Римлян 6:1-5 – 6:6-11

Римлян 6:1-5 – Перемога над гріхом через хрищення

«Що ж скажемо? Позостанемся в гріху, щоб благодать примножилась? Зовсім ні! Ми, що вмерли для гріха, як ще будемо жити в нім? Чи ви не знаєте, що ми всі, хто христився у Христа Ісуса, у смерть Його христилися? Отож, ми поховані з Ним хрищенням у смерть, щоб, як воскрес Христос із мертвих славою Отця, так щоб і ми стали ходити в обновленні життя. Бо коли ми з’єдналися подобою смерти Його, то з’єднаємось і подобою воскресення»

Усі ми пам’ятаємо притчу про блудного сина (Лк. 15:11-32). Молодший син випрошує в батька свою долю спадку, йде з дому і марнотратить гроші, після чого повертається додому, як він думає, повністю зганьблений. І раптом на свій подив і радощі він бачить, що батько вибіг йому назустріч, привів додому і влаштував розкішний бенкет на його честь. Хоч син того і не заслуговував (і хоча старший брат бурчав), його зустріли удома саме як сина.

Уявіть тепер, що минуло декілька років. І тут у голову юнака закрадається думка. Він думає: життя налагодилося, повернулося до своєї звичної рутини. Брат його більш менш терпить, батько старіє. І він пам’ятає своє щасливе зітхання полегшення, яке він відчув, коли побачив батька, що вибіг назустріч… А думка така: а що коли знову спробувати? Узяти грошенят, і махнути на пару тижнів з дому, а потім з покутним виглядом повернутися… Дивишся, на честь повернення влаштують ще одну вечірку!

Дурниці? Не може такого бути? Як сказати! Дуже багато людей так і міркують. Як сказав пару століть тому один знаменитий філософ, «Бог простить мене, бо це Його робота». Та і в наші дні багато людей, схоже, думають, що церква повинна говорити світу тільки про прощення. Одного разу на радіопередачі мене запитали: «Скажіть, якщо церква віритиме в толерантність, чи не буде їй складно встановлювати моральний закон?» Нас увесь час закликають «бути ширше» і проповідувати, що Бог приймає людей такими, якими вони є. Іноді при цьому поминають Павла: ніби, де збільшувався гріх, там виник ще більший достаток благодаті і всяке таке. Отже, якщо людина грішить, їй слід сказати: «Нічого страшного, Бог тебе любить!»

Підозрюю, що Павло неодноразово стикався з таким підходом. Втім, з однією відмінністю: мені складно уявити, щоб хтось абсолютно серйозно став йому втлумачувати, що раз ми набуваємо божественної любові, будучи грішниками, то і повинні залишатися «грішниками», і тоді божественної любові стане ще більше. Вважаю, йому казали приблизно наступне: «Твоє вчення про благодать небезпечне. Не можна казати такі речі! Люди вирішать, що для них усе дозволене». Судячи з 3:8, на подібні звинувачення Павлу відповідати доводилося.

Частково 6-й розділ написаний з тим, щоб пояснити свою позицію з цього питання. Проте вона не є щось другорядне, начебто Павло відволікся від основної аргументації для відповіді на питання, що виникло під час справи. Ні, він використовує це питання так, як використовує боєць силу удару свого суперника, щоб завдати удару самому. І тут ми повинні звернутися вже не до Ісусових притч, а до древнішої розповіді – розповіді про Вихід. Він знаходиться в другій книзі Біблії.

Книга Виходу оповідає про те, як діти Ізраїлеві перебували в єгипетському рабстві. Бог почув їх плач, їх стогін від рабства і пригноблення, і послав Мойсея, щоб вивести їх з Єгипту і дарувати їм свободу в Землі обітованій. Вони відгукнулися на заклик: покинули країну рабства і знайшли нову свободу. Вони перейшли Червоне море, Бог привів їх до гори Сінай, де дав для них Закон. Але потім по пустелі їм довелося бродити… куди довше, ніж вони думали, – поневірятися і часом скаржитися на Бога. Та все ж Він вів їх, був серед них у стовпі вогненному і хмарному, поки не привів їх у землю, обіцяну їм у спадщину.

Розповідь про вихід добре відома. Менш відоме інше: тут, у Посланні до Римлян, починаючи з цього самого уривка, Павло розповідає його на новий лад. Розділ 6 описує, як християни перейшли через води хрищення (подібного Червоному морю), залишивши позаду себе землю рабства і набувши нової свободи (подібно до виходу з Єгипту і шляху в Землю обітовану). Далі в розділі 7 Павло згадає події біли гори Сінай, наступні події і дивне, нове виконання Закону. У розділі 8 він опише християнське життя як повернення до спадщини, яка є все спокуте творіння, і закличе не уподібнюватися древнім ізраїльтянам у скаргах. (Рим. 8:15: «Адже ви не хочете повертатися в рабство?»)

Чому Павло розробив аргументацію так само? Мені видяться три причини.

По-перше, він не забув (тоді як ми іноді забуваємо), що Ісус є виконання обіцянь, даних Аврааму. Проте в Бут. 15 (розділ, представлений у Рим. 4) Бог обіцяв Аврааму вивести Ізраїль з єгипетського рабства і привести його в Землю обітовану. Рим. 6-8 сповіщають: от, що Бог насправді обіцяв Аврааму. От справжнє виконання Заповіту. От шлях виправлення світу.

По-друге, багато юдейських сучасників Павла сподівалися на «новий вихід» – нове велике позбавлення Ізраїлю від пригноблення. Павло розділяє цю віру, але вкладає в неї не лише політичний сенс (позбавлення від римської окупації), але і сенс глибший: звільнення світу від гріха, тління і смерті.

По-третє, тим самим Павло свідомо підкреслює: діяння Бога в Месії, Ісусі Христі, є справжнє виконання ізраїльських сподівань. Ці сподівання зовсім не відкинуті. Навпаки, спасіння через Христа, спасіння в Дусімета усього, що було раніше. Як ми побачимо на початку розділу 9, усе це максимально напружено ставить запитання (Павло думав про нього, як мінімум, з початку розділу 3): як бути в такому разі з етнічним Ізраїлем? Таким чином, розділи 6-8 одночасно є цілком самостійним описом християнського життя і розкривають далі пафос того, про що Павло говорить у цьому посланні.

Отже, як же відповідає Павло на питання в першому вірші? Що сказав би він у відповідь на ідею, що раз Бог приймає нас такими, які ми є, то краще такими і залишатися, не змінюючись на краще?

Відповідає він наступне. Стаючи християнином, людина переходить з одного типу людства в інший. Більше того, вона помирає і воскресає разом з Христом. Уперше в Посланні до Римлян ми зустрічаємо цю украй важливу для нього ідею: оскільки Христос представляє Свій народ, те, що вірне відносно Христа, вірне і відносно Його народу.

Початком християнського життя Павло вважав хрищення. І в хрищенні, каже він, якраз і відбувається вмирання і воскресіння з Христом. Як розуміє він цю подію? Частково Павло бачить тут алюзію на вихід (яка була присутньою ще в Івановому хрищенні). Частково бачить зв’язок з хрищенням самого Ісуса від Івана. Але передусім він має на увазі «хрищення», про яке говорив сам Ісус (Мр. 10:38). У хрищенні християни помирають разом з Христом, і з Ним же повстають до нового життя.

Передусім тут відбувається зміна статусу. До нас прийшла благодать, і ми більше не знаходимося «у гріху» (5:8, 20). Благодать з’явилася не з тим, щоб повідомити нам, що усе і так гаразд і немає нужди змінюватися, але щоб позбавити нас, вивести нас з біди. Для порівняння Павло бере рослину (дерево або кущ). Якщо тебе пересадили в певний ґрунт, там ти і ростимеш. У хрищенні нас як би пересадили в смерть Ісуса, щоб ми стали оновленими людьми, пересадженими також і в Ісусове життя воскресіння.

Життя в новому статусі припускає відповідальність: цьому статусу треба відповідати. Для порівняння: коли людина одружується, її відчуття можуть не дуже сильно змінитися, але поводитися вона повинна інакше. Обітниці принесені, і їх можна порушити, але не можна скасувати. У багатьох культурах після смерті батька сімейства відповідальність за сім’ю повинен узяти на себе старший син незалежно від того, чи вважає він себе досить зрілим для подібного завдання. Нічого не поробиш, такий його новий статус: мусиш відповідати.

Зрозуміло, після хрищення людина може проігнорувати свою нову відповідальність і жити так, немов вона не знаходиться в новому статусі. Про цю проблему Павло детальніше говорить у 1Кор. 10. Але зняти з себе печать хрищення неможливо. І навіть нічого і думати про повернення в Єгипет. Краще усвідомити, хто ти є, і попрямувати в Землю обітовану.

Так або приблизно так міркує Павло в цьому уривку. Зробимо тут паузу і замислимося. Якщо ми хрищені, що це означає для нас? Яку відповідальність це на нас покладає? Чи ми не хрищені, чи не пора подумати про хрищення?

Римлян 6:6-11 – Мертві для гріха, живі для Бога

«Знаючи те, що наш давній чоловік розп’ятий із Ним, щоб знищилось тіло гріховне, щоб не бути нам більше рабами гріха, бо хто вмер, той звільнивсь від гріха! А коли ми померли з Христом, то віруємо, що й жити з Ним будемо, знаючи, що Христос, воскреснувши з мертвих, уже більш не вмирає, смерть над Ним не панує вже більше! Бо що вмер Він, то один раз умер для гріха, а що живе, то для Бога живе. Так само ж і ви вважайте себе за мертвих для гріха й за живих для Бога в Христі Ісусі, Господі нашім.»

Час від часу я чую, що хтось потрапив в аварію або важко захворів і забув, хто він такий.

Як це жахливо, і для нього самого і для оточення! Ми так звикли, що люди знають своє ім’я, адресу і роботу, що говорити з людиною, яка втратила пам’ять, дивно і дискомфортно. Адже бувають ще і випадки, про які нам нічого достеменно невідомо, коли дитина губиться і росте серед тварин, а тому не ідентифікує себе з людським родом.

Як би нам хотілося допомогти цим людям знайти себе, допомогти згадати, хто вони! Іноді мало-помалу, маленькими фрагментами їм вдається відновити частину своєї особи. Скажімо, дитина, що виросла в джунглях, може раптом виявити, що в неї є здатність членороздільної мови. У цьому уривку Павло намагається зробити щось подібне: допомогти людям згадати (чи дізнатися), у чому полягає їх нова християнська ідентичність.

Спершу він допомагає їм зорієнтуватися на мапі, намальованій їм наприкінці розділу 5. Ви пам’ятаєте, про що там йшла мова: є два типи людства; один – Адамів, другий – Месії, Христа. Усі ми спочатку були «в Адамі» і, чесно сказати, часто створюється враження, ніби ми досі в ньому перебуваємо. (Багато християн, для яких момент навернення залишився далеко в минулому, втратили живе відчуття божественної любові і прощення.) Проте Павло хоче нас переконати. Часто християни пояснюють свої погані вчинки тим, що в них діє «старий Адам» («стара людина»). Але Павло каже: ні, «стара людина» розіпнута з Ісусом. Адамовому життю була властива певна солідарність у гріху, який поневолював усіх подібно до того, як фараон поневолював ізраїльтян. Сенс же розп’яття полягає в тому, якщо ти помер, то цього поневолення вже немає. Як пояснює Павло у в. 7, якщо ти помер, ти вільний від гріха. Ти вільний від усіх звинувачень.

Що ж виходить? Що ми – ні те, ні се, ні в Адамі, ні в Христі, ні мертві, ні живі? Анітрохи. Всупереч уявній очевидності, Павло переконаний, що ми вже перебуваємо «у Христі» і що вірне стосовно Христа, вірне і стосовно нас. А для Христа вірне наступне: з пасхального дня Він живий, причому живий таким життям, якому смерть вже не в силах нічого заподіяти. Він не повернувся в те життя, яке в Нього було (як це сталося з дочкою Яіра, з Лазарем і, якщо вже на те пішло, з людьми, яких у давнину воскресили Ілля і Єлисей). Пройшовши через смерть, Він вийшов до нового тілесного життя, яке вже недоступне смерті. Нам ця ідея украй незвична, але ранні християни висловлюються стосовно цього максимально ясно. І Павло вважає, якщо ми знаходимося «у Христі», то саме такий і наш стан.

Втім, тілесно ми ще не воскресли. Це ще в майбутньому. За словами Павла, це майбутнє безперечне (Рим. 8:11; пор. 1Кор. 15), та все ж воно ще не відбулося. Але в особі і дії Ісуса це майбутнє вже увійшло до сьогодення, і його реальність сприймають вірні. Християнин стоїть на ґрунті воскресіння. Ми перебуваємо не «в Адамі», але «у Христі» – у тому, хто помер, а нині живий.

В. 11 («вважайте себе за мертвих для гріха») часто розуміють неправильно, ніби йдеться про новий стрибок віри, шляхом якого ми можемо вийти до нового виду святості, за межами спокуси і гріха. Декому таке тлумачення дуже подобається: хотілося б думати, що воно подобається більшості християн, які хочуть позбутися гріха. Але Павло каже тут про інше.

Він використовує тут дієслово, яке має значення «Рахувати, лічити» (як, наприклад, у бухобліку або складанні списку прибутків і витрат). Підрахунки – річ цікава в тому сенсі, що, з одного боку, у результаті виходить відповідь (цифра), яка раніше не існувала; з іншого боку, ви дізнаєтеся факт, який існував із самого початку. Тобто підрахунок не створює нової реальності. Поки ви його не зробили, ви не знаєте, скільки грошей у вас у касі. Але від процедури підрахунку ні додасться, ні убавиться жодної копійчини.

От до такого роду підрахунків нас і закликає Павло. Він не кличе нас до стрибка віри, при якому нам доведеться переконувати себе, що ми вже безгрішні. Це дуже важливо зрозуміти! Результати підрахунків, як відомо, часто виявляються несподіваними. І віра тут полягає не в тому, щоб закрити очі і спробувати повірити в неможливе, але навпаки, у тому, щоб розплющити очі на реальність Ісуса, на Його смерть і воскресіння, а також на власний статус – хрищеного і віруючого члена народу Божого, що перебуває «у Христі». Такий виклик в. 11. Нам треба згадати про те, хто ми такі, і поводитися відповідно.

Стосовно цього є відома і вдала ілюстрація. (Я давно її знаю, але нещодавно міг спостерігати її в реальному житті одного свого знайомого.) Уявіть, що ви зняли в оренду будинок, а домовласник виявився на рідкість неприємним типом: вимагає зайву плату, вдирається без дозволу в приміщення, а на всі ваші заперечення загрожує судовими санкціями чи просто обіцяє побити. Вам страшно, і ви вважаєте за краще не зв’язуватися. Становище виглядає тупиковим.

І раптом, на щастя, ситуація змінюється. У вас підшукується нове місце для житла. Більше того, хтось платить за вас частину орендної плати, що залишилася, і ви з’їжджаєте з обридлого будинку. Після цього ви починаєте жити собі спокійно, усе у вас гаразд, але тут… О жах, біля дверей з’являється старий домовласник. Він вдирається у ваше нове житло і злісно вимагає ще грошей. Інакше він загрожує притягнути вас до суду. Як би від нього позбутися? Вам так і хочеться дати йому те, чого він вимагає, аби він скоріше пішов. У той же час ви знаєте, що ви більше не його наймач. За рахунками усе сплачено, ви більше ні за що йому не винні. Тремтячи, ви встаєте і просите його піти. У нього немає жодних прав!

У принципі, якщо він вже дуже докучає, ви можете навіть викликати поліцію… Саме про це говорить Павло у в. 11. Він каже: згадайте реальну ситуацію, згадайте, хто ви! Не піддайтеся голосам, які запевняють, що ви ще знаходитеся в Адамі і повинні поводитися так, як звикли. Чиніть опір спокусі, нехай навіть піддатися їй було б заманливо. Мислить прямо, поводьтеся відповідно до тієї правди, яка вам відкрилася.

Попередній запис

Римлян 5:12-17 – 5:18-21

Римлян 5:12-17 – Адам і Христос «Тому то, як через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так ... Читати далі

Наступний запис

Римлян 6:12-14 – 6:15-19

Римлян 6:12-14 – Заклик до святого життя «Тож нехай не панує гріх у смертельному вашому тілі, щоб вам слухатись його ... Читати далі