Дії 23:12-22 – 23:23-35

Дії 23:12-22 – Клятва і змова

«А коли настав день, то дехто з юдеїв зібрались, та клятву склали, говорячи, що ні їсти, ні пити не будуть, аж доки Павла не заб’ють! А тих, що закляття таке поклали, було більш сорока. І вони приступили до первосвящеників та старших і сказали: Ми клятву склали нічого не їсти, аж поки заб’ємо Павла! Отож разом із синедріоном передайте тисяцькому, щоб до вас він привів його, ніби хочете ви докладніш розізнати про нього. А ми, перше ніж він наблизиться, готові забити його… Як зачув же сестрінець Павлів про цю змову, то прибув, і ввійшов у фортецю, і Павла завідомив. Павло ж зараз покликав одного з сотників, та й сказав: Цього юнака запровадь до тисяцького, бо він має йому щось сказати. Той же взяв його, та й запровадив до тисяцького та сказав: Павло в’язень покликав мене, і просив запровадити до тебе цього юнака, що має тобі щось сказати. І взяв тисяцький того за руку, і набік відвів і спитав: Що ти маєш звістити мені? А той розповів: Змову склали юдеї, просити тебе, щоб ти взавтра до синедріону Павла припровадив, ніби хочуть вони докладніш розпізнати про нього. Отож, не послухайся їх, бо чигає на нього їх більш сорока чоловіка, що клятву склали ні їсти, ні пити, аж доки його не заб’ють… І тепер он готові вони, і чекають твого приречення. Тоді тисяцький відпустив юнака, наказавши йому не розповідати ані одному, що мені ти це виявив.»

Сьогодні в газетах писали про дивовижний порятунок однієї жінки. Вона на секундочку вийшла з офісу вдихнути свіжого повітря, як якась машина, водієві якої несподівано стало погано, врізалася в офісну будівлю, протаранила вікно і її робоче місце.

Я прекрасно знаю, що тисячі людей гинуть від нещасних випадків, і жодні випадковості їх не рятують. Я також розумію, якщо одні люди пояснюють історії подібні до вищеописаної як дію Промислу Божого, інші списують їх на випадковість (і можливо, будуть праві).

Проте пам’ятаю я і знамениті слова архієпископа Вільяма Темпла: «Коли я молюся, випадковості трапляються. Коли перестаю молитися, випадковості зникають». І це повертає нас до проблеми, яку ми бачили в Діях 12: як вийшло, що Якова убили мечем, а Петро був позбавлений?

Зауважимо, до речі, що від «проблеми існування зла», проблеми теодицеї, неможливо просто позбутися, прибравши один з її ключових елементів (скажімо, заперечуючи, що Бог створив світ або що Він править ним). Бо тоді в нас виникне «проблема існування добра»: якщо нічого такого немає, то чому навколо стільки краси, любові, істини і справедливості? І звичайно, цікаві конкретні питання: в історії вдавалися тисячі і тисячі змов, чому ж ця конкретна змова, яка так легко могла покласти край Павловій проповіді і йому самому, не вдалася, будучи випадково почутою якимсь юнаком?

Попутно виникають різні історичні питання, відповіді на які ми хотіли б знати, але не знаємо. Чи було в Павла багато родичів в Єрусалимі? Чи були вони християнами? Чи тісно він з ними спілкувався? Чи підтримували вони його з ентузіазмом або, навпаки, їм була неприємна та увага, яку він привертав до їх сім’ї? На жаль, ніяк не дізнатися. Але нам відомо, що в ту саму ніч, коли Господь сказав у видінні Павлу, що він благополучно потрапить у Рим, один хлопчик виявився в потрібний час у потрібному місці, добре прислухався і потім знав, що йому робити.

У принципі, у людному Єрусалимі таке можливе. Пам’ятаю, одного разу я був там керівником паломницької групи. Екскурсовод, який нас фотографував, домовився зустрітися з нами наступного дня, щоб віддати фотографії. Але домовляючись, ми не знали, що нашому рандеву перешкодить влада. До призначеного часу ми знаходилися за кілька кілометрів від потрібного місця, в іншій частині міста. Можливості зв’язатися за допомогою стільникового телефону не було. Та все ж екскурсовод нас знайшов. Місто було битком набите туристами і паломниками: як же він дізнався, де ми знаходимося? У відповідь на наші здивовані запитання він лише посміхнувся: «А! Ми називаємо це арабським телефоном». Усі всім розповідають, що відбувається. От і в даному випадку: а ви чули, група з Англії… так, вони зупинилися в «Семи арках»… адже це їх фотографував Ахмед? Так, і він зустрічається з ними біля Левових воріт. Ой, ні, там якась історія… Садик сказав, що в результаті вони опинилися біля воріт Сіонських… І так далі, і так далі. Для нас, жителів Заходу, особливо тих, хто цілими днями сидить у машинах і офісах, усе це дивно.

Звичайно, немає жодної гарантії, що до тебе дійсно потрапить необхідна інформація. Але зрозуміло, що з усіма цими серйозними людьми, які присягнулися не їсти і не пити… Спершу вони, скажімо так, не прийшли на обід. Куди подівся Абба? Ш-ш-ш, друже, він робить справу Божу. Дуже цікаво: яку саме справу? Мовчи, мовчи, він присягнувся не їсти, поки вони не позбудуться того баламута, спійманого в Храмі. Один хлопчик на вулиці розповів другому, другий – третьому, і в результаті хлопці вже в курсі. За іронією долі, один з них виявився племінником людини, чиє ім’я у всіх на вустах і яка, вони сподівалися, скоро зустріне їх ножі.

Цікаво, що стало зі змовниками далі, коли їх план не вдався. З кожним днем їм все більше хотілося їсти, вони, мабуть, ходили до первосвящеників з вимогою негайно вжити заходи і добути Павла. Через п’ять днів Павло буде вже в Кесарії, але первосвященики за ним полюватимуть і вимагатимуть видачі. Можливо, думали голодні чоловіки, нарешті все вийде? Але ні. Віднині Павло у владі римського намісника, і ще два роки для них не видасться навіть щонайменшого шансу. Сумніваюся, що хоч хтось з них помер з голоду. Думаю, первосвященик знайшов лазівку в Законі і позбавив їх безглуздої обітниці. А можливо, оскільки вони і самі знали Закон, вони відшукали цю лазівку самостійно. Як мовиться, не вперше і не в останнє. Можливо, в оповіданні Луки є невеликий іронічний підтекст: фанатичні ревнителі Закону, що піклуються над усе про Бога і про Закон, намагаються переконати себе, що їх урочиста клятва означала не те, що вона означала.

Чи можна винести з цієї історії якийсь урок, на кшталт тих, які викладалися в старомодному «Журналі для хлопчиків»: юнак викриває змову і несподівано стає героєм? Якщо урок і є, він стосується таємничого Промислу Божого. Адже сказано в псалмі «Господь дає милість та славу, добра не відмовляє усім, хто в невинності ходить» (Пс. 84:12). Це не означає, що з добрими людьми нічого поганого не відбувається або що добрі люди завжди отримають бажане. Як видно з інших псалмів, таке тлумачення було б абсолютно невірним, та і Дії про це свідчать неодноразово. Але таким може бути підхід до життєвих проблем у молитві. Якщо є небезпека, нехай вона буде відвернена. Якщо є зло, нехай воно буде відвернене. Якщо є спокуса, дай мені сили в ній вистояти. Якщо мені дійсно щось потрібне, нехай я це отримаю. Але завжди не моя воля, але Твоя нехай буде. І завжди нехай прийде Царство Твоє… Знову і знову ми повертаємося до молитви Господньої.

Дії 23:23-35 – Як Павло опинився в безпеці

«І він закликав котрихсь двох із сотників, і наказа: Пришикуйте на третю годину вночі дві сотні вояків, щоб іти до Кесарії, і кіннотчиків сімдесят, та дві сотні стрільців. Приготуйте також в’ючаків і Павла посадіть, і здоровим його проведіть до намісника Фелікса. І листа написав він такого ось змісту: Клавдій Лісій намісникові вседостойному Феліксові поздоровлення! Цього мужа, що його юдеї схопили були та хотіли забити, урятувава я, із вояками прийшовши, довідавшися, що він римлянин. І хотів я довідатися про причину, що за неї його оскаржали, та й привів був його до їхнього синедріону. Я знайшов, що його винуватять у спірних речах їхнього Закону, і що провини не має він жадної, вартої смерти або ланцюгів. Як донесли ж мені про ту змову, що юдеї вчинили на мужа цього, я зараз до тебе його відіслав, наказавши також позивальникам, щоб перед тобою сказали, що мають на нього. Будь здоровий! Отож вояки, як наказано їм, забрали Павла, і вночі попровадили в Антипатриду. А другого дня, полишивши кіннотчиків, щоб ішли з ним, у фортецю вони повернулись. А ті прибули в Кесарію, і, листа передавши намісникові, поставили також Павла перед ним. Намісник листа прочитав і спитав, із якого він краю. А довідавшись, що з Кілікії, промовив: Я тебе переслухаю, як прийдуть і твої позивальники. І звелів стерегти його в Іродовому преторії.»

Чудовий роман Ричарда Адамса «Корабельний пагорб» розповідає про пригоди групи кроликів. З хвилюванням і співчуттям ми читаємо про подорож Горіха і його друзів. (Адамс за освітою історик, і в тексті багато відсилань до древніх саг про подорожі.) З одного боку, їм погрожують лиходії з їх власного племені, а з другого – люди. У людей же одна з найстрашніших речей для кроликів – автомобілі. Коли переходиш дорогу, ніколи не знаєш, у безпеці ти чи ні: великі і шумні, вони можуть несподівано вискочити звідкись і убити і тебе, і всю сім’ю, не встигнеш і оком кліпнути.

У кролячій мові автомобілі називалися словом «храда-да» (за звуком мотора). Про цих храда-да кролики говорили із сумішшю жаху, гніву і страху. Вони тікали від них як від чуми. Але в одному з чудових моментів книги Горіха, що загубився і відбився, рятують люди і привозять його назад у машині! Схвильований і радісний Горіх розповідає друзям свою історію.

– Як же ти повернувся з ферми?

– Якась людина довезла мене у своєму храда-да… майже до самого кінця.

У Павла, мабуть, були схожі відчуття. Досі у своїх подорожах Туреччиною і Грецією йому вдавалося не конфліктувати із законом. При цьому він намагався триматися чимдалі від поліції, судів, військових, а також таких поважних осіб, як місцеві правителі. Він цінував свободу приходити і йти, можливість залишатися в одному місці на пару днів, а в другому на пару років. Упродовж більшої частини оповідання, особливо після інциденту з римським правосуддям у Филипах, у нас було почуття, що він намагається уникати також римських чиновників і солдатів. Подібно до Ісуса, Який не сидів на одному місці, а ходив по Галілеї, так що Іродові Антипі, що почув про «царя Юдейського», важко було його схопити, Павло весь час пересувався, задоволений, що римські чиновники хоч би не намагаються перешкодити його проповіді.

І от його, так би мовити, врятували в храда-да. Врятував римський офіцер. Виявивши змову, трибун вжив рішучі заходи. Зараз ми дізнаємося ім’я трибуна: Клавдій Лісій. Мабуть, «Клавдій» – нове ім’я, додане в згадку про імператора, при якому він купив громадянство (Дії 22:28). Несподівано махина римської армії – те, чого мандруючий апостол уникав по змозі – розкручується, щоб врятувати його від змови і доставити в безпечне місце до намісника. Варта, яка ще напередодні хотіла побити батогами Павла, стає його захисником. Змовники ж, які сиділи в засідці в очікуванні того, як ранком трибун пошле Павла з казарми в синедріон, чують у ночі цокіт копит і стук підошов, і розуміють, що їсти і пити їм доведеться нескоро. Двісті солдатів, сімдесят кінників і двісті стрільців – ніхто не зможе звинуватити римлян в тому, що вони недооцінювали загрози. Хто такий Павло і через що все сум’яття, вони достеменно не знають, але свої обов’язки виконують в повній мірі.

До ранку Павло вже знаходиться далеко від Єрусалиму, під надійною охороною в Антипатриді. З Дій можна подумати, що піхота проводила його до самої Антипатриди, а потім відразу повернулася в казарму, але це маловірогідне: Антипатрида знаходилася в півсотні кілометрів від Єрусалиму – пост більш ніж на половині шляху між Єрусалимом і Кесарією Приморською. Повернутися туди і назад за одну ніч було нереально. Швидше за все, справа йшла так: піхота проводила Павла на далеку відстань поза містом, а потім продовжив свій шлях кавалерійський загін, у середині якого на коні був Павло.

Перед їх від’їздом трибун подумав і написав лаконічний, але інформативний звіт про те, що сталося. Усе по суті справи, хоча про дещо Клавдій Лісій умовчав. Йому здалося зайвим повідомляти наміснику про те, що він зв’язав Павла і ледь не піддав його побиттю батогами, не знаючи про його римське громадянство. Тому він трішки змінює послідовність подій: з листа можна подумати, що він узнав про громадянство Павла (як саме?) і саме тому врятував його від натовпу.

Втім, основна думка листа полягає в іншому, і на цьому зупиняє увагу Лука: Павла звинувачували в гріхах проти єврейського Закону, але я, як римський чиновник, не знаходжу нічого, що заслуговує на смерть або тюремне ув’язнення. Де ж ми таке чули? Ах так, у Коринті, Филипах, Солуні і частково в Ефесі. І до кінця оповідання ще почуємо не один раз. Для кого ж Лука пише? І що він хоче сказати?

Варто думати, цієї ночі Клавдій Лісій спав спокійно. Він позбувся проблеми, передав її іншому. У Кесарії була офіційна резиденція римського намісника. Іноді намісник навідувався в Єрусалим (як Понтій Пилат у ту рокову Пасху років двадцять п’ять тому), але переважно сидів у Кесарії. Там був основний порт, що дозволяв легше контактувати із зовнішнім світом (зокрема, з Римом). Там було далеко від розпеченої атмосфери Єрусалиму. Без сумніву, як римський громадянин Павло опинився в Кесарії в набагато більшій безпеці і зміг нарешті насолодитися перевагами офіційної системи.

Прокуратор Фелікс був не в захваті від складнощів, що звалилися на нього: як би їх позбутися? На кого б їх перекласти? Спочатку в нього виникла ідея: оскільки Павло родом з іншої провінції, можливо, його слід відіслати в цю провінцію, щоб з ним розбирався тамтешній намісник? (Подібну тактику спробував застосувати ще Понтій Пилат, відіславши Ісуса до Ірода в Лк. 23:6-12, але в нього нічого не вийшло.) Виявилось, цей варіант не проходить: Павло був з Кілікії, яка, як і Юдея, підпорядкована римській адміністрації в Сирії. Значить, доведеться йому самому вирішувати справу.

Про Фелікса нам трохи відомо з книг Йосипа Флавія, Светонія і Тацита. Якщо Клавдій Лісій піднявся лише на кілька соціальних щаблів вище, купивши римське громадянство, то Фелікс пройшов усіма щаблями знизу догори. Він народився рабом. Отримавши свободу, він зі своїм братом Палантом став одним з фаворитів імператора Клавдія: мабуть, через те, що Клавдій, як і багато імператорів, побоювався високопоставлених заздрісників і вважав за краще довіряти людям, чия особиста вдячність йому була така велика, що вони з меншою вірогідністю повинні були збунтуватися. Природно, римські аристократи дивилися на Фелікса звисока, подібно до того як багатії Бостона відреагували на несподіване обрання мером працівника бензозаправної станції з массачусетського передмістя. Прокуратором він був поганим (52 – 59 Р. Х.): ситуація усе більш погіршувалася, у євреїв з’являлося все більше причин ненавидіти римлян і ревнувати за Богом і Законом, що наприкінці 60-х років породять антиримське повстання і національну катастрофу.

Усе це допомагає розібратися в тому, що тут відбувається в плані культури, богослов’я і соціального контексту. Неможливо переоцінити значення того факту, що «богослов’я», над яким Павло працював у своїх посланнях, не було кабінетними абстракціями. Воно було результатом спроби осмислити божественний промисел у цей, конкретний момент, у гущі вируючого світу, де можна було почути найрізноманітніші спроби такого осмислення. І Павло знайшов вірний притулок: Бог, Якому він поклонявся з дитинства, чию славу побачив в особі Ісуса Христа, вірний Своїм обіцянням і буде вірний тим, хто вірний Йому, – нехай навіть ця вірність часом проявляється несподіваним і таємничим чином.

Попередній запис

Дії 22:23-30 – 23:1-11

Дії 22:23-30 – Римське громадянство знадобилося «І як вони верещали, і одежу шпурляли, і кидали порох у повітря, то звелів ... Читати далі

Наступний запис

Дії 24:1-9 – 24:10-21

Дії 24:1-9 – Юридична демагогія «А по п'яти днях прибув первосвященик Ананій з якимись старшими, та з промовцем якимсь Тертилом, ... Читати далі