Римлян 5:12-17 – 5:18-21

Римлян 5:12-17 – Адам і Христос

«Тому то, як через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так прийшла й смерть у всіх людей через те, що всі згрішили. Гріх бо був у світі й до Закону, але гріх не ставиться в провину, коли немає Закону. Та смерть панувала від Адама аж до Мойсея і над тими, хто не згрішив, подібно переступу Адама, який є образ майбутнього. Але не такий дар благодаті, як переступ. Бо коли за переступ одного померло багато, то тим більш благодать Божа й дар через благодать однієї Людини, Ісуса Христа, щедро спливли на багатьох. І дар не такий, як те, що сталось від одного, що згрішив; бо суд за один прогріх на осуд, а дар благодаті на виправдання від багатьох прогріхів. Бо коли за переступ одного смерть панувала через одного, то тим більше ті, хто приймає рясноту благодаті й дар праведности, запанують у житті через одного Ісуса Христа.»

Скульптор радів справі рук своїх. Статуя була як жива, і на площі добре виглядала. Вона зображувала людину, яка усе життя прожила в маленькому портовому містечку, а відомою стала, організувавши службу берегової охорони. Людина прославилася тим, що з колосальним ризиком для життя врятувала майже самостійно людей, човен яких розбився об скелі в зимовий шторм. Місто було їй вдячне і замовило скульпторові статую.

Але попереду чекали тривоги. Наступного літа в місті побувала молодіжна компанія, шпана. Вони, як мовиться, весело погуляли: розбили декілька вікон на маленькій вуличці і нахамили перехожим. Потім дісталися до статуї: як же не потішитися! Спочатку розмалювали її червоною фарбою. Потім стали тренувати на ній бойові удари: розбігалися і з усього маху били в стрибку обома ногами. Бідна статуя, зовсім не розрахована на таке поводження, впала з постаменту на дорогу і розсипалася на друзки. Весело регочучи, хулігани віддалилися.

Міська рада довго вирішувала, що робити. Вони не хотіли здаватися і покликали скульптора: чи не зробить він статую наново, у точності як була? Але скульптор придумав щось трохи краще. Статую він виготовить, але з набагато міцнішого матеріалу. Він також удосконалить її зовнішній вигляд. Навіщо ж повертатися до того, що вже було! Скульптор використовував можливість створити ще чудовішу річ.

Розповідь можна було б продовжити. Мені хотілося б думати, що ті юнаки самі потрапили в біду на човні, були врятовані тією самою береговою охороною і одумалися. Але повернемося до Павлового оповідання, де самий час звернути увагу на річ, яка може вислизнути при читанні його дуже місткої і лаконічної аргументації. Думка Павлова така: у Месії, Ісусі Христі, Бог зробив щось набагато більше, ніж просто повернув людство до того стану, в якому воно перебувало до гріхопадіння. Статую виготовили наново, і тепер вона навіть красивіше колишньої. Це не просто «вони зламали, а Бог полагодив». Мова про щось незмірно більше. І якраз про те Павло говорить у в. 15, 16 і 17.

Як апостол прийшов до цього погляду? Зараз він як би резюмує сказане раніше. Перед нами розповідь про Адама і Христа. Сенс Заповіту з Авраамом, як ми вже бачили, полягав у тому, щоб покінчити з первородним гріхом людства, з тим фундаментальним ідолопоклонством, яке вело до розпаду і деградації справжньої людяності, а кінець кінцем, до смерті. Зараз Павло показав, що обіцяння Аврааму виповнилися в Ісусі Христі, і прозріває в майбутнє (5:1-11): як реалізується наша надія на майбутнє. Відповідно, апостол може тепер зробити нарис усієї загальної картини – картини, від якої він відштовхуватиметься у своїх міркуваннях про оновлений народ Божий.

Причому «нарис» – це ще слабо сказано. У цьому уривку Павло мислить так швидко, а пише так лаконічно, що для яснішого викладу думки кожне з його слів потрібно було б замінити на чотири чи п’ять. Зрозуміти його нелегко, але поступово вимальовується така картина.

Павло починає у в. 12 так, немов збирається сказати наступне: як через одну людину гріх увійшов до світу, так через одну людину Бог переміг гріх. Але він зупиняється на півдорозі. Він зрозумів, що, перш ніж вибудовувати таку симетричну структуру, необхідно сказати дві речі. Перший з цих додаткових моментів міститься у в. 13-14, а другий складає тему в. 15-17.

В. 13-14 пояснюють загадку, над якою міг роздумувати уважний читач. Між Адамом і Мойсеєм минуло досить багато часу. Адаму була дана пряма заповідь, і він її порушив; через Мойсея Бог дав Ізраїлю цілий ряд прямих заповідей, і ізраїльтяни їх порушували. Але в проміжку між цими двома подіями люди продовжували грішити і помирати, а тим часом не існувало Закону, яким вони могли б керуватися. Для Павла дуже важливе місце Закону Мойсеєвого в загальному володарюванні гріха (див., наприклад, розділ 7), тому він відразу поспішає усунути можливі непорозуміння.

Як ми вже бачили, в. 15-17 далі пояснюють, що виправлення людства припускає щось набагато більше, ніж просто усунення наслідків Адамового гріха. «Гріх» і «дар» – не рівноправні члени дихотомії. Смерть має суто негативний сенс. Божественний дар життя просто з нею не порівнянний: не можна мислити смерть і нове життя як речі, що на рівних протистоять одна одній. «Негативний вердикт», «засудження», яке відбулося за первинним гріхом, було прямим результатом скоєного, але Бог узяв ініціативу у Свої руки в ситуації, де вже не було нічого, окрім гріха, де були суцільні розвалини, – щоб зробити з людей щось суттєве більше, ніж те, чим вони колись були.

В. 17 ще більше розширює контраст. Наслідком гріха стало «панування смерті»: смерть, з її розпадом і розкладанням, нині торжествує у світі. Здавалося б, логічно чекати, що цьому володарюванню буде протиставлене «панування життя». Але Павло йде далі: чекаємо ми – володарювання тих, хто приймає від Бога дар участі в Заповіті; тих, хто «виправданий». Павло нечасто говорить про прийдешнє «царювання» тих, хто належить Ісусу (тема, відома нам по інших ранньохристиянських текстах, – Об. 20:4,6). Проте тут, як і, скажімо, в 1Кор. 6:2, ця ідея є видимою ясно. «Царство Боже» (тобто суверенне і рятівне володарювання Бога над світом) нині проявляється через воскреслого Господа Ісуса. Проте створюється враження, що в майбутньому воно проявлятиметься через людей повністю викуплених, – людей, які в сьогоденні виділені через дарований ним Богом статус приналежності до Заповіту, статус «виправданих».

Після цих пояснень Павло може повернутися до перерваної думки у в. 12: як через одну людину, так і через одну людину. Але, перш ніж переходити до наступного уривка, зупинимося на хвилину і подумаємо про рясну щедрість божественної благодаті. Озирнемося на в. 15-17: як часто в них трапляється слово «дар»! Чи усвідомлюємо ми, наскільки рясно обдарував нас Бог?

Римлян 5:18-21 – Торжествуюче володарювання благодаті

«Ось тому, як через переступ одного на всіх людей прийшов осуд, так і через праведність Одного прийшло виправдання для життя на всіх людей. Бо як через непослух одного чоловіка багато-хто стали грішними, так і через послух Одного багато-хто стануть праведними. Закон же прийшов, щоб збільшився переступ. А де збільшився гріх, там зарясніла благодать, щоб, як гріх панував через смерть, так само й благодать запанувала через праведність для життя вічного Ісусом Христом, Господом нашим.»

Бог зробив це; Бог зробить це. Такий короткий сенс цього дивного маленького уривка, що підсумовує попередній хід міркувань.

Здавалося б, це дивно: слово «Бог» у цих віршах відсутнє. Але справа не в наявності або відсутності відповідного слова. Говорячи про те, що зробив Ісус (в. 18-19), і про «благодать» (в. 20-21), апостол вказав саме на Бога, чий рятівний задум нині здійснений. Подібно до хорошого оповідача, він надав нам самим думати про того, Хто міг скласти і реалізувати подібний план, про Того, чиє таємне ім’я є «благодать».

Раніше ми наводили приклад із статуєю. Уявимо тепер дві статуї на міській площі, одна навпроти одної. Одна з них – сумна, похмура. Справжня смертна маска колись благородної людини, яка провела безглузде і безпутне життя, і на обличчі її безпомилково читаються знаки розкладання і деградації. І друга статуя – саме життя, сам захват, немов вона от-от легко зіскочить з постаменту і піде в танок. Дві абсолютно різних людини. Про ці два типи людей Павло детальніше поговорить у наступних розділах, а доки розберемо уважніше, що це за образи.

Перший тип – Адамове людство. Адам, «один чоловік», переступив заповідь Божу, і це принесло у світ гріх і смерть. (Павло не піднімає питання, і ми не будемо про те, які реальні події стоять за барвистою розповіддю в Бут. 3. Досить сказати, що уявлення про дивний і благий світ, колись зіпсований людським бунтом, залишається фундаментальним для усієї ранньохристиянської та юдейської думки.) У стані гріха людство являє собою сумну картину. Гріх приносить осуд (в. 18), останній Суд, про який велася мова в 2:1-16. Ті, хто живе в стані гріха, суть «грішники» (в. 19). Тобто це не в цілому хороші люди, які час від часу коять щось не так, а глибоко зіпсовані люди, чиї вади знову і знову виявляються в різних конкретних гріхах.

Через «праведність Одного», Месії, Ісуса Христа, виник новий тип людини. Ісус утілив у Собі і справедливість божественного Заповіту, і послух віри, яку не приніс Ізраїль (3:2). Тут Павло підсумовує те, що сказав про вірність Христові в 3:22. Поняття «праведність» (в. 18) і «послух» (в. 19; пор. Фил. 2:8) описують хресну смерть Ісуса так, щоб підкреслити її значення як кульмінацію рятівного задуму Божого. Бог уклав з Ізраїлем Заповіт з тим, щоб через Ізраїль перемогти гріх, що вторгся у світ. Тепер у Христі ця мета здійснена.

Як ми вже бачили, ці оновлені люди оголошені «правими»/«праведними» і отримали обіцяння про майбутнє «життя». Саме такий сенс «виправдання і життя» у в. 18 і «праведності» у в. 19. Ці вірші також підкреслюють загальний характер гріха Адама і рятівного діяння Ісуса. Спасіння принесене не якійсь одній групі людей, але усім – однаково юдеям і язичникам.

В. 20, проте, говорить трохи про інше. Тут знову звучить тема, яку ми вже неодноразово зустрічали в попередніх розділах. В одній частині Адамового людства з’явилося щось нове і тривожне: «Закон же прийшов». Чому раптом Павло завів тут мову про єврейський Закон?

Показовий момент! У ті часи багато юдеїв (та і сам Павло спочатку) вважали Закон початком нової моделі людства. Ізраїль покликаний бути іншим, ніж решта світу; Бог дарував Закон Своєму народу, щоб це стало реальністю. І в якомусь сенсі так і є. Ставлення Павла до Закону далеко не однозначне.

У даний момент апостол, проте, хоче сказати наступне: коли Ізраїль отримав Тору (Закон), це не лише не створило новий тип людини, але і посилило старі проблеми. «Закон же прийшов, щоб збільшився переступ» (в. 19). Значну частину 7-го розділу Павло пояснюватиме, що це означає. Забігаючи трохи вперед і з оглядкою на 5:13-14, пояснимо коротко його позицію. Сам по собі переступ (у сенсі звичайного людського гріха) подібний до маленького кольорового слайду: неозброєним оком його майже і не розрізниш. Закон як би вставляє цей слайд у проектор і направляє на нього промінь світла – і тоді ми бачимо велике, яскраве зображення. Закон привертає увагу до гріха, але сам по собі він беззахисний, не здатний його зупинити.

Повернемося до наших двох статуй. Похмура статуя тримає в руках книгу, в якій записані всі її недоліки і гріхи. Обличчя спрямоване в книгу, і на ньому відбитий безсилий жах. Проте Павло каже, що «де збільшився гріх, там зарясніла благодать». (Він використовує слово, яке ще зустрічається тільки в 2Кор. 7:4, а за іншими старогрецькими текстами невідоме. Можливо, апостол сам його і вигадав.) Сенс не в тому, що Бог не надає значення Закону. Просто Бог знайшов новий і незвичайний спосіб виконання Закону. Знову ж таки про це Павло поговорить більш детально пізніше, у 8:1-11 і 10:5-9. А друга статуя теж тримає книгу, але яскраві і кольорові сторінки цієї книги наповнені радісною розповіддю. Про те, як таке вийшло, Павло скаже далі.

Остаточна картина у в. 21 показує саме цей контраст. «Гріх панував через смерть»: «гріх», що тепер розуміється як певна абстрактна сила, опанував цей світ. Гріх правив світом подібно до тирана, безжально пригнічуючи усе, що дихає і ворушиться. Царство зла – мертве, холодне, статичне. І тут у другій половині того ж самого вірша вторгається жаркий потік нових чудових можливостей – це життя майбутнього віку, той час, коли Бог встановить нове творіння і усуне усіляке зло (див. 8:18-25).

Говорячи про панування благодаті, про другу модель людського існування, Павло додає дві фрази, щоб показати, як набуває це надзвичайне нове життя. З одного боку, це відбувається «через праведність Божу». (Повторимося, що Павло тут використовує поняття, що погано піддається перекладу. Сенс його в даному випадку зрозумілий, якщо пам’ятати про аргументацію в попередніх розділах.) Новий світ, новий тип людського існування виник тому, що Бог Живий вірний Своєму Заповіту – Заповіту, укладеному з тим, щоб виправити світ. З іншого боку, це досягнуто «Ісусом Христом, Господом нашим». Подібно до майже всіх інших уривків цього розділу (див. 5:11; 6:11; 6:23; 7:25; 8:11; 8:39), цей розділ закінчується нагадуванням про ключове значення того, що Бог зробив в Ісусі. У цьому розділі хресна смерть Ісуса розумілась як діяння любові Божої (5:8) і послух, через який, – відповідно до Заповіту – були переможені гріх і смерть і восторжествувало життя.

Отже, виник новий тип людини. Перед нами стоїть питання: по якій бік міської площі ми живемо?

Попередній запис

Римлян 5:1-5 – 5:6-11

Римлян 5:1-5 – Мир і надія «Отож, виправдавшись вірою, майте мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа, через Якого ... Читати далі

Наступний запис

Римлян 6:1-5 – 6:6-11

Римлян 6:1-5 – Перемога над гріхом через хрищення «Що ж скажемо? Позостанемся в гріху, щоб благодать примножилась? Зовсім ні! Ми, ... Читати далі