Римлян 1:14-17 – 1:18-23

Римлян 1:14-17Блага звістка, спасіння і справедливість Божа

«А гелленам і чужоземцям, розумним і немудрим я боржник. Отже, щодо мене, я готовий і вам, хто знаходиться в Римі, звіщати Євангелію. Бо я не соромлюсь Євангелії, бож вона сила Божа на спасіння кожному, хто вірує, перше ж юдеєві, а потім гелленові. Правда бо Божа з’являється в ній з віри в віру, як написано: А праведний житиме вірою.»

У дитинстві я любив збирати іграшкові моделі літаків. Пам’ятаю, виймав деталі з коробки, розкладав їх, а потім вивчав схему-інструкцію, що пояснює, як з’єднувати деталі одну з другою. Ці інструкції були схожі на ті, які використовують автомеханіки: намальована вже зібрана модель, від різних її частин відходять пунктирні лінії; по той бік ліній – картиночки поменше, де ці частини машини зображені в збільшеному масштабі.

Дуже важливо також дотримувати точну послідовність: спочатку фюзеляж, потім крила, потім шасі і т. д. Тут не можна поспішати, а то нічого не вийде: тільки вимажешся клеєм, а процес застопориться на півдорозі.

Рим. 1:14-17 – один з тих Павлових текстів, які нагадують мені подібні схеми. Втім, у даному випадку все навпаки: у нас є цілий літак (чотири дуже містких вірша, насичених складними і глибокими поняттями). Щоб подивитися, як працюють його частини, треба розібрати його по частинах. Потім ми складемо ці частини назад і подивимося, чи полетить наша модель.

Але спочатку врахуємо контекст. Павло пояснює, чому збирається прийти в Рим. По ходу справи він глибше розкриває значення благовістя, про яке вже говорив у в 1-7. Він іде в Рим як благовісник: це – частина його місії, бо звістка адресована всім і кожному. Цієї своєї ролі він не соромиться, оскільки благовістя – сила Божа, спрямована на спасіння людей; воно розкриває справедливість Божу, давній задум Божій про виправлення світу і людей.

Але навіщо Павло згадує, що «не соромиться» благовістя? У сучасному західному світі християни часто соромляться своєї віри. У газетах, по радіо і телебаченню ця віра так часто піддається кепкуванням і знущанням, так часто принижується, що багато християн вважають за краще мовчати про свої переконання. Торжествуючому секулярному світу, що оточує нас, це і треба. За часів Павла справи йшли трохи інакше. Як ми вже бачили, римська церква існувала в умовах культури, де панувало одне місто і одна людина. Цезар говорив про себе як про володаря світу, а благовістя стверджувало, що справжній володар – Ісус. Що було робити християнам? Вірити таємно, у душі, щоб нікого не зачіпати? Звісно, ні. Можливо, Павло мав на увазі рядки псалму: «Буду я перед царями звіщати про свідоцтва Твої, й не зазнаю я сорому!» (Пс. 119:46). Саме це він і збирався зробити. Як він сам сказав в іншому своєму листі: «Щоб перед Ісусовим Ім’ям вклонялося кожне коліно небесних, і земних, і підземних» (Флп. 2:10). Всяке, зокрема і Цезаря.

Можливо, Павло тут дещо уражав гордість римлян. Греки, які до римлян століттями володарювали у світі, ділили всіх людей на дві категорії: греки і варвари (мабуть, тому, що їх мова здавалася грекам безглуздим мимренням). У число варварів істинні греки включали і римлян з їх латинню. Тоді у в. 14 Павло каже: що ж, для них я теж маю проповідувати!

Проте в решті листа його займає інше ділення світу. Євреї ділили людей на євреїв і «народи» (чи «язичників», або, як тут і в розділі 2, «гелленів», бо основна маса відомого для них неєврейського світу говорила грецькою). (У Римі жило багато приїжджих, що говорили грецькою мовою; такими були і більшість ранніх християн). Одним з найбільш вибухових моментів у Павловому благовісті, вкоріненому в єврейських Писаннях і переданнях, було те, що воно ламало перешкоди між євреями і греками і оголошувало, що рятівна любов і сила Єдиного Бога відкриті в рівній мірі для всіх. Тут осереддя цього маленького уривка. Ця тема зберігатиме своє центральне значення і в решті листа.

Тепер глянемо на нашій схемі-інструкції ключові речення у в. 16 і 17: що означає кожна частинка і як усе працює разом.

Почнемо з благовістя як сили Божої. Павло вже говорив про те, як Бог Своєю силою воскресив Ісуса з мертвих і тим самим показав, що Ісус дійсно був і залишається Сином Божим (в. 4). Тепер він знову говорить про силу, але це – сила, яка діє усюди, де люди на кшталт Павла (чи будь-який наш сучасник з тією ж місією) сповіщає про володарювання Ісуса. Під час багаторічного досвіду Павло дізнався, що коли сповіщаєш світу розіпнутого і воскреслого Господа Ісуса, щось відбувається: новий світ, який народився, коли Ісус помер і воскрес, наново набуває життя в серцях, розумах і житті слухачів (чи деяких з них). Це не чаклунство (хоча іноді могло так сприйматися). Так діє сила Божа, через сповіщення про Сина Божого.

Результат – «спасіння». Це слово так надокучило, що його сенс здається нам самоочевидним: «потрапити після смерті на небеса». Проте не лише Павло, але і інші новозавітні тексти майже нічого про це не говорять. Так, звичайно, вони вірять, що Бог врятує весь Свій народ від смерті. Смерть – переможений ворог; її тління і розкладання – не останнє слово. Але це означає, що нам уготований не розділений стан на небесах, а спасіння всього творіння від тління: Своєму народу Бог дасть нові тіла, подібні до воскреслого тіла Ісуса, щоб ми жили в Його новому світі. Як видно з розділу 8, для Павлової аргументації тут це дуже важливо. У той же час Павло часто дає зрозуміти, що це «спасіння» – не лише майбутня реальність (хоча саме в майбутньому з’явиться його повна слава). Воно входить вже в сьогодення, позбавляючи людей від гріховності, позбавляючи народ Божий від бід і гонінь. «Спасіння» – не лише бажане майбутнє, але і реальність нинішня. Більше того, коли це спасіння входить у життя людини, в якомусь сенсі вона може дивитися на нього як на факт, що відбувся! Вони були врятовані, вони рятуються; вони будуть врятовані.

Спасіння призначене всякому вірному. Благовістю про те, що розіпнутий і воскреслий Ісус є Володар світу, необхідно вірити. Вірити в повному розумінні слова – усім серцем, без сумнівів (4:24; 10:9). Коли благовістя через силу Духа проникає в людину, у ній народжується це переконання. З ним приходить і обіцяння (одна з головних тем листа) про те, що віруючі в благовістя вже оголошуються «правими», не чекаючи останнього суду (пор. 3:21-31). От чому в народ Божий можуть на рівних увійти «перше юдей, а потім геллен».

Продовжимо розглядати нашу схему-інструкцію. Найбільш вибухова ідея міститься у в. 17. Пророки і псалми часто говорили про «справедливість» Божу: Бог – Творець світу і хоче виправити світ. Поняття «справедливості» і «праведності» вони позначали одним і тим же словом (слова «виправдовувати», «праведний» належать тому ж кореню). На жаль, усе це погано передається перекладу. Читаючи лист до Римлян, важливо навчитися пам’ятати увесь спектр значень.

Загалом, поняття справедливості Божої – зовсім не складне. Якщо Бог створив світ і володарює в ньому, звідки у світі зло? Чи збирається Бог щось зробити в цьому плані? Біблія, як відомо, відповідає ствердно: так, збирається. Але тут не все просто. Виявляється, Бог робить не зовсім те, чого ми чекали. Він обирає одну сім’ю і укладає з нею договір любові. Цей договір (заповіт) не означає, що Бог любить тільки цих людей і тільки їх хоче врятувати. Мова про інше: через обрання цієї сім’ї, народу Авраамового, Бог починає Свій задум зі спасіння усього роду людського. Заповіт Бога з Авраамом завжди замислювався Богом-Творцем як спосіб врятувати весь світ від зла, тління і смерті. Бог вірний Своєму задуму і Своєму обіцянню: Він бажає наповнити світ Своїм правосуддям. Це – справедливість, правосуддя, що маються на увазі Його Заповітом. Дуже важливо утямити для себе ці моменти, інакше ми не зрозуміємо послання Павла.

Отже, за словами Павла, звістка про Ісуса показує, як нарешті розкривається ця божественна справедливість, що знаходиться в Заповіті, як Бог виправляє світ (і зокрема виправить нас!).

Знову Павло підкреслює (те, як він двічі повторює цю думку в двох містких віршах, відбиває її значущість): щоб явлення божественної справедливості, вірності Бога Своїм обіцянням допомогло людині, вона повинна мати віру. На вірність Бога Своєму задуму і Своїм обіцянням необхідно відгукнутися вірністю – тим «послухом віри», про що говорилося в 1:5. На підтвердження Павло цитує ключовий уривок з пророка Авакума (Ав. 2:4), перед яким стояло завдання залишитися вірним Богові, сподіватися на Бога перед лицем катастрофи, що насувалася на Ізраїль. До цього Павло закликає і читачів. У Месії, Ісусі Христі, Бог показав Свою вірність Заповіту, і вірні благовістю про Ісуса побачать, що ця вірність несе для них спасіння, що ніколи вже не забереться.

Так би мовити, розібравши і наново зібравши цей уривок, ми бачимо, що він заздалегідь резюмує певні основні положення листа – одні з найважливіших речей, які колись чули люди.

Римлян 1:18-23 – Люди відкидають Бога і приймають тління

«Бо гнів Божий з’являється з неба на всяку безбожність і неправду людей, що правду гамують неправдою, тому, що те, що можна знати про Бога, явне для них, бо їм Бог об’явив. Бо Його невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме. Так що нема їм виправдання, бо, пізнавши Бога, не прославляли Його, як Бога, і не дякували, але знікчемніли своїми думками, і запаморочилось нерозумне їхнє серце. Називаючи себе мудрими, вони потуманіли, і славу нетлінного Бога змінили на подобу образа тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів.»

Щойно я бачив, як повалили дерево – великий лісовий бук. Валити його було справою важкою і небезпечною. Окрім електропил робітники використовували сходи і мотузки. Стовбур впав, його розрубали на частини і відвезли.

Виявляється, дерево довелося спиляти, бо підгнило його коріння. На перший погляд, воно було цілком нормальним. Проте якщо придивитися, можна було побачити, що верхні гілки нездорові. Біля основи була помітна пліснява. Але хіба, (думав я) не на багатьох деревах є пліснява? Дерево велике, майже двохсотрічне, і більша його частина виглядала добре. Ні, сказали фахівці, пліснява роз’їдає кореневу систему. Мине ще рік або два, і коріння не утримає дерево при сильному вітрі. А це вже небезпечно, тому його краще спиляти.

Маю зізнатися, вони мене не зовсім переконали. У мене була думка, що вони перестереглися. Проте коли дерево повалили, я побачив, як виглядав стовбур усередині. Уявіть: він широкий (десь метр двадцять), зовнішні 5-7 сантиметрів були хорошим міцним деревом, але все усередині було темним і поцяткованим плямами. Гнилизна роз’їдала його зсередини і поширювалася на висоту в декілька метрів. Через певний час вона охопила б усе дерево цілком. Хороший і міцний на вигляд бук міг стати причиною важкого нещасного випадку.

Павло міркує схожим чином, пояснюючи, чому так необхідне благовістя, явлення Божої справедливості і спасіння: дерево згнило докорінно і може рухнути в будь-який момент. Це дерево – людство у своєму давньому повстанні проти Бога. У задумі Божому людству була відведена центральна роль у творінні: частково в цьому сенс фрази про створення людини «за образом Божим» (Бут. 1:26-27). Тому, коли люди помиляються, весь світ відходить від свого шляху. Те, що Павло має на увазі саме це загальне спасіння, видно з кульмінаційного уривка в Рим. 8. Але доки він сконцентровується на одному дуже важливому аспекті цієї проблеми: повстанні людини. У 1:18-2:16 Павло викриває людство в цілому: гнилизна проникла в саму його серцевину, і остаточна катастрофа, до якої це призведе (1:32; 2:5; 2:16), вже передбачається в знаках тління, гниття і розпаду, які ми бачимо, так би мовити, на верхніх гілках (1:24-31). Наш теперішній уривок (в. 18-23) справедливо починає з розмови про підгниле коріння.

Люди були створені, щоб пізнати Бога, полюбити Його, вклонитися і служити Йому. Це завжди було і завжди буде шляхом до здорового і плідного життя. Звичайно, при цьому потрібне певне упокорювання: готовність дозволити Богові бути Богом, готовність шанувати Його як Бога, визнавати Його владу у світі і над світом. На думку Павла, люди не втратили здатності відчувати силу Божу, але не подякували Богу, не ушанували Його, а вважали за краще заглушити цю істину. При подальшому читанні послання пам’ятатимемо про цей уривок, бо з ним перекликаються міркування Павла в розділі 4 про те, як віра Авраама (і християн) віддає цю честь і вдячність, тим самим виступаючи знаком оновлення людей. Коренева система хвора у всіх дерев, але її можна вилікувати, і Павло пояснить, як це зробити.

Поки він наочно показує, як поширюється хвороба. Починається усе з того, що люди заглушають істину про Бога. Це знаходить продовження не в поганій поведінці, як можна було чекати, а в спотвореному мисленні і запамороченому серці (в. 21). Така витверезна істина, яку намагаються ігнорувати багато філософів: не всяке мислення носить здоровий характер. І сама по собі рефлексія необов’язково дасть правильні відповіді. Сам по собі людський розум не надійніший у визначенні шляху, ніж компас у просторі, наповненому сильними магнітами. Одна з трагедій повсталого людства полягає в бездарній витраті інтелектуальних здібностей, що даровані Богом: узяти хоч би хитрого злочинця, що в деталях обмірковує підступний злочин і уникає покарання; чи диктатора, який знаходить спосіб скрушити опозицію і залишитися при владі, приховавши від народу свої егоїстичні мотиви. І на такі цілі йдуть таланти, вкладені в людину Богом!

Тут же і запаморочене серце. У давнину серце часто вважалося центром мотивації. Серце має бути джерелом світла, але коли люди повстають проти Бога, воно затьмарилося. Це гнилизна, що роз’їдає коріння. Дерево ще може рости (можливо, довгі роки), і оточення може вважати його здоровим, але воно вже уражене смертельною хворобою.

Люди можуть обманювати себе і один одного відносно цієї хвороби. Як відмічає Павло у в. 22, вони вважають себе мудрецями, а насправді безглузді. Один з цікавих моментів нашої епохи всесвітньої комунікації полягає в можливості побачити, що думають люди в культурах і суспільствах, відмінних від наших власних. Одні вважають, що для країни вкрай розумно мати великий запас ядерної зброї. Інші, навпаки, бачать у цьому межу дурості. Одні вважають розумним і правильним допомагати старим і хворим людям скоїти самогубство. Інші думають, що це – щось протилежне мудрості. Як відрізнити одне від другого?

На це питання Павло теж відповість, але доки зауважимо важливий момент у в. 32: люди цілком можуть вважати, що робити певні речі – добре і мудро, а робити протилежні – погано і безглуздо, але при цьому глибоко помилятися. Це не означає, що всі моральні мірки відносні, що мораль – лише питання культурних переваг. Швидше мова про те, що ми легко впадаємо в самообман, особливо там, де зачеплені наші інтереси і бажання.

Перша ознака тління, яке поширюється від такого спотвореного розуму і запамороченого серця на всі сфери людського життя, – відсутність поклоніння Богові. Ми створені, щоб вклонитися Богові Живому і носити в собі Його образ. Павло, з явними паралелями на Бут. 1, іронічно помічає, що замість цього люди створили ідолів, які далекі від реальності. Ці ідоли – зображення людей, які самі смертні, схильні до тління і смерті. Але людям і цього мало: вони вклонилися ще і образам тварин, що стоять нижче за людину.

Нашим сучасникам легко глузувати з ідолопоклонства: ніби, який забавний забобон – вирізувати «богів» з дерева і каменю, а потім поклонятися їм! Але чи далеко ми пішли від наших предків? У сучасної західної людини багато ідолів. Зокрема, гроші, секс і влада. Павло не говорить, що абсолютно кожна людина так поводиться, але що людство в цілому поклоняється не Богові, а частинам світу цього. Спотворене мислення, запаморочене серце і шанування лжебогів – така хвороба; не усі її бачать, але вона погрожує смертельною небезпекою і дереву, і, тим, хто стоїть поруч.

Це повертає нас до першого вірша цього уривка. Божа справедливість протистоїть безбожності і неправді (два поняття, які точно резюмують помилки людства). «Безбожність» – небажання вклонитися Богові, ушанувати і подякувати Йому. Природним слідством є «неправда»: людське життя і суспільство все більше відходять від правильного стану. У цій війні, у цьому повстанні людей проти Бога, правда – одна з перших втрат.

Результатом стає гнів Божий. Це не означає, що Бог злісний, вередливий і може в раптовому спалаху люті накоїти лиха. Навпаки, як пояснить Павло в розділі 2, Бог добрий, милостивий і довготерпеливий. Але Йому глибоко не байдужі долі світу і людей, тому, якщо якісь види діяльності шкодять світу і людям, псують і руйнують їх, Бог цього так не залишить. Зґвалтування, тортури, вбивства, економічне пригноблення (список можна продовжити, і трохи далі Павло його продовжить) – усе це ненависне Богові. Це накликає на себе Його гнів. І назвемо речі своїми іменами: якби це було не так, Він не був би благим Богом. Бог не каже, що з деревом все гаразд, коли воно смертельне хворе.

І Павло цього не каже. Роздумуючи про зло, ми можемо допуститися двох помилок. Або ми думаємо, що весь світ поганий цілком, що в ньому зовсім немає жодних проблисків блага. Або ми думаємо, що зло не особливо серйозне. Для нашого західного суспільства зазвичай характерна друга помилка, незважаючи на безпрецедентні злодійства XX століття. Павло закликає нас до реалізму. Дерево дійсно важко хворе, і необхідно вживати радикальні заходи.

Попередній запис

Римлян 1:1-7 – 1:8-13

Римлян 1:1-7 – Блага звістка про нового царя «Павло, раб Ісуса Христа, покликаний апостол, вибраний для звіщання Євангелії Божої, яке ... Читати далі

Наступний запис

Римлян 1:24-27 – 1:28-32

Римлян 1:24-27 – Нечисті пожадливості, знеславлені тіла «Тому то й видав їх Бог у пожадливостях їхніх сердець на нечистість, щоб ... Читати далі