Дії 24:1-9 – 24:10-21

Дії 24:1-9 – Юридична демагогія

«А по п’яти днях прибув первосвященик Ананій з якимись старшими, та з промовцем якимсь Тертилом, що перед намісником скаржилися на Павла. Коли ж він був покликаний, то Тертил оскаржати зачав, промовляючи: Через тебе великий мир маємо ми, і для народу цього добрі речі впроваджено через дбайливість твою, це ми завжди і скрізь визнаємо з подякою щирою, вседостойний наш Феліксе! Та щоб довго тебе не турбувати, то благаю тебе, щоб ти коротко вислухав нас зо своєї ласкавости. Ми переконались, що цей чоловік то зараза, і що він колотнечу викликує між усіма юдеями в цілому світі, і що він провідник Назорейської єресі. Він відважився навіть збезчестити храм, і його ми схопили були, і судити хотіли за нашим Законом. Але тисяцький Лісій прибув, і з великим насильством видер його з наших рук, а його винувальникам звелів йти до тебе. Ти сам зможеш від нього, розпитавши, дізнатись про все, у чому його ми винуємо. Юдеї також прилучились до того, говорячи, що то так.»

Про юристів ходить багато анекдотів недобрих і немилостивих, але також і небезпідставних. Пам’ятаю, з жахом слухав історію про молодого і непедантичного адвоката, який на зборах керівництва коледжу представив виключно красномовний доказ тези, абсурдність якої була очевидна усім, але спростувати її було важко. Врешті-решт, за це адвокатам і платять: щоб вони знайшли усі можливості відстояти справу якоїсь однієї сторони. І в Античності, і в наш час була одна і та ж проблема: люди, що мають гроші і владу, здатні найняти кращих адвокатів, які зуміють добитися практично будь-якого рішення, вигідного клієнтові.

За необхідності адвокати використовують лестощі, і з Феліксом, звичайно, без лестощів було не обійтися. Скажімо, Тертил починає з того, що в країні панує «великий мир». І жителі тодішньої Юдеї, і сучасні історики знайшли б це дуже суперечливим. Мир був хіба що в суто формальному значенні слова: під поверхнею ж вирувало глибоке невдоволення, яке могло виплеснутися назовні в будь-який момент (випадок з Павлом у Храмі показовий). Не був Фелікс мудрим правителем і не провів в Юдеї безлічі прекрасних реформ і впроваджень. Щодо «ласкавости» теж, м’яко кажучи, перебільшення. Але Фелікс навряд чи був розташований вислуховувати істину, яка полягала в тому, що нишком усі сміялися над ним, – рабом, що став правителем, – і над його свавіллям. Істина на війні гине, а судовий процес стає лише способом ведення війни.

І так далі. Сенс розмов зрозумілий: якщо ти хочеш спокійного життя, якщо ти хочеш, щоб усе йшло як йде і кожен займався своєю справою, то візитам Павла не зрадієш. З цього погляду, Павло – баламут і ходяча проблема. Зрозуміло, що так міркують люди, які збудували систему для своєї власної вигоди. Усе буде добре, тільки не потрібно шуму: платіть податки, робіть усе, що вам скажуть, і ми славно заживемо. Кінець кінцем, це прямий шлях до того промивання розумів, яке описане в безсмертному романі Орвела «1984». Згідно з відомим твердженням, християнське благовістя покликане утішати тих, хто стурбований, і тривожити тих, кому комфортно. Як видно з Павлових послань (зокрема, 1Сол.), з першим у Павла було все гаразд. Але чесно сказати, з другим у нього було ще краще.

Такими звинуваченнями римський намісник не міг нехтувати. Вже що-що, а смута йому не потрібна. Фелікс прекрасно знав, що роблять римляни в цих місцях: вирішують неминучі проблеми на сході. Усі великі західні імперії поглядали на схід, за межі Туреччини, і здригалися при думці про можливі нашестя варварів, які можуть змести і захопити Захід. Для римлян це була Парфія, для Середніх віків – мусульманські народи. У наші дні…

Була і друга причина римської присутності, розумів Фелікс: імперській столиці на заході потрібна їжа. В Італії недостатньо зерна, щоб прогодувати величезний Рим. Проте Єгипет у змозі це зробити, а тому для безпеки (не кажучи вже про розкіш) абсолютно необхідно, щоб з Єгипту безперебійно йшли каравани судів, навантажених дорогоцінним зерном, і ніщо, жодна смута на Близькому Сході, їм не заважала. Знову-таки ця ситуація виглядає несподівано сучасно, хоча нинішні західні держави беруть на Близькому Сході вже не зерно, а нафту, і саме нафта примушує трепетати при згадці про проблеми.

Отже, Павло опинився в гущі великих проблем. Звинувачення у влаштуванні смути зовсім не дурниці: йдеться про серйозну загрозу громадському миру і порядку за ситуації, коли стабільність особливо важлива. Павлу інкримінують колотнечу (в. 5): те ж саме слово, яке використовується по відношенню до Варавви в Лк. 23:19. І є явні переклички із звинуваченнями проти Ісуса (пор. Лк. 23:2: «Цей ворохобить народ наш, і забороняє податок давати кесареві, та й говорить, що Він, Христос Цар»). За Тертилом виходить, що Павло – ватажок і призвідник у новій назорейській секті. (Християни ще не придумали, як себе називати, і інші теж ще не вирішили, але пам’ять про Ісуса з Назарету давала можливість цієї дещо туманної назви.)

І нарешті, Тертил висуває звинувачення, яке кидали Павлу ще в Єрусалимі: осквернення Храму або як мінімум «спроба» це зробити. Це нагадує нам про страту Степана (Дії 7) і про проблему ранньохристиянського ставлення до єрусалимського Храму, яка регулярно виникає в Діях, але не отримує остаточного рішення. З одного боку, ясно, що християни як і раніше ходили в Храм і навіть приносили жертви (21:26). З іншого боку, ясно (зокрема, з Павлових послань), що Храм був повністю витиснений для християн новою общиною, в якій жив і діяв Дух Святий.

Після промови Степана в Діях нічого не сказано про майбутнє Храму. Але через декілька років після суду над Павлом буде написане Євангеліє від Марка з детальним пророцтвом про швидку загибель Храму (Мр. 13; див. також паралельні місця в Мт. 24 і Лк. 21). Таким чином, перше покоління християн жило в умовах незвичайного протиріччя, парадоксу. З одного боку, древній Храм був приречений, з другого – він залишався важливим символом, від якого християни не сміли відмовлятися, поки сам Бог не вирішить його долю. Але для них вже існував новий Храм – община, в якій Петро, Яків і інші були «стовпами» (Гал. 2:9), в якій перебував Дух Божий (1Кор. 3:16); і самі тіла вірних були храмом Духа (1Кор. 6:19). М’яко кажучи, непростий час, час затвердження безперестанних антиномій: між «вже» і «ще ні».

Захищаючись, Павло не вдаватиметься до всіх цих проблем. Більше того, хоча цього разу він торкнеться звинувачень у чиненні смути в Храмі (в. 11-13, 17-19), він швидко перемкне увагу на важливіші речі. Проте після Тертилової промови здається, що Павлу кінець. До того ж, швидше за все, Лука дуже сильно скоротив її: неможливо уявити, щоб професійний і сплачений юрист з такого важливого питання говорив 50 секунд. (Саме стільки вимагається, щоб вимовити грецькі слова, і то, якщо вимовляти їх дуже повільно.) Звинувачення виключно серйозне. Врешті-решт, в Єрусалимі дійсно мали місце хвилювання: через них Павла і схопили. Влада не любить хвилювання і тих, хто став їх причиною. І немає сумнівів, що Павло дійсно належить до «назореїв» і більше того, що він один з головних серед цих людей. Про небезпеку ж сект, думав Фелікс, нам зайвий раз нагадувати не потрібно. А якщо Павло і справді такий білий і пухнастий, звідки б взятися безладам? Іншими словами, виходячи із загальних міркувань, звинувачення Тертила звучало цілком правдоподібно. Перед ними баламут, бунтівник, причина громадського безладу. І до того ж він добре показує, що християн небезпідставно підозрювали в презирстві до єврейського способу життя в цілому і Храму зокрема: прийшов і спробував осквернити Храм!

Дивлячись на все це судове дійство, на стилізовану розповідь про типового адвоката, що намагається заплутати римського намісника, ми починаємо бачити серйозну богословську проблему. Якщо такі способи, якими влада домагається «істини», якщо таке «правосуддя», то чи не котиться світ у хаос? Чи не краще було Павлу зробити те, що і тоді, і згодом робили багато революціонерів, – і що, на думку багатьох, дають будь-які спроби «поєднувати релігію і політику», – а саме: заперечувати законність суду і взагалі відмовитися мати з ним справу як з нездатним відповідати божественній справедливості? Чи не занадто прагматично і по-світськи поводиться тут апостол? Чи тут задіяні важливіші принципи, на кшталт тих, про які він пише в 13-му розділі свого Послання до Римлян? І чи не слідують ці принципи безпосередньо з глибоко юдейської віри в те, що Бог є Бог Творець і Промислитель? Такі важливі питання і для нас, хто живе на початку XXI століття, і Дії можуть сказати про них багато важливого.

Дії 24:10-21 – Захищаючи надію

«І як намісник дав знака йому говорити, то Павло відповів: Я знаю, що від літ багатьох ти суддя для народу цього, тому буду сміліш боронитись. Ти можеш довідатися, що нема більш дванадцяти день, як прийшов я до Єрусалиму вклонитися. І вони ані в храмі, ані в синагогах, ні в місті мене не здибали, щоб я з ким сперечався, або колотнечу в народі здіймав. І не можуть вони довести тобі того, у чому тепер оскаржають мене. Але признаюсь тобі, що в дорозі оцій, яку звуть вони єрессю, я Богові отців служу так, що вірую всьому, що в Законі й у Пророків написане. І маю надію я в Бозі, чого й самі вони сподіваються, що настане воскресення праведних і неправедних. І я пильно дбаю про те, щоб завсіди мати сумління невинне, щодо Бога й людей. А по довгих роках я прибув, щоб подати моєму народові милостиню та приноси. Ось при цьому знайшли мене дехто з юдеїв азійських очищеного в храмі, а не з натовпом чи з колотнечею. Їм належало б ось перед тебе прибути й казати, коли мають вони що на мене. Або самі ці нехай скажуть, чи якусь неправду знайшли на мені, як я в синедріоні стояв, крім отого єдиного виразу, що я його крикнув, стоячи серед них: За воскресення мертвих приймаю від вас суд сьогодні!»

Мене досі притягають калейдоскопи. Мені подобається дивитися, як складаються і змінюють свої контури візерунки. У моєму дитинстві ці візерунки були зовсім простими, а зараз вони іноді являють справжні витвори мистецтва: здавалося б, мені, дорослій людині, не пристало цікавитися іграшками, але часом важко не задивитися на такі вигадки.

У наші дні візерунки часто складаються у впізнанні фігури: технології дозволяють робити в цьому сенсі речі фантастичні. Але допустимо, у нас у руках калейдоскоп старого зразка, де шматочки утворюють чисто абстрактні візерунки. Ти вертиш його, вертиш, і раптом несподівано вийшла фігура, скажімо, фігура схожа на людину! Це зачаровує. Цю мить важко забути.

Щось подібне ми бачимо в оповіданні Луки про суд Фелікса. (Знову-таки перед нами лише короткий виклад. Павло лише другий раз з’являється перед римським намісником: вперше, перед Галліоном у Коринті, справа розсипалася раніше, ніж він відкрив рота. Людина, яка хоче виступити перед натовпом, що збирається її лінчувати, не стане обмежуватися парою хвилин перед представником імператора.) Можливо, інший читач Дій, діставшись до цього місця, стомлено зітхне: «Знову починається: не винен щодо Храму… вірить Пророкам… воскресіння… чули вже, чули». Насправді, і так, і ні. Лука перевертає калейдоскоп: речі начебто ті ж самі, але на дещо іншій лад.

По-перше, Павло спростовує головне звинувачення, висунене проти нього: ніби він створив хвилювання в Храмі і спробував осквернити Храм. Спростовує не в сенсі «відмахується» від нього, а в сенсі «аргументами доводить» свою невинність. У Єрусалимі він пробув менше тижня (12 днів у країні мінус 5 днів під вартою в Кесарії; в. 1). Він поводився тихо, публічно не виступав і вже точно не вплутувався в суперечки і дебати. Можна уявити, що апостолові було нелегко так себе поводити, але він так повівся, і зараз йому є, що відповісти намісникові. Він не збирав натовпу ні в Храмі, ні в синагозі, ні взагалі в місті (в. 12). Він знає, що інакше, ніж зухвалими лжесвідченнями звинувачення довести неможливо (в. 13).

Але перш ніж пояснювати (в. 18-19), що він робив у Храмі, – а йому не було необхідності там знаходитися, бо можна було просто відвідати церкву і відбути в Антіохію або інше місце, – він хоче розповісти в цілому, чим займається. Більше того, він зізнається у своїй приналежності (звичайно, не керівництві) до назорейської секти, хоча і називає її інакше – старим словом «Дорога» (див. Дії 9:2; 16:17; 18:25-26; 19:9, 23 і в. 22 у наступному уривку). І він визнає, що євреї-нехристияни вважають Дорогу лише сектою, «єрессю» (до речі, відповідне грецьке слово означає лише «напрям», «партія» і не обов’язково має принизливий сенс. У тому ж сенсі «партії» – фарисеї і саддукеї.) Але для Павла Дорога – це не якась одіозна ексцентрика в рамках юдаїзму, не маленька група з дивними чудасіями. Це основна лінія: «В дорозі оцій, яку звуть вони єрессю, я Богові отців служу так, що вірую всьому, що в Законі й у Пророків написане».

Іншими словами, Павло претендує на важливу моральну, богословську і біблійну істину. Для нього християнство не відхід від Писання і традиції незрозуміло куди, а саме Дорога, через яку виконуються обіцяння Божі. Відповідно, сам Павло не відступник від юдаїзму, а людина, глибоко вірна юдаїзму. Він завжди повторював, що Ісус не відвернув його від віри батьків, але навпаки, відкрив справжній задум і лице Бога Авраамового. Згадаємо, що він сказав про своє минуле життя і про тих, хто все ще розділяє погляд, який він сам колись розділяв: «Мають ревність про Бога, але не за розумом» (Рим. 10:2). Для Павла знання Бога в особі Ісуса Месії означала не зраду віри предків, але найглибше її дотримання.

Зокрема, і тут ця промова перекликається з коротшим виступом у синедріоні, Павло розділяє основну, стандартну надію юдаїзму. Звичайно, її розділяли не всі, як апостол прекрасно знав (і навіть декілька сцен тому використовував цей факт заради своєї вигоди). Тут він виступає дещо зухвало-провокаційно: чи наважаться саддукейські первосвященики при всіх не погодитися з цією надією? Про надію Ізраїлю говорять Псалми і Пророки, вона виростає з древньої юдейської віри в те, що Бог Авраама – «Суддя усієї землі» (див. Бут. 18:25), що Він судить справедливо і одного разу виправить весь світ (Дії 3:21), позбавить його від тління, несправедливості і самої смерті. Одним словом, «воскресіння праведних і неправедних» не є якесь дивне і одіозне вчення, приліплене до більш менш правдоподібного в іншому символу віри. Воно нерозривно пов’язане з остаточним Божим судом над світом. Така велика надія Ізраїлю. І псалми кажуть, що така велика надія і всього творіння (Пс. 96:10-13; 98:7-9).

І саме тому Павло йде на такий суд. Не тому, що він хоч на секунду припускає безпомилковість римської юстиції. Стосовно цього в апостола немає ілюзій. Не тому, що він як римський громадянин дивиться в рожевих окулярах на імператора: ніби, вже він розбереться. Павло розуміє, що імператор – язичник і кощунник, що вимагає поклоніння, яке личить одному лише Ісусу. Ні, справа в іншому: Бог є Творець, Який у майбутньому призве весь світ до відповіді, яку доручив людській владі здійснювати частку цієї справедливості. Влада іноді відповідає своєму призначенню, іноді не відповідає, тому народ Божий повинен не лише захищатися, але і нагадувати чиновникам про їх обов’язок. Воскресіння – не лише центр християнської віри: воно також лежало в основі християнського пояснення того, навіщо потрібні земні судді. Звернемо увагу, наскільки часті і важливі судові процеси в оповіданні Луки. Блага звістка учить, що Бог виправить світ: цей процес почався з явленням Ісуса, завершиться з другим пришестям Ісуса, але триває в проміжку між цими двома подіями. Лука хоче, щоб ми дивилися під цим кутом і на життя церкви. Комфортного існування чекати не слід. Не потрібно думати, що наша проповідь пройде як по маслу і буде зустрінута на ура. Якщо відновлення миру дійсно відбувається зокрема через нас, через християн, нас може чекати іноді і мучеництво, хоча іноді – виправдання.

Звідси зрозуміло, чому у в. 16 Павло повторює сказане перед синедріоном (23:1): він завжди намагався жити з чистим сумлінням. Настає велике Виправлення, і краще вже зараз жити без плям на совісті. Так, помилок не уникнути, але завжди потрібно намагатися визнавати, сповідувати і загладжувати свої гріхи. Павло незмінно так чинив і свідомо він ніколи не зробив би нічого всупереч Божій волі або на шкоду іншим людям. Для тих, хто звик вважати апостола баламутом, це може бути несподівано, але подивіться, що він пише в 1Кор 10:31-33: «Коли ви їсте, чи коли ви п’єте, або коли інше що робите, усе на Божу славу робіть! Не робіть спокуси юдеям та гелленам, та Церкві Божій, як догоджую й я всім у всьому». Цьому правилу він завжди намагався слідувати. І тому звинувачення проти нього виявляються при найближчому розгляді сміхотворними.

Коли Павло торкається цих деталей (в. 18-19), усе стає на свої місця. Досі Лука не згадував про збір пожертвувань, який так сильно займав Павла при написанні 2 Послання до Коринтян. Зараз ми бачимо, що по цій лінії він докладав серйозних зусиль: передати «милостиню та приноси» жебракам зі свого народу. (Слово «приноси» може означати «жертво приноси», але хоча Павло брав участь у принесенні жертви в Дії 21:26, у даному контексті сенс загальніший; див. Рим. 15:16.) Вражаюча справа, якщо замислитися: перед Феліксом і первосвящениками Павло резюмує так усю свою язичницьку місію! Кінець же здійснюється тоді, коли Павло очищається і молиться в Храмі (Дії 24:18).

Отже, робить висновок апостол, звинувачення безпідставні. Так, деякі азійські юдеї стверджували, ніби я ввів язичника в Храм, але їх тут немає, і я як громадянин маю право вимагати, щоб вони висловили мені це в обличчя. Так, первосвященики слухали мене на синедріоні, але вони можуть інкримінувати мені хіба тільки слово про древню батьківську надію. І, можливо, подумки додав він, через цю надію я тут і знаходжуся, бо здійснюється вона в Ісусі Христі: частково вже здійснилася і повністю здійсниться в майбутньому.

Перед нами дуже сильна промова: і в риторичному, і в історичному, і в богословському, і в особистому плані. За своїм рівнем вона не поступається Павловим посланням. Далі в Діях в апостола буде ще одна промова, перед Агріппою II (роз. 26). Але тут ми бачимо фундамент, на якому він стоїть. І видна не низка розрізнених тем, а повна і ясна картина, цілісний образ людини – свідоцтво, зразок і обіцяння.

Попередній запис

Дії 23:12-22 – 23:23-35

Дії 23:12-22 – Клятва і змова «А коли настав день, то дехто з юдеїв зібрались, та клятву склали, говорячи, що ... Читати далі

Наступний запис

Дії 24:22-27 – 25:1-12

Дії 24:22-27 – Фелікс заморожує ситуацію «Але Фелікс, дуже добре дорогу цю знавши, відрочив їм справу, говорячи: Розсуджу вашу справу, ... Читати далі