-10, роздумуючи про події свого часу. Зараз він звертається до нього як до класичного опису тягот народу Божого, втілених у стражданнях його представника, – царя-помазаника. Спочатку автор псалма скаржиться на гоніння, потім закликає суд Божий на нечестя і, нарешті, хвалить Бога за позбавлення. Таким було і життя Ісуса, той месіанський шлях, на який Він був покликаний. У самому Собі Він утілив послух Ізраїлю волі Божій, рятівному божественному задуму (див. Рим. 3:21-26; 5:12-21).

Зупинимося і розміркуємо у світлі в. 4 про роль Біблії в повсякденному християнському житті. Зрозуміло, Павло має на увазі те, що ми називаємо «Старим Заповітом». (У ті часи ніякого «Нового Заповіту» не існувало.) Його точка зору абсолютно ясна: Старий Заповіт написаний для нас, християн, щоб ми по ньому вчилися, щоб з Біблією в руках ми мали мужність жити з терпінням і надією. Іншими словами, Біблія містить більш ранню частину розповіді, в якій живемо ми самі, показуючи коріння нашої віри. Чи, як варіант, вона дає надійний фундамент на майбутнє.

Багато християн ніяк не можуть засвоїти цей урок. Одні взагалі не помічають Старий Заповіт, вважаючи, що з появою християнства необхідність у ньому відпала. (Часом вони навіть посилаються на апостола Павла: «Бо кінець Закону – Христос» (Рим. 10:4). Але Павло був би шокований від такого тлумачення.) Інші християни, що серйозно ставляться до усього Писання, вважають Старий Заповіт обов’язковим для дотримання. Деякі з них пропонують навіть відновити єрусалимський Храм для жертвопринесень. Інші, проте, знаючи, що Новий Заповіт прямо оголошує деякі частини Старого застарілими (зокрема, Послання до Євреїв детально говорить про непотрібність тваринних жертвопринесень), намагаються знайти критерії: як визначати, що в Старому Заповіті як і раніше актуальне, а що вже – ні.

Павло, юдей I ст., який добре продумав своє богослов’я у світлі віри в месіанство Ісуса, сказав би, що останнє тлумачення правильніше, ніж попередні два, але все ж таки не зовсім правильне. Чому? Не можна сказати, що в Біблії щось застаріле. Справа в іншому: Старий Заповіт містить розповідь про те, як народ Заповіту був покликаний нести божественне спасіння в благе, але пропаще творіння. Це неминуче залучило народ (а згодом Христа) у тяжкі страждання: вони виявилися на передньому краю – тому передньому краю, де сконцентровується увесь біль людства, що повстало проти Творця. Після приходу Христа, Який виконав старозавітні сподівання, Біблія читається вже не як дивна розповідь без ясної кінцівки, а як фундамент великого дару Божого в Ісусі. І віднині для християн вона стала надійною підмогою. Вона зміцнює віру в те, що Бог довершить почате позбавлення. Звичайно, навчитися читати в цьому ракурсі Старий Заповіт не дуже легко, але вартує витрачених зусиль. Бо це не лише дає поживу розуму, але і збільшує надію.

Як сам Павло застосовує це до Христа і життя Його народу? На основі Псалму 69 він висуває принцип: навіть Христос не «догоджав» Собі, але узяв на Себе ганьбу, звернену до Бога Ізраїлевого. Це добре відповідає сказаному про Ісуса у Флп. 2:6-8 і 2Кор. 8:9, де Ісус гамує Себе, відкидаючи почесті, що належать Йому по праву, заради послуху рятівному задуму Божому. Зауважимо тут, як Павло пов’язує цей момент із закликом до «сильних» (тобто вірних, які, подібно до нього самого, знають, що Бог створив всяку їжу і жодна їжа сама по собі не є нечистою; 14:14). За словами Павла, применшення себе є не лише шлях Христовий, але і шлях, яким повинні постійно слідувати християни. Це перекликається з напученнями в 1Кор. 9 і Флп. 2:1-5.

Більше того, заклик Флп. 2 до однодумності знову знаходить своє віддзеркалення в Рим 15:5. На перший погляд, це дивно. Адже упродовж усієї дискусії, починаючи з 14:1, Павло учив читачів терпимості, умінню (у другорядному) не нав’язувати власні переконання братам-християнам. Але протиріччя немає, бо мова в даному випадку дещо про інше. Апостол закликає всіх християн мислити однаково про взаємне підпорядкування в згоді з Христом.

Такий шлях до наміченої ним мети, про що він детальніше скаже в наступному уривку, де богословська аргументація послання набуде гідного завершення. Сенс адже не лише в тому, щоб жити мирно і не сваритися. Усе це саме по собі добре, але потрібне більше: необхідно вибудовувати спільне життя в хвалі і служінні Богові. «Однодушно, одними устами» – от опис тієї радісної єдності, яка повинна з’явитися перед очима зовнішнього світу, а також і самих християн: вони не просто знайшли для поклоніння ще одно місцеве божество, але славлять Єдиного Істинного Бога всієї землі, нині відомого як Отець Ісуса Христа.

Попередній запис

Римлян 14:1-6 – 14:7-12

Римлян 14:1-6 – Немічні і сильні «Слабого в вірі приймайте, але не для суперечок про погляди. Один бо вірує, що ... Читати далі

Наступний запис

Римлян 15:7-13 – 15:14-24

Римлян 15:7-13 – Єдина хвала при володарюванні Христовому «Приймайте тому один одного, як і Христос прийняв нас до Божої слави. ... Читати далі