Римлян 13:1-7 – 13:8-14

Римлян 13:1-7 – Навіщо потрібна правляча влада

«Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противиться, самі візьмуть осуд на себе. Бо володарі пострах не на добрі діла, а на злі. Хочеш не боятися влади? Роби добро, і матимеш похвалу від неї, бо володар Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недармо він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві! Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління. Через це ви й податки даєте, бо вони служителі Божі, саме тим завжди зайняті. Тож віддайте належне усім: кому податок податок, кому мито мито, кому страх страх, кому честь честь.»

Коли ви чуєте слово «поліцейський», які у вас виникають асоціації?

У часи моєї молодості британський поліцейський був фігурою знайомою і шанованою. У разі потреби він міг виявити суворість, але всі знали: він на вашому боці. Тобто він хотів допомогти людям, захистити їх від небезпеки і насильства. До нього можна було підійти, запитати час або дорогу і отримати у відповідь правильну відповідь і посмішку. Вже однією своєю присутністю він вселяв спокій і відчуття, що все буде гаразд і прості громадяни можуть, так би мовити, спати спокійно.

А «податковий інспектор»? Тут трохи складніше. Коли я уперше почув це слово, воно звучало як попередження: з податківцями треба бути обережним і думати, що їм кажеш, а то вони змусять тебе заплатити більше, ніж потрібно.

А що ви думаєте при згадці про «уряд» або «мерію»? У багатьох країнах, у тому числі в багатьох західних демократіях, де всі ці посади виборні, поширено дещо цинічне до них ставлення. Зрозуміло, у владі попадаються і хороші, симпатичні люди, але дуже часто нас абсолютно не влаштовує, що вони роблять або не роблять. Як ні сумно, це ставлення все більше поширюється і на поліцію, причому навіть у нас у Британії. А є і такі країни, де бояться поліцію і навіть ненавидять її, причому не лише злочинці, але і чесні жителі.

Тим цікавіше те, що Павло тут написав. Для багатьох наших сучасників самоочевидне, що владі довіряти не можна. Для багатьох християн самоочевидне, що влада нелюдяна і корумпована, а на нас, як на учнях Господа Ісуса, справжнього Володаря світу, лежить завдання різко критикувати владу, виступати в опозиції, а часом серйозно ризикувати заради таких викриттів. Якщо додати сюди той факт, що Павло писав Послання до Римлян у першому столітті при імператорові Нероні (нехай на початку свого правління Нерон не був таким монстром, але все таки його система була повна несправедливості і беззаконня, та і до нього справи йшли не краще), деякі тлумачі вважають неймовірним, що ці рядки могли вийти з-під його пера. Можливо, перед нами пізня вставка? Згідно ще однієї версії, Павло тут щось недодумував: згодом же, вже знаходячись у римській в’язниці, він перейнявся куди скептичнішим ставленням до римського правосуддя.

Ці пояснення непереконливі. Більше того, вони пов’язані з нерозумінням уривка. На жаль, цим текстом часом жахливо зловживали упродовж історії: влада знаходила його зручним приводом, щоб заткнути рота критикам, – ніби, що б у країні не відбувалося, Павло не дозволив висловлюватися проти. Так було, наприклад, при режимі апартеїду в Південній Африці. Як це часто буває, якщо вирвати біблійні рядки з контексту, вони можуть ввести в оману.

Але якщо повернути контекст на місце, усе проясняється. Павло вже неодноразово говорив, що особиста помста християнам категорично заборонена. Але для нього це не означає, що Бог потурає злу і хоче, щоб суспільство скотилося в хаос, де бандитам усе зійде з рук. Більше того, навіть у країнах, де люди бояться влади і ненавидять поліцію, чого чекають громадяни у випадку вбивства чи грабежу? Природно, схоплення і покарання злочинця. Такий базовий і правильний людський інстинкт. Ми не хочемо жити за законом джунглів. Ми хочемо жити як люди в суспільстві, де встановлений правопорядок.

От, власне, і уся думка апостола. До того ж Павло бажає, щоб християни, до яких і так ставилися в Римі зневажливо, не ускладнювали для себе становища, створюючи собі репутацію баламутів. Благовістю жодної користі не буде, якщо християн стануть вважати божевільними дисидентами, які відмовляються співпрацювати з основними соціальними механізмами. Павло ні на секунду не забуває, що Ісус – справжній Володар світу, але він не хоче, щоб християни вступали в непотрібні сварки з меншими володарями. Так, християнство революційне за своїм змістом, але, якщо піднімати озброєний бунт, нічого доброго не вийде: тоді вірні гратимуть з імперією за її власними правилами. І тоді програють і вони самі, і благовістя.

Попутно Павло каже інші цікаві речі. Спершу він проголошує, що цивільна влада поставлена самим Богом. Можна уявити, як здивувався б при цій новині Нерон (чи будь-який інший римський імператор, що вважав себе божественним): він вважав, що влада йому належить по праву і вже в усякому разі не дана Богом Ізраїлевим! Мабуть, Нерон знайшов би таку ідею сміхотворною. Проте християни покликані вірити, що цивільна влада, велика і мала, поставлена саме Богом, бо Бог не хоче, щоб світ звалився в хаос. Це не розв’язує руки правителям творити усе, що вони хочуть, а означає лише те, що без уряду не обійтися: інакше зло розгуляється зовсім.

Звичайно, Павло розумів, що влада часто помиляється. Щоб у цьому переконатися, досить прочитати оповідання про його поневіряння в Діях. Але вникнемо в ці історії уважніше: приміром, оповідання про його перебування у Филипах (Дії 16) або про єврейський суд (Дії 23). Як тільки влада починає поводитися неправосудно, апостол тут же вказує їй на помилку і наполягає на справедливості. Популярності його це, напевно, не сприяло, але він цілком послідовний.

Його висловлювання про податки теж має сенс розуміти контекстуально. Римські піддані, що жили в столиці, платили два види податку, прямий і непрямий. Останній був такий непопулярний, що навіть призводив до хвилювань. Нерону якось довелося пообіцяти, що він скасує непрямі податки. (Сучасні циніки не здивуються, дізнавшись, що своєї обіцянки він не виконав.) Без сумніву, багатьом римським християнам спадало на думку, що платити цей вид податку необов’язково, якщо навіть язичників він обурює. Проте Павло виступає проти такої лінії. За своїм досвідом він прекрасно знав, що в християн будуть проблеми через куди серйозніші (у духовному плані) речі, тому в другорядних питаннях краще піти на компроміс і бути законослухняними громадянами.

Позицію Павла не можна назвати якоюсь особливо оригінальною: він спирається на юдейську традицію, яку розвиває у світлі Євангелія. Хоча Старий Заповіт викривав язичницькі народи і їх правителів, деякі з найсуворіших пророків-викривачів говорили Ізраїлю, що через ці самі язичницькі народи та їх правителів Бог діє на благо Ізраїлю (Ассирія в Іс. 10; Кир в Іс. 45; Вавилон в Єр. 29). За багато віків до народження Ісуса єврейські мислителі намагалися осмислити, як виходить, що, з одного боку, їх Бог-Творець володарює над народами, а з іншого боку, чужоземні володарі (часто нечестиві і аморальні ідолопоклонники) можуть бути небезпечні для Ізраїлю. Ця напруга досягла своєї кульмінації в той момент, коли Ісус на суді перед Пілатом оголосив: «Надо Мною ти жадної влади не мав би, коли б тобі зверху не дано було» (Ів. 19:11).

Усе це дуже складні питання, в які в нас тут немає можливості далі поглиблюватися. Слід, проте, зауважити, що настала пора відродити древні традиції християнської політичної думки, забуті в західній церкві упродовж останніх століть. Бо занадто легко християни проголошували, що Євангеліє – на боці «лівих» або «правих». Життя влаштоване, на щастя, складніше. (І це робить його цікавішим!) Перед лицем серйозного занепаду демократії (одне зі свідоцтв якому – шокуючи низька явка виборців) християнам екстрено необхідно розміркувати про значення того, що Бог бажає підпорядкувати весь світ певному праведному закону, а при цьому Ісус вже є Володарем неба і землі.

Римлян 13:8-14 – Любов, Закон і прийдешній День

«Не будьте винні нікому нічого, крім того, щоб любити один одного. Бо хто іншого любить, той виконав Закона. Бо заповіді: Не чини перелюбу, Не вбивай, Не кради, Не свідкуй неправдиво, Не пожадай й які інші, вони містяться всі в цьому слові: Люби свого ближнього, як самого себе! Любов не чинить зла ближньому, тож любов виконання Закону. І це тому, що знаєте час, що пора нам уже пробудитись від сну. Бо тепер спасіння ближче до нас, аніж тоді, коли ми ввірували. Ніч минула, а день наблизився, тож відкиньмо вчинки темряви й зодягнімось у зброю світла. Як удень, поступаймо доброчесно, не в гульні та п’янстві, не в перелюбі та розпусті, не в сварні та заздрощах, але зодягніться Господом Ісусом Христом, а догодження тілу не обертайте на пожадливість!»

Коли я ще вчився в пансіоні, літніми ранками я часто прокидався з першими променями сонця, годині о четвертій-п’ятій ранку. Я вважав, що спати довше було б просто безглуздо! Адже вранці яскраво світило сонце, а до полудня набігали хмарки і міг навіть розпочатися дощик. Як же можна пропускати ранок? До того ж я займався спортом і не хотів, щоб гру псувала негода. Загалом, було ясно: якщо раніше почати, то перепаде декілька годин сонячної погоди. Ну а уроки можна зробити і потім, коли розпочнеться злива. Я ще не розумів: чого мої друзі не прокидаються? Можна було б усім встати раніше і чудово використати час!

Цей образ раннього пробудження і використовує тут Павло (пор. 1Сол. 5). Він розвиває думку, вже коротко висловлену в 12:1-2. Старий світ («вік цей») все ще діє. Більшість людей будують життя відповідно до його моди і звичаїв. Проте зміна часів вже сталася! Нехай багато хто спить, але зоря, що почалася з життям, смертю і воскресінням Ісуса, вже розгорається! А це означає, що християни повинні жити відповідно до правил нового світу.

Павлові настанови дуже чіткі і конкретні. Ніч – це час, коли люди напиваються, влаштовують дикі вечірки і коять неподобства, яких посоромилися б при світлі дня. Для вірного така поведінка виключена, наскільки б не відповідала вона устоям суспільства. Ніч – це час безсоромності і розпусти. Для вірного про них не може бути мови.

Зрозуміло, що сенс тут у забороні на певні види поведінки (в. 13). Апостол додає ще одну подвійну заборону, яка не має відношення до звичайного протиставлення денної і нічної поведінки: сварливість і заздрощі зустрічаються вдень анітрохи не менше, ніж вночі (а може, і більше). Аналогія, отже, вже не цілком точна, але логіку вона не порушує. Бо для християнина гнів і образа заборонені в тій же мірі, що і пияцтво і розпуста. (По багатьом церквам цього не скажеш, але, проте, це так.)

Проте Павло не лише пояснює читачам, чого саме вони повинні уникати. Він показує, як цього уникати. «Зодягніться Господом Ісусом Христом», – каже він. Що це означає? І як виконати його пораду?

Порада «зодягнутися» продовжує метафору ночі/дня. От ми встаємо з ліжка, бо бачимо, що зоря вже зайнялася, хоча більшість людей сплять. Тепер ми повинні зодягнутися. Християнський «одяг» (двома віршами вище Павло говорив про «зброю», «зброю світла», яка потрібна, коли зайнявся світанок) – це сам Ісус, Господь Ісус, цар Ісус. Я знаю християн, які у своїй уранішній молитві свідомо просять, щоб їм «зодягтися» у вдачу Ісуса. Деякі роблять це трохи інакше: повільно і вдумливо читають якийсь уривок з Євангелій, просячи, щоб характер Ісуса, який вони там зустрічають, оточив і захистив їх, і щоб, спілкуючись з ними, інші люди зустрічали такого Ісуса. Деякі звертаються думками до свого хрищення, коли їх занурювали у воду на знак вмирання з Христом, а потім вони виходили з води на знак воскресіння з Христом, після чого (див. Рим 6) вони живуть вже не в старій епосі, а в новій. Саме тут осереддя того, що іноді називають Павловою «етикою»: новий світ вже тут, і ті, що належать Ісусу належать до Нього; тому вони повинні жити саме Його мірками, а не модою сучасного суспільства.

Нам можуть заперечити: але ж Павло чекав швидкого кінця світу! Хіба не казав він у в. 11, що спасіння от-от прийде у світ? А якщо він помилився в цьому, може, він помилився і в іншому? Можливо, ніякий новий день ще не настав?

На це слід сказати наступне: Павло взагалі не вірив у кінець світу. Коли в 2Сол. 2 він просить солунських християн не тривожитися, якщо вони отримають лист із словами, що День Господній вже настав, то ясно, що цей День не кінець світу. (Інакше солуняни не могли б його не помітити!) Без сумніву, Павло мав на увазі прийдешні історичні (а не після історичні) кризи і катастрофи. Судячи з його висловлювань про прийдешній новий світ у Рим. 8:18-27, новий світ буде звільненням, а не скасуванням нинішнього світу. Зауважимо також, що на протязі, як мінімум, століття (та і пізніше) християнські проповідники затверджували, що нова епоха вже почалася. Той факт, що ніякого «кінця світу» не сталося ні за Павлового життя, ні пізніше, їх не бентежив.

Якщо ми уважно учитаємося в послання Павла та інші ранньохристиянські тексти, нам стане ясно: вони не казали, що останній день спасіння настане скоро. Впродовж одного покоління мала статися лише одна подія: руйнування Єрусалиму (Мр. 13). Як ми знаємо, це пророцтво збулося в 70 році Р. Х. Що стосується останнього Дня, то, як вірили християни, він може настати в будь-який момент, бо воскресіння Ісуса, яке приготувало йому шлях, вже сталося. Початок новій епосі вже покладений. Для людства займається світанок, і самий час прокидатися. І в цьому сенсі не так вже суттєве, скільки часу мине між появою перших сонячних променів і моментом, коли вся земля буде освітлена сонцем.

У цьому періоді християни повинні жити як громадяни майбутнього віку. Час виконання божественних обіцянь означає також час виконання Закону Божого (в. 8-10). Це «виконання» не має жодного відношення до спроб повністю дотримати Тору, щоб поквитатися з Богом або набути особливо заслуженого статусу. Йдеться просто про таку відповідь на милосердя і любов Божі (12:1), при якому людина любить той спосіб життя, який відбиває характер Божий. (Хоча цю любов не зрозуміють і не оцінять ті, хто не пізнав любов і рятівну благодать зверху, Рим. 8:6-8.)

Тут концепція виконання Закону через любов входить у заклик жити морально переконливим для язичників чином. «Не будьте винні нікому нічого, – пише Павло (попередження, яке в нинішньому західному суспільстві повністю ігнорується), – крім того, щоб любити один одного». Якщо ви любите їх, ви не скоїте вбивства. Якщо ви любите їх, ви нічого в них не вкрадете. Якщо ви любите їх, вам буде приємно, що в такої людини є гроші, що на такій жінці красива сукня, що таке подружжя живе в доброму будинку. І вам не буде заздрісно: ви просто радітимете за інших людей. (Згадаємо Рим. 7:7-8: заздрість, жадання – саме те, у чому «я» виявив свою нездатність виконати Закон.)

Ще один момент: якщо ви любите ближнього, ви не скоїте перелюбу. Наскільки оманливим і неоднозначним буває наше слово «любов»! Тобто слово чудове, але аж надто багато воно може означати: і безкорисливу, жертовну любов, про яку каже апостол, яка зрікається від своїх власних бажань заради блага ближнього, – але і егоїстичне пожадання тіла іншої людини незалежно від наслідків. Другий тип «любові» слід було б називати «похіттю», але зазвичай «закоханий» у чужу дружину не називає свої почуття «похіттю»: адже предмет його почуттів такий привабливий, цікавий і спокусливий… що ж це, як не «любов»! І далі такий хід: хіба не каже сама Біблія, що «ніколи любов не перестає»?!

От таким шляхом багатьом вдається себе переконати, а деякі починають навіть сперечатися зі своїми духовними наставниками і порадниками. Але в Павла розмова коротка. Сенс любові, справжньої християнській любові, названій у Новому Заповіті словом «агапе» (хоча деякі грецькі автори використовували його і в ширшому значенні, на кшталт нашого поняття «любов»), полягає в наслідуванні жертовної любові самого Ісуса. Саме ця любов мається на увазі, коли апостол заповідає «зодягатися» в Ісуса (в. 14). У такій безкорисливій любові немає місця аморальності, особливо обману в шлюбі, який тільки прикривається словом «любов». Язичники, що поглядають на християн, повинні були здивуватися цьому факту. І ще, як мінімум, впродовж століття церква могла з долею гордості констатувати, що сексуальної розбещеності серед християн немає. Ну а в наші дні, на жаль, немає жодних приводів для хвастощів.

Попередній запис

Римлян 12:6-13 – 12:14-21

Римлян 12:6-13 – Спільне життя в Христі «І ми маємо різні дари, згідно з благодаттю, даною нам: коли пророцтво то ... Читати далі

Наступний запис

Римлян 14:1-6 – 14:7-12

Римлян 14:1-6 – Немічні і сильні «Слабого в вірі приймайте, але не для суперечок про погляди. Один бо вірує, що ... Читати далі