Дії 25:13-27 – 26:1-11

Дії 25:13-27 – Агріппа і Верніка

«Як минуло ж днів кілька, цар Агріппа й Верніка приїхали до Кесарії, щоб Феста вітати. А що там багато днів вони пробули, то Фест виклав справу Павлову цареві й промовив: Є один чоловік від Фелікса лишений в’язень, на якого, як в Єрусалимі я був, первосвященики й старші юдейські принесли скаргу, домагаючись його осуду. Я їм відповів, що римляни не мають звичаю людину якусь видавати на згубу, поки пізваний перед собою не матиме обвинувачів, і не буде йому дано можности для оборони від закидів. І як зійшлись вони тут, то я, зволікання не роблячи жадного, сів наступного дня на сидіння суддеве, і звелів привести цього мужа. І винувальники стали круг нього, проте не вказали вини ані жадної з тих, яких я сподівався. Та мали вони проти нього якісь суперечки про власне своє марновірство, і про якогось Ісуса померлого, про Якого Павло твердив, що живий Він. І я був непевний у цьому змаганні й спитав, чи не хоче піти він до Єрусалиму, і там суд прийняти про це? Через те ж, що Павло заявив, щоб залишений був він на кесарів розсуд, я звелів сторожити його, аж поки його не відправлю до кесаря. А Агріппа промовив до Феста: Хотів би і я цього мужа послухати! Узавтра сказав той почуєш його.

А назавтра Агріппа й Верніка прийшли з превеликою пишнотою, і на залю судову ввійшли разом з тисяцькими та значнішими мужами міста. І як Фест наказав, то Павло був приведений. І сказав до них Фест: О царю Агріппо, та з нами присутні всі мужі! Ви бачите того, що за нього ввесь люд юдейський мені докучав в Єрусалимі та тут, кричачи, що йому не повинно більш жити. Я ж дізнавсь, що нічого, вартого смерти, він не вчинив; а що сам він відкликавсь до Августа, розсудив я послати його. Нічого не маю я певного, що міг би про нього писати до пана. Тому я припровадив його перед вас, а найбільш перед тебе, царю Агріппо, щоб після переслухання мав що писати. Бо здається мені нерозважливим ув’язненого посилати, і не означити обвинувачень на нього.»

«Бачити себе очима інших людей» – ці рядки Роберта Бернса кажуть про одне із завдань людського спілкування. Нині переписуюся з однією людиною, з якою особисто незнайомий, але яка читала багато моїх робіт. Висловлюється вона мудро і доброзичливо, навіть повчально, але дивиться при цьому в досить незвичному для мене ракурсі. І от одне із завдань у діалозі між двома великими громадами релігійної віри полягає в тому, щоб навчитися бачити себе очима іншого. Це не просто ввічливість і добрі манери (хоча і вони теж). Це частина ефективної комунікації.

Тим цікавіше читати, як виглядає Павло зі своєю проповіддю і вірою очима римського чиновника. Прибувши в підвідомчу провінцію, нові намісники повинні були скоріше розкланятися з місцевим начальством (у даному випадку з місцевою аристократією). Взагалі римляни намагалися по можливості правити не безпосередньо, а опосередковано, якраз через місцеву аристократію: нехай вони роблять брудну роботу, а в разі чого і відповідають. З Юдею це не вийшло: занадто вже некомпетентною в справах адміністрації була Іродова сімейка. Тому римляни посилали префектів і прокураторів, тому ділили територію на частини, по-різному намагаючись їх комбінувати. Тому мапа весь час змінювалася, як мапа Балкан у 1990-і роки. Ми вже зустрічали в Діях Ірода I: він розпочав жорстоке гоніння на церкву і зустрів швидкий і жахливий кінець. У даному випадку перед нами його син, Ірод Агріппа II, правнук Ірода Великого. До нього добре ставилися і римляни, і євреї. Влада його, правда, була сильно обмеженою, і завжди виникало тонке питання: які проблеми знаходяться в компетенції царя, які – у компетенції римського намісника, які повинен вирішувати первосвященик, а які – усі вони спільно. У будь-якому випадку Агріппа повинен був скоріше познайомитися з Фестом.

Ім’я Верніки (народ. 28 р. Р. Х.), живи вона в наші дні, не сходило б із сторінок глянсових журналів. Вона була сестрою Агріппи II, але вони разом подорожували і разом жили, а тому про них ходили різні чутки. Раніше вона була замужем за їх дядьком, Іродом Халкідським, а після його смерті (48 р. Р. Х.) стала жити з Агріппою. Згодом, мабуть, щоб поменше розпускали плітки, вона вийшла заміж за Полемона, царя Кілікії, але потім повернулася до Агріппи, після чого злі язики знову стали пересуджувати. Згодом підуть і чутки про її зв’язок з Титом, прийомним сином Віспасіана, завойовником Єрусалиму (70 р. Р. Х.) і наступника Віспасіана на троні. Лука ні про що таке не згадує, але деталь «й Верніка» (в. 13) показова: у I столітті багато читачів здивовано похитали б головою, побачивши, яка модна і могутня жінка прийшла послухати Павла. Це все одно що ми б читали розповідь про діяльність сучасного проповідника і раптом побачили б фотографію, де він потискує руку Мерлін Монро.

Нарада Феста з Іродом щодо того, що робити з важливим в’язнем, нагадує Лк. 23:6-12, і Лука прекрасно про це знає, як і про те, що шлюбні і позашлюбні справи Ірода частково перекликаються із сімейними обставинами його двоюрідного діда Ірода Антипи (Лк. 3:19). Як я вже казав, цілком імовірно, що Лука проводить паралель між історією Павла і євангельською розповіддю про Страсті, але не в тому сенсі, що Павло йде на смерть, а тоншим чином, який ми далі розглянемо детальніше.

Так яким же бачив апостола здивований Фест, який у першу ж зустріч з цією яскравою парою став запитувати їх про Павла? Зрозуміло, що Павла належало відправити до імператора. Проте, як каже сам намісник, виникла проблема із супровідним листом: у чому, власне, полягають звинувачення? У Римі сильно здивуються, якщо в’язень прибуде до них під великою охороною і при тому без висунених проти нього звинувачень. Висловлювання Феста досить цікаві. Вони показують, якою християнська віра уявлялася аутсайдерам. Ні про які злочини мови немає, тільки про диспути усередині юдаїзму і «про якогось Ісуса померлого, про Якого Павло твердив, що живий Він».

Так виглядало воскресіння з язичницького погляду. Як мінімум видно, що Фест дійсно слухав. І видно, що під воскресінням малося на увазі. Зовсім не те, що «померла людина на ім’я Ісус потрапила після смерті на небеса і з Ним можна знаходитися у взаємозв’язку». Мова зовсім про інше: померла людина – «жива»! Жива, зрозуміло, тілесно. Не цілком зрозуміло, правда, наскільки Фест зрозумів апостола: чи усвідомив він, у чому насправді полягає пасхальна звістка, або просто вирішив, що Ісус, на думку Павла, зовсім не помирав.

Точно так, як і Лісій раніше прикрасив дійсність у своєму листі до Фелікса, Фест десь підправляє реальність. (Лука, безумовно, звертає нашу увагу на це.) Ми вже знаємо, що він хотів відіслати Павла в Єрусалим, щоб зробити послугу юдеям. Фест, проте, виставляє свої мотиви благороднішими: ніби, це було викликане бажанням трохи краще провести розслідування, трохи краще розібратися в характері звинувачень, пов’язаних з юдейським Законом і звичаями (в. 20).

Те, що слідує далі, це не суд Агріппи, а просто неофіційна бесіда з метою допомогти Фесту написати звіт. Але знову ж таки, офіційна вона або неофіційна, Лука послідовно розставляє акценти. Чи зробив Павло щось негоже з погляду римського правосуддя? Ні, не зробив. Чи порушив він єврейський Закон? Ні, не порушив. Навпаки, як стверджує сам Павло, Закон і Пророки виконалися в Ісусі і особливо в Його воскресінні, хоча ця звістка як і раніше викликає заперечення і гнів (в. 24). Так що ж слід робити з апостолом? Правове рішення ситуації може бути лише одне: звільнити його з-під варти.

Прихід Агріппи і Верніки описаний Лукою не без їдкості (в. 23). Лука не збирається описувати прихід самого імператора на суд у Римі, але, можливо, тут є натяк на цей майбутній момент. Не виключено також, що автор натякає і на те прийдешнє явлення більшого Царя, якого чекали Павло і його друзі, перед яким має схилитися всяке коліно земне, зокрема жалюгідні земні князі.

Дії  26:1-11 – Павло перед Агріппою

«А Агріппа сказав до Павла: Дозволяємо тобі говорити про себе самого. Павло тоді простягнув руку, і промовив у своїй обороні: О царю Агріппо! Уважаю себе за щасливого, що сьогодні я перед тобою боронитися маю з усього, у чім мене винуватять юдеї, особливо ж тому, що ти знаєш усі юдейські звичаї та суперечки. Тому я прошу мене вислухати терпляче. А життя моє змалку, що спочатку точилося в Єрусалимі серед народу мого, знають усі юдеї, які відають здавна мене, аби тільки схотіли засвідчити, що я жив фарисеєм за найдокладнішою сектою нашої віри. І тепер я стою отут суджений за надію обітниці, що Бог дав її нашим отцям, а її виконання чекають побачити наші дванадцять племен, служачи Богові безперестанно вдень та вночі. За цю надію, о царю, мене винуватять юдеї! Чому ви вважаєте за неймовірне, що Бог воскрешає померлих? Правда, думав був я, що мені належить чинити багато ворожого проти Ймення Ісуса Назарянина, що я в Єрусалимі й робив, і багато кого зо святих до в’язниць я замкнув, як отримав був владу від первосвящеників; а як їх убивали, я голос давав проти них. І часто по всіх синагогах караючи їх, до богозневаги примушував я, а лютуючи вельми на них, переслідував їх навіть по закордонних містах.»

Одним з найбільших (англіканських) єпископів Даремських у першій половині XX століття був Хенслі Хенсон (1863 – 1947). Блискучий оратор і письменник, щиро улюблений (хоча і гострий на язик) пастор, він брав участь у найрізноманітніших соціальних, політичних і культурних кампаніях і, звичайно, релігійних і богословських диспутах. Він не боявся полемізувати і в суперечках висловлювати гострі думки. Одного разу він різко виступив проти шахтарських страйків. Шахтарі ополчилися на нього і задумали провчити: упіймати і скинути в річку. На щастя для Хенсона і нещастя для настоятеля собору, вони переплутали зовнішність і в річці викупався настоятель.

Хенсон часто виступав з питання про державний характер церкви Англії (те, чого просто не розуміє багато хто в Англії і, наскільки я можу судити, більшість християн за її межами). Це тема для окремої розмови, але я зараз згадав про неї у зв’язку з поглядами Хенсона. Спочатку він був різко проти відділення церкви від держави: нехай монарх буде головою церкви Англії, нехай єпископи будуть у палаті лордів, нехай кожна парафіяльна церква розглядається як місце богослужіння (і таких подій як вінчання) усієї общини. Але потім він змінив свою позицію. Сталося це за наступних обставин. У церкві розгорілися бурхливі суперечки про нове богослужіння. У 1928 році було вирішено, що потрібен новий молитовник. Проте парламент, який у ті дні мав відповідні повноваження, проголосував проти і ідею заблокував. Хенсон, що бився за введення нового молитовника, був розлючений. Якщо державний характер церкви призводить до таких наслідків, він віднині виступає проти нього! І приблизно з тих же причин, за якими раніше виступав за нього. Хенсон піклувався про те, щоб у народу було здорове, повноцінне богослужіння. Якщо істеблішмент цьому сприяє, істеблішмент добрий. Якщо не сприяє, його потрібно скасувати.

Вважаю, що Хенсон визнав би дуже парадоксальним, що саме про нього, людину далеко не завжди ортодоксальну в богословському плані, я згадав у зв’язку із захисною промовою Павла перед Іродом Агріппою II. Тут також церква захищає свою справу перед державою. Але я зараз говорю от про що. Хенсон міг би відповісти, та і відповідав, що, змінюючи так радикально свою думку з питання про відділення церкви від держави, він послідовно дотримувався глибшого принципу: принципу, згідно з яким уся країна повинна мати адекватне за мовою і стилем богослужіння. Коли ми читаємо промову Павла перед Агріппою, відразу спадає думка, що він хотів показати: він починав з жорсткої юдейської ортодоксії і добре знав, що вона є. Іншими словами, якщо йому інкримінують випади проти юдаїзму, то ніяк не можуть сказати, що він сам не відає, про що говорить. Подібно до колишнього наркомана, який відвідує лікарні і розмовляє з пацієнтами, що не вилікувалися, він виходить не з абстрактної теорії і гуманності, а з особистої практики і внутрішнього знання. Якщо дивитися на цей уривок у цьому ракурсі, він чудово вписується в загальну картину: узяти хоч би паралелі Гал. 1:13-14 і Флп. 3:5-6 (плюс ще Рим. 10:2). Павло відкинув не те, про що загалом гадки не мав. Не треба думати, що його навчили якійсь спотвореній і неповноцінній версії юдаїзму, немислимій для освіченого єврея, а потім він, розчарувавшись у ній, спроектував своє розчарування на увесь юдаїзм у цілому. Таке розуміння було б абсолютно неправильним. (І до речі, це непогано утямити деяким сучасним тлумачам.)

Але справа не лише в цьому (і тому я згадав про Хенсона). Йдеться про те, що при всій різниці між Савлом з Тарсу до навернення і апостолом Павлом після навернення між ними є і явна спадкоємність. У цьому сенсі слово «навернення» навіть не цілком вдале, бо, як сам Павло неодноразово казав усім охочим слухати, він ніколи не сумнівався, що Бог Авраама, Ісака і Якова був і залишається єдиним істинним Богом-Творцем. Павло не міняв богів. Більше того, із його погляду, він не міняв і релігії. Він завжди намагався наслідувати ту лінію, якою Бог завжди обіцяв вести Свій народ і яка веде до воскресіння. Основний же розрив з колишніми поглядами полягав у його новому переконанні: в одному випадку, з однією конкретною людиною, воскресіння вже сталося, тоді як для інших воно залишається майбутньою подією.

Це так важливо, що Павло формулює цю думку трояко. По-перше, воскресіння вкорінене в обіцянні патріархам. Як ми вже бачили, саддукеї вважали воскресіння новим і небезпечним вченням. Разом з фарисейським мейнстрімом Павло вважає, що воно із самого початку як мінімум імпліцитно малося на увазі в обіцяннях Аврааму та іншим патріархам.

По-друге, це обіцяння, до якого нині приліплюються всі юдеї і яке вони святкують у богослужінні. Павло не каже «юдеї моляться так, а я пропоную щось абсолютно інше», але «звістка, в яку я вірю і яку проповідую, глибоко вкорінена в богослужінні Ізраїлю». Знову ж таки саддукеї не погодилися б: для них про жодну згадку воскресіння за богослужінням не могло бути і мови. Проте Павло знав юдаїзм, і сучасні історичні дослідження показують, що він абсолютно справедливо назвав воскресіння магістральним юдейським вченням. (Інша справа, що мається на увазі під «дванадцятьма племенами» у в. 7? Це не цілком ясно: дев’ять племен-колін було вигнано в розсіяння років за вісімсот до описуваних подій. Але це окреме питання, яке ми двома словами тут не вирішимо.)

По-третє, саме за цю надію його судять! Павло неодноразово це повторював: і під час короткого, але бурхливого слухання в синедріоні (Дії 23), і в захисті перед Феліксом (Дії 24). Звичайно, він не гірше за нас (м’яко кажучи) знає, що в його адресу висунені інші звинувачення, але їх він вважає вторинними. Як ми вже неодноразово говорили, його проповідь воскресіння не щось наносне і другорядне стосовно інших його переконань і лише побічно пов’язане з іншими речами, які були неприйнятні для євреїв-нехристиян. Його звістка про воскресіння – (а) те, чого ми всі чекали; (б) те, що дивним чином здійснилося в Ісусі, – стоїть у центрі його твердження, що це змінює все в той самий момент, в який це виконує все. Так, звичайно, юдейські заперечення пов’язані саме зі змінами, але Павло відповів би, що це не зміни заради змін і не зміни, бо колишні установки невірні, але тому що почався новий світ Божий. Почали збуватися обіцяння, згідно з якими усі народи повинні отримати благословення через Авраама. І в цьому новому світі виявилось, що якісь речі, які юдеї (включаючи колись самого Павла) вважали вічними, насправді тимчасові. Детальніше Павло про це говорить у Гал. 3.

Отже, Павло одночасно підкреслює два моменти. Так, він був ультраортодоксальним, глибоко і традиційно освіченим (в. 4-5) ревнителем про Бога і Його Закон, так що навіть гнав християн до в’язниці і смерті, переслідував їх навіть у чужоземних країнах (в. 9-11). Іншими словами, він добре знав юдаїзм зсередини. Але, з іншого боку, саме та надія, яка знаходиться в центрі юдаїзму, утворює місток між колишнім і нинішнім Павлом. І тут Павло переходить від автобіографії до заклику: чом би і вам не увірувати, що Бог воскрешає мертвих (в. 8)?

Зрозуміло, що відповіли б слухачі, особливо Фест: усі ми знаємо, що цього не буває і ніколи не буде. Усі язичницькі філософи Античності, як і всі філософи нового часу, палко одностайні в цьому питанні. Проте Павло звертається передусім до юдеїв, нехай навіть таких юдеїв, як вишуканий і космополітичний обиватель Агріппа II. Адже фундаментальна віра юдаїзму полягає в тому, що Бог є Творець і Подавець життя. Чому б тоді не бути воскресінню? І чому б не бути тоді і воскресінню Ісуса як виконанню обіцяння? Павло вже наговорив про себе набагато більше, ніж сподівався Фест, який лише придумував лист із звинуваченнями. І апостол ще не закінчив. Але для будь-якого християнина навіть ці його слова дають багато важливого. Занадто легко уявляти навернення, власне чи Павлове, як чорно-білий перехід з однієї релігії (чи відсутності релігії) в іншу. Проте колишня віра Павла як юдейського ревнителя і нинішня віра Павла як християнського ревнителя рівно вкорінені в Богу-Творцеві. Аналогічним чином – це трохи про інше, але дуже суттєво – життя людей, розуміють вони це чи ні, живуть вони вірою чи ні, завжди вкорінені в Богу-Творцеві. І коли вони навертаються, якщо навертаються, до віри в Ісуса Христа, вони не йдуть від Бога, Який був джерелом усього для них і джерелом їх самих. Вдумаємося в це! Павлів урок про глибший сенс навернення непростий, але засвоїти його треба.

Попередній запис

Дії 24:22-27 – 25:1-12

Дії 24:22-27 – Фелікс заморожує ситуацію «Але Фелікс, дуже добре дорогу цю знавши, відрочив їм справу, говорячи: Розсуджу вашу справу, ... Читати далі

Наступний запис

Дії 26:12-23 – 26:24-32

Дії 26:12-23 – Знову про навернення Павла «Коли в цих справах я йшов до Дамаску зо владою та припорученням первосвящеників, ... Читати далі