Дії 26:12-23 – 26:24-32

Дії 26:12-23 – Знову про навернення Павла

«Коли в цих справах я йшов до Дамаску зо владою та припорученням первосвящеників, то опівдні, о царю, на дорозі побачив я світло із неба, ясніше від світлости сонця, що осяяло мене та тих, хто разом зо мною йшов!… І як ми всі повалились на землю, я голос почув, що мені говорив єврейською мовою: Савле, Савле, чому ти Мене переслідуєш? Трудно тобі бити ногою колючку! А я запитав: Хто Ти, Господи? А Він відказав: Я Ісус, що Його переслідуєш ти. Але підведися, і стань на ноги свої. Бо на те Я з’явився тобі, щоб тебе вчинити слугою та свідком того, що ти бачив та що Я відкрию тобі. Визволяю тебе від твого народу та від поган, до яких Я тебе посилаю, відкрити їм очі, щоб вони навернулись від темряви в світло та від сатаниної влади до Бога, щоб вірою в Мене отримати їм дарування гріхів і долю з освяченими. Через це я, о царю Агріппо, не був супротивний видінню небесному, але мешканцям перше Дамаску, потім Єрусалиму й усякого краю юдейського та поганам я проповідував, щоб покаялися й навернулись до Бога, і чинили діла, гідні покаяння. Через це юдеї в святині схопили мене та й хотіли роздерти. Але, поміч від Бога одержавши, я стою аж до дня сьогоднішнього та свідкую малому й великому, нічого не розповідаючи, окрім того, що сказали Пророки й Мойсей, що статися має, що має Христос постраждати, що Він, як перший воскреснувши з мертвих, проповідувати буде світло народові й поганам!»

– Послухаємо мелодію, – сказала вчителька музики.

Діти сиділи навколо неї, зачаровані. Їм подобалися такі вправи.

– Тепер, Джоні, заспівай нам її!

Джоні старається як може. Потім Софія. Потім Філіп.

– Чудово. У вас непогано виходить. Слухаємо знову.

Вони сидять тихо і слухають мелодію ще раз.

– Давай, Семе. Твоя черга.

Сем упевнений у собі. Він влучить у ціль!

– Ось! Те, що потрібне. Чуєте? Тепер наступні.

Один за одним вони пробують і нарешті усі можуть повторити правильно.

– Тепер увага! Послухайте ще мелодію. Уловите відмінність?

Мелодія ясна. Вони добре її знають. Але цього разу з’являється дискант. Він йде як би поверх першої мелодії, м’який, піднесений, ідеально лягає на те, що було раніше.

– Спробуєш, Саро?

Сара намагається, але увесь час збивається на першу мелодію. За нею те саме і в кількох інших учнів.

– Слухаємо ще раз.

Цього разу справа йде краще. Один за одним учні пробують і нарешті в них більш менш виходить.

– А зараз хлопчики співають мелодію, а дівчатка – дискант.

Перша спроба перетворюється на повний хаос. Справжня какофонія. Доводиться слухати мелодію наново.

Поступово присутні розуміють, що найдивовижніше і найважче: гармонія. Гармонія, частиною якої стають усі в кімнаті.

Коли Лука заводить одну і ту ж мелодію кілька разів, він явно хоче, щоб ми вивчили її напам’ять. І в даному випадку ми повинні бачити всі тонкощі і відмінності…

Бо цього разу, виступаючи перед Агріппою, Вернікою, Фестом і видними людьми Юдеї і навколишніх регіонів (хоча Павло усюди звертається до Агріппи так, немов той єдиний слухач), апостол вбудовує у свою розповідь про навернення різні нюанси, які відповідають на висловлювані проти нього звинувачення. Тобто це йде не просто на рівні: (а) я навернувся так і так, і от моє вчення про язичників і юдеїв. Усе це гармонійно сплетене в єдину цілісну мелодію того, що Ісус повідомив Павлу на дорозі в Дамаск.

Основний пафос промови міститься у в. 19: я «не був супротивний видінню небесному». Тут Павло говорить те, про що в перших розділах Дій свідчили Петро, Іван та інші християни: Богу належить покорятися більше, ніж людям (4:19; 5:29). Це співзвучно фундаментальним положенням юдейської традиції. Якщо Бог відкрив мені щось, дав поглянути на щось свіжим поглядом (хоча йдеться не про радикальну новизну, а про виконання древніх обіцянь!) і якщо Він удостоїв мене небесного видіння з прямими веліннями, як вірний юдей я не можу Його не послухатися.

У чому ж полягали ці веління? Після вступу, який ми розглянули в попередньому розділі, основна частина промови ділиться на дві частини. Вірші 12-18 описують видіння на дорозі в Дамаск, – «мелодію», яку ми чули в 9-му розділі і потім, з невеликими варіаціями, у 22-му розділі. Тут з’являється нове: свого роду «дискант», на який Лука звертає нашу увагу. Потім йдуть вірші 19-23: що Павло зробив у послух небесному видінню, і як це призвело до тих звинувачень, які були проти нього висунені. Знову ж таки мабуть, що перед нами лише короткий зміст Павлової промови. Але сказаного вистачає, щоб побачити суть Павлового Євангелія, його укорінення у видінні на дорозі в Дамаск і відображення в місіонерській діяльності.

Основний «дискант» у в. 12-18 – це слова Ісуса. Він сказав Павлу: «Трудно тобі бити ногою колючку!» (в 14). Маються на увазі металеві прути, за допомогою яких биків підганяють у потрібному напрямі. Якщо невдоволений бик поліз на такий прут, йому буде тільки гірше. Сенс не лише в тому, що Бог чогось хоче від Павла, а той, подібно до упертого бика, відмовляється. Сенс у тому, що розіпнутий Ісус творить нове через Своє воскресіння, а Павло, зводячи гоніння на церкву, схожий на бика, який брикає проти напряму, в якому женуть упряжку биків.

Потім сказано, для чого покликаний Павло. І на цій підставі деякі коментатори вважали за краще говорити про його «навернення» як про «покликання». Якоюсь мірою це вірно, оскільки, як ми вже бачили, Павло не навернувся з однієї релігії в іншу або від одного Бога до іншого, але був «покликаний» до радикально нового розуміння того ж самого Бога як основи для радикально нового виконання тієї ж самої релігії. Згідно з видінням, від нього потрібно наступне. По-перше (в. 16), він повинен свідчити про те, що бачив і чув і що побачить і почує в наступних видіннях. По-друге (в. 17-18), його посилають до язичників. У свою чергу останнє завдання розділяється на чотири, і не забуватимемо (як і сам Павло не забував), що саме по цій лінії він отримав найбільші неприємності з боку юдейської влади і простих вірних спочатку в Греції і Туреччині, а тепер і в самому Єрусалимі.

Перше: він повинен відкрити очі язичникам (його власні очі відкрилися під час дамаського досвіду), щоб вони навернулися від пітьми до світла. Це резюме того, про що Павло каже в 1Сол. 1:9 та інших місцях. Сенс полягає не просто в тому, що язичники повинні «побачити світло» в якомусь абстрактному сенсі, але що вони повинні відвернутися від ідолів і сповідувати Єдиного істинного Бога, ставши серцем (але не тілом) як вірні юдеї.

Друге: язичники повинні навернутися «від сатаниної влади до Бога», Живого і істинного Бога, про якого Павло говорить усюди. Зауважимо, що в обох перших темах йдеться про «навернення», тобто покаяння (пор. Дії 26:21). І це спростовує головне заперечення юдеїв проти вступу язичників у сім’ю Авраамову: ніби, не можна пускати в неї нечистих ідолопоклонників, що знаходяться в союзі з дияволом. Ні, каже Павло (власне, каже Ісус, згідно з Павлом у Луки!): не можна так висловлюватися про людей, які відвертаються від всякого такого зла, залишають його позаду. Сама ідея, що язичники можуть набути покаяння як дар від Бога, була свого часу несподіванкою для церкви (11:18). Тут Павло стверджує, що Ісус обіцяв це із самого початку.

Третє: вони отримають прощення гріхів – один з найбільших дарів благовістя. І знову ж таки сенс тут не лише в тому, що в людей очищається совість і з’являється почуття близькості Бога, причому близькості без викриття і засудження: якщо гріхи язичників прощені, немає жодних підстав закривати їм доступ до повноправних членів сім’ї Ісусової.

І четверте: «Щоб вірою в Мене отримати їм… долю з освяченими» (в. 18). От, куди усе йде. Згідно із самим Ісусом, язичники належать до тієї ж сім’ї, що і віруючі юдеї. В юдаїзмі «освяченими» (якщо без спеціальних обмовок) зазвичай називалися «Освячені в рамках юдейської системи, включаючи храмову чистоту, систему жертвопринесень» і так далі. Але святість і чистота віднині розуміються трохи інакше: справжня святість виникає, коли серця очищаються вірою (див. Дії 15:9 у схожому контексті). Таке може бути і з юдеями, і з язичниками.

І річ не лише в тім, що раз Ісус це сказав, значить, так воно і є. Місіонерський досвід Павла неодноразово виконував це обіцяння (в. 20-23). Павло говорив язичникам покаятися – і за це юдеї хотіли його убити! Так, тут поєднуються різні теми, але, з погляду апостола, усе дуже осмислено. Проти язичників юдеї мали передусім те, що ті були грішниками за визначенням. Але Павло допомагав їм позбутися цього гріха, позбутися через покаяння і віру. Здавалося б, юдеї, народ Божий, діти Авраамові, повинні радіти! Замість цього вони невдоволені. Проте Бог був з Павлом, і суть його звістки зводиться до наступного. Це дуже стисло позначено у в. 22-23. (Павло висловлювався більше розгорнуто, у Луки ж вийшло зовсім лаконічно.)

По-перше, Павлова звістка вкорінена в Писаннях Ізраїлевих. Ця розповідь була розказана Пророками і Мойсеєм, і нині досягла своєї кульмінації.

По-друге, Павлова звістка – це звістка про Ісуса Месію. Він є виконання ізраїльських сподівань, великий Син Давидів. Псалми, Пророки і усі покликані свідчити про Нього.

По-третє, це звістка про Месію, що страждає – і про необхідність такого страждання в рамках задуму Божого, викладеного в Писаннях, і про інтерпретацію страждання. Як сам Ісус говорив до Своєї смерті і після неї, Він «повинен» постраждати (Лк. 9:22; 24:26 і т. д.). Страждання ж це, згідно з Писаннями, є спокутним.

По-четверте, Ісус першим воскрес з мертвих. Лука ніколи не втомлюється нагадувати нам, що на Пасху почався новий світ Божий. Перші апостоли сповіщали «в Ісусі воскресіння з мертвих» (4:2). Така і Павлова звістка.

По-п’яте, це звістка про те, що світло Боже світить однаково всім людям. І це не просто доважок, другорядна добавка до благовістя, яка знаходиться в стороні від його центральних положень. Увесь сенс Благої звістки, з погляду Павла, Луки і всього Нового Заповіту, полягає в тому, що, оскільки йдеться про здійснення давнього задуму Бога Ізраїлевого, до шанування закликається всяке творіння.

Є ще і шосте: цей Ісус, обіцяний у Писанні, потерпілий, воскреслий і місіонерський Месія є людське обличчя Єдиного, істинного і Живого Бога. Те, що ми називаємо «христологією», – питання про те, як говорити одночасно про Бога і Ісуса, було виключно важливе для Павла з того самого дня, як він зустрів Ісуса.

Не знаю, скільки часу Павло виступав насправді. Але я знаю, що він умістив у свою промову всі найважливіші моменти і що Лука їх стискував до максимального, але чіткого і зрозумілого лаконізму. Відмітаючи офіційні і неофіційні звинувачення, висунені проти нього, Павло каже наступне: (а) я роблю лише те, що заповідано в наших спільних Писаннях; (б) я слухняний небесному видінню, яке показує, як Бог приймає язичників у Свою сім’ю і робить це праведно; а тому (в) я невинний. Я роблю лише те, що мені сказано робити. І цим своїм служінням, прийняттям язичників, в якому викривлено убачають невірність Ізраїлю, я не підриваю, а виконую найдревніші традиції і найбільшу надію мого народу.

Ця форма захисту не застаріла і в наші дні. А вивчаючи послання Павла, можна помітити, як добре узгоджується вона з усіма його основними темами.

Дії 26:24-32 – «Дурієш ти, Павле!»

«Коли ж він боронився отак, то Фест проказав гучним голосом: Дурієш ти, Павле! Велика наука доводить тебе до нерозуму! А Павло: Не дурію – сказав, – о Фесте достойний, але провіщаю слова правди та щирого розуму. Цар бо знає про це, до нього з відвагою я й промовляю. Бо не гадаю я, щоб із цього щобудь сховалось від нього, бо не в закутку діялось це. Чи віруєш, царю Агріппо, Пророкам? Я знаю, що віруєш. Агріппа ж Павлові: Ти малощо не намовляєш мене, щоб я став християнином… А Павло: Благав би я Бога, щоб чи мало, чи багато, не тільки но ти, але й усі, хто чує сьогодні мене, зробились такими, як і я, крім оцих ланцюгів… І встав цар та намісник, і Верніка та ті, хто з ними сидів. І набік вони відійшли, і розмовляли один до одного й казали: Нічого, вартого смерти або ланцюгів, чоловік цей не робить! Агріппа ж до Феста сказав: Міг би бути відпущений цей чоловік, якби не відкликавсь був до кесаря.»

Пам’ятаю, одного разу я читав лекцію студентам в Оксфорді. Був кульмінаційний момент, здається, пов’язаний з Рим. 8:3, коли потрібно було максимально чітко пояснити, як Павло розумів смерть Ісуса. У таких ситуаціях завжди виникає сильна напруга. Тема настільки важлива і настільки тонка, що потрібен відповідний стан розуму і духу.

І тільки я почав говорити основне речення, як за вікном запрацювала газонокосарка. Настільки несподівано і голосно, що усі навіть підстрибнули. Природно, зосередженість пішла, хід думки був втрачений, і усе довелося починати наново. Тоді я сказав студентам, що подібні речі трапляються досить часто. Наприклад, одного разу в Канаді у вирішальний момент один студент не знайшов нічого кращого, як встати і піти відкривати вікно. Іншим разом я проповідував перед кількома тисячами людей у величезному шатрі. У найважливішу хвилину електрострум зник і мікрофон відключився. Я напружив голосові зв’язки і постарався закінчити свій виступ так, щоб усі чули, але це було, звичайно, вже не те. І часто мені доводиться пояснювати, що так вже вийшло: у багатьох аспектах я б вважав за краще читати лекції і проповіді на тихі і нешкідливі теми, які нікого не зачіпають, але доводиться говорити про речі набагато важливіші і гостріші, де важлива атмосфера і потрібно бути готовим до неприємних несподіванок.

Тому, коли я читаю, що в кульмінаційний момент Павлової промови римський намісник вирішив, що з нього досить, я не дивуюся. (Тільки не думайте, що я порівнюю себе з апостолом, немов миша порівнює себе із слоном!) У деяких перекладах це виглядає як «Фест вигукнув», що сильно пом’якшує сенс: виходить, що Фест каже щось на кшталт «знаєте, Павле, на мій погляд, тут ви значно перебільшуєте». З грецького ж тексту зрозуміло, що він голосно вигукнув, голосно прикрикнув на Павла. Мабуть, у такій іменитій компанії кричати так само моветон, але уявимо: це зовсім нова для Юдеї людина, яка ніколи навіть близько нічого подібного не чула, для неї почуте взагалі в голові не укладається. Від шоку і подиву Фест навіть трішки забув пристойність: «ПАВЛЕ, ТИ З’ЇХАВ З ГЛУЗДУ! ТИ СКАЗИВСЯ!» (Завжди хороший хід для тих, кому не подобається, що говорить учений.) На тому і кінець Павлової проповіді.

Але тут у Павла виникає ще цікавий обмін репліками з Агріппою. Агріппа був не лише «другом римлян», але до нього добре ставилися і в єврейському народі. Воно зрозуміле: на відміну від своїх попередників, він не кривдив народ, а юдейські традиції, навпаки, розумів. В останньому відношенні сам Павло віддає йому належне (в. 2-3). І про християнство він, звичайно, загальне уявлення має, як Павло припускає у в. 26.

Тому апостол ставить йому просте запитання: Агріппо, адже ти вірний юдей, чи не так? Ти віриш пророкам? Зрозуміло, віриш!

Агріппа опинився в скрутному становищі. Він не може просто узяти і піти від відповіді: безліч голів обернулася в його бік, щоб подивитися, як цар відповість на запитання цього чи то божевільного, чи то не божевільного ученого, в якого вистачило зухвалості вимовити подібні слова. Що ж робити? Про відповідь «ні, не вірю» і мови бути не може: народ йому цього не простить. Найпростіше сказати: «Так, вірю». Але зрозуміло, що він у такому разі почує від Павла: «Значить, ти віриш і у воскресіння! Чому ж ти не віриш в Ісуса?» До цього моменту Павло вже підводив у в. 8. Значить, Агріппі доводиться швидко міркувати.

Взагалі Павло вчинив сміливо, але я б застеріг сучасних проповідників від сліпого наслідування йому. І не тому, що заставати людей зненацька не можна: тут усе залежить від конкретної ситуації, від особи місіонера і раніше всього веління Духа. Справа в іншому: особисто я не став би домагатися від людей згоди, що у воскресіння вони готові повірити, а потім виводити звідси необхідність стати християнами. Втім, адже зазвичай я і не виступаю перед ортодоксальними юдеями, у яких віра у воскресіння як мінімум формально прописана. У мене інші аудиторії та інші підходи. Втім, ці речі дуже індивідуальні: слід прислухатися до голосу Духа, Який часом схиляє до несподіваних рішень.

У результаті Агріппа відповідає: «Ти малощо не намовляєш мене, щоб я став християнином» Він вивернувся, але і, мабуть, зніяковів. Мені здається, він до певної міри пророкам вірив, хоча і звик сидіти на двох стільцях (юдейському і язичницькому) і збирався сидіти на них далі. У його відповіді чуються приблизно такі інтонації: «Десь в іншому житті, якби я не зв’язався з тими справами або цими справами, і взагалі при інших обставинах… тоді, хто знає, можливо, я б і погодився з твоїми закликами… У будь-якому випадку я тебе розумію. Але… не сьогодні, перепрошую».

Розумно, нічого не скажеш. Павло використовує його відповідь, з одного боку, максимально серйозно («не тільки но ти, але й усі, хто чує сьогодні мене, зробились такими, як і я»), а з іншого боку, з долею гумору («крім оцих ланцюгів…» – він показує на свої ланцюги).

Отже, захист закінчений. Цар і намісник разом покидають залу. По залу розноситься шепіт, що Павло не зробив нічого гідного смерті або в усякому разі ланцюгів. Агріппа навіть вимовляє щось на кшталт: «Який жаль, що цей малий попросив про суд імператора. Інакше його можна було б і звільнити».

Звичайно, Фест цілком міг виявити сміливість і звільнити апостола. Про існування дивного єврейського в’язня імператор ще не знав: чому б і не випустити людину на свободу? Але це могло мати неприємні наслідки. Якби кесар дізнався, що у Феста був в’язень, який звернувся до його, кесаря, суду, а Фест розпорядився з ним на власний розсуд, кесар міг би сильно розгніватися. У цьому випадку імператор міг би міркувати так: а що коли цей Павло дійсно був небезпечним спокусником, який примудрився задурити намісника (пор. Ів. 19:12: «Якщо Його пустиш, то не кесарів приятель ти!»). І потім, якщо громадянин апелює до імператора, він не лише має право на цей суд, але і зобов’язаний з’явитися перед цим судом. Давати задній хід у подібних справах означає створювати небезпечний прецедент, девальвувати імператорський суд: не можна, щоб люди ставилися до подібних речей легко, – сьогодні звернулися до імператора, а завтра – передумали. Ні вже, якщо ти попросив про суд кесарів, ти цей суд і отримаєш. І звичайно, у Феста виникли б проблеми з юдейською владою, яка могла б і не звернути уваги на доброзичливі ремарки Агріппи.

Таким чином, тепер Павлу пряма дорога в Рим. Як ми побачимо, дорога важка і небезпечна. Але в усякому разі він знаходиться в безпеці від єврейських фанатиків-вбивць і йому не потрібно піклуватися про організаційну сторону подорожі. Хто знає, судячи з 2Кор., апостол міг убачати і певну гумористичну сторону в тому, яким способом він вирушає в столицю імперії.

Попередній запис

Дії 25:13-27 – 26:1-11

Дії 25:13-27 – Агріппа і Верніка «Як минуло ж днів кілька, цар Агріппа й Верніка приїхали до Кесарії, щоб Феста ... Читати далі

Наступний запис

Дії 27:1-12 – 27:13-32

Дії 27:1-12 – У морі «А коли постановлено, щоб відплинули ми до Італії, то віддано Павла та ще деяких інших ... Читати далі