Дії 22:23-30 – 23:1-11

Дії 22:23-30 – Римське громадянство знадобилося

«І як вони верещали, і одежу шпурляли, і кидали порох у повітря, то звелів тисяцький у фортецю його відвести, і звелів бичуванням його допитати, щоб довідатися, з якої причини на нього вони так кричали. І як його розтягли для ремінних бичів, то Павло сказав сотникові, що стояв: Хіба бичувати дозволено вам громадянина римського та ще й незасудженого? Якже сотник це почув, то подався до тисяцького, і завідомив, говорячи: Що хочеш робити? Бож римлянин цей чоловік! Підійшов тоді тисяцький, та й поспитався його: Скажи мені, чи ти римлянин? А він: Так! відказав. Відповів на те тисяцький: За великі гроші громадянство оце я набув… А Павло відказав: А я в нім і родився! І відступили негайно від нього оті, що хотіли допитувати його. І злякався тисяцький, довідавшись, що той римлянин, і що він ізв’язав був його. А другого дня, бажавши довідатись правди, у чому юдеї його оскаржають, він звільнив його та звелів, щоб зібралися первосвященики та ввесь синедріон. І він вивів Павла, і поставив його перед ними.»

ЧИМ ДОВЕДЕТЕ?

Такі таблички в магазинах, що торгують спиртними напоями, не рідкість. Якось я робив замовлення в одному з маленьких барів міжнародного аеропорту Чикаго О’Хара і пам’ятаю свій подив, коли лисий і бородатий чоловік попросив мене пред’явити доказ мого віку. (Очевидно, щось знову зламалося в кампанії по боротьбі з алкоголізмом серед молоді: як часто буває з подібними речами і як часто буває з працівниками аеропорту, десять тисяч людей були вимушені проходити через безглуздий ритуал тільки тому, що серед них могли перебувати декілька підлітків.)

У нашій країні закони стосовно цього стають все більш суворими. У барах і магазинчиках можна зустріти найрізноманітніші таблички, найрізноманітніші способи довідатися про вік. Наприклад, така: «Якщо вам пощастило і ви виглядаєте молодше 18 років, і ви ще хочете купити алкоголь, боюся, що мені доведеться запитати у вас докази».

Отже, виникає очевидне питання: чи довелося Павлу доводити своє римське громадянство? Якщо ні, чому б тоді будь-якому в’язневі перед загрозою тортур не прибігати до рятівної брехні в надії ушитися перш, ніж вона розкриється?

По-перше, така брехня була багата серйозним покаранням. Судячи з деяких джерел, за неї могли і стратити. Тому люди просто боялися: чи не буде для них від цього гірше? По-друге, існував-таки спосіб доказу. І Павло міг його пред’явити, якщо тільки не втратив у попередній колотнечі (що саме по собі було б непросто): офіційний знак, маленьку двосторонню табличку (швидше за все, бронзову). Вона функціонувала одночасно як свідоцтво про народження і як свідоцтво про громадянство. Можливо, Павло вийняв її під час розмови. Якби замість історії ми мали п’єсу з режисурою, це виглядало б так, немов людина тихо дістає паспорт: «Так, – відповідає Павло, риючись під тунікою і витягаючи табличку, – от, будь ласка». Нам у наші дні легко уявити подібне. (Коли я кажу, що «пройшов через митницю», то не згадую, що показав митникові паспорт, якщо тільки не хочу привернути до цього увагу слухачів.) Як би то не було, Павло переконав спочатку сотника, потім його начальника – трибуна.

У трибуна залишаються сумніви: він сам римський громадянин у першому поколінні, і йому довелося платити за цей привілей (досить поширена річ за імператора Клавдія) і платити немало. Чи настільки багатий Павло? З’ясовується, проте, що справа йшла інакше: Павло вже народився в римському громадянстві. Сучасні учені багато сперечалися, як таке могло вийти. Відповідь, мабуть, слід шукати в наступному напрямі. Антоній дарував деяким євреям громадянство після того, як вони допомогли йому в його кампаніях середини I століття до Р. Х. Далі, є свідчення єврейської присутності в Тарсі в 170-х роках до Р. Х. і того, що деякі тамтешні євреї стали римськими громадянами ще років за сто до Павла. Тому дійсно ймовірно, що римське громадянство Павла було успадкованим (і не лише ним, але і його батьком, навіть дідом). І взагалі дані Павла прекрасно відповідали його місіонерським завданням: єврей із сім’ї строгого благочестя і освічений у Біблії; грекомовний мислитель, знайомий з античною філософією і риторикою; римський громадянин, що знає свої права і готовий використовувати їх за необхідності.

Читаючи про випадок у Филипах, ми вже бачили, як міг злякатися римський військовий, виявивши, що він, нехай навіть помилково, зв’язав (не кажучи вже, піддав побиттю батогами) римського громадянина. Павло додає: «громадянина римського та ще й незасудженого». В якомусь сенсі це несуттєве, оскільки побиття батогами (на цій стадії) було не покаранням, а просто способом розслідування, але в той же час ремарка дуже до діла. Без суду і вироку вони не мали права робити нічого з римським громадянином. Якби Павло повідомив про те, що сталося у вищі інстанції, він міг би влаштувати трибуну дуже великі неприємності.

Але чому Лука тут, так би мовити, натискає на педаль? Навіщо це останнє речення з подробицями, про які читач міг би здогадатися і сам: «І злякався тисяцький (трибун), довідавшись, що той римлянин, і що він ізв’язав був його»? Всупереч деяким тлумачам, це не просто певний загальний урок на кшталт «римляни виправдовують християн на судах». Це дуже конкретна інформація про Павла: «Коли проти Павла висуваються звинувачення, римляни знову і знову виправдовують його; вони поводяться з ним гідно, як і належить поводитися з громадянином».

Не можна пройти повз ще один момент: тортури при дізнанні сприймаються як щось природне. Передумова така, якщо людину не мучити, вона брехатиме. Нас вона шокує, для жителів I століття вона була частиною повсякденного життя. Страшно думати, скільки безневинних людей не лише в Римській імперії, але і в багатьох інших режимах, древніх і сучасних, зазнали немислимі страждання лише тому, що слідчим не спав на думку розумніший спосіб дізнання. Павло, вказуючи на своє римське громадянство, не міг не усвідомлювати, що лише воно і лише можливість його довести рятує його від тортур, які були і будуть долею безлічі людей. Батіг був напоготові, і, мабуть, його не довелося довго шукати. Мабуть, для солдатів у казармі це була регулярна забава: так вони виражали своє відношення до місцевих жителів. Можливо, Павлу варто було скористатися випадком і сказати трибуну, що вся система дізнання нікуди не годиться і має бути відкинута?

Навіть і не думайте. Аналогічним чином йде справа з модною ідеєю, що новозавітні автори схвалювали рабство (ніби, інакше вони б його викрили): такі думки спадають на думку лише відірваним від життя кабінетним ученим, в яких до того ж бракує уяви уявити тодішнє життя. Зрозуміло, Павло та інші християни були проти рабства. Головна для них розповідь – єврейська розповідь про Вихід – якраз оповідає про звільнення Всевишнім Свого народу з рабства. Природно, вони погано ставилися до тортур: ще важливіша для них розповідь про смерть і воскресіння Ісуса говорила зокрема про скоєну над Ним жорстокість і несправедливість, а також про Його перемогу над усією цією прогнилою системою. Так, протестувати можна і тоді, коли суспільство не цілком готове до реформ. Проте апостоли несли із собою куди повнішу і радикальнішу реформу: навчити великі співтовариства людей жити так, щоб подібні нелюдяні звичаї стали немислимими. О, якби ця звістка вчинила цю дію і в нашому світі!

Дії 23:1-11 – Павло перед синедріоном

«І вп’явся очима Павло на той синедріон і промовив: Мужі-браття, я аж по сьогоднішній день жив для Бога всім добрим сумлінням! Але первосвященик Ананій звелів тим, що стояли при ньому, щоб били його по устах. Тоді промовив до нього Павло: Тебе битиме Бог, ти стіно побілена… Ти ж сидиш, щоб судити мене за Законом, наказуєш бити мене проти Закону? А присутні сказали: То ти Божому первосвященикові лихословиш? І промовив Павло: Не знав я, брати, що то первосвященик. Бо написано: На начальника люду твого не лихослов. І Павло, спостерігши, що частина одна саддукеї, а друга фарисеї, покликнув у синедріоні: Мужі-браття, я фарисей, і син фарисея. За надію на воскресення мертвих мене судять! Якже він це промовив, колотнеча постала поміж саддукеями та фарисеями, і розділилась юрба. Саддукеї бо твердять, що немає воскресення, ані Ангола, ані духа, фарисеї ж оце визнають. І галас великий зчинився. А деякі книжники, із фарисейської групи, уставши, почали сперечатися, кажучи: У чоловікові цьому ми жадного лиха не знаходимо! А коли промовляв Дух до нього, чи Ангол, не противмося Богові. А коли колотнеча велика зчинилась, то тисяцький, боячись, щоб Павла не роздерли, звелів воякам увійти та забрати його з-поміж них, і відвести в фортецю.

А наступної ночі став Господь перед ним і промовив: Будь бадьорий! Бо як в Єрусалимі про Мене ти свідчив, так треба тобі свідкувати й у Римі!»

З часів Французької революції в політиці розділяли лівий і правий нахили. Чим ти лівіший (так вважається), тим більше за свободу від аристократичної влади, тим більше за голосування з мало не кожного приводу і кінець кінцем за анархію. Чим ти правіший (так вважається), тим більше ти за контроль з боку уряду, за закон і порядок, належне правосуддя і кінець кінцем за диктатуру.

На рівні крайнощів це, звичайно, не працює. Коли до влади приходять ліві, вони починають направо-наліво видавати укази, кому і як себе поводити. Що стосується правих, то на них при владі часто давить суспільство: у результаті вони дають відому «свободу» хоч би бізнесменам, а часом відмовляються і від ідеї «сильного уряду» (яка на практиці часто означає бюрократичне засилля). Життя складніше, ніж можна подумати.

Проте, якщо узяти цей уривок, ліві і праві чекають від Павла цілком певних речей. На думку лівих, він даремно став виправдовуватися перед первосвящеником: навпаки, потрібно було викрити його сильніше. Праві невдоволені, що він недостатньо шанобливий до старшого. (Оскільки більшість прихильників Нового Заповіту схиляються до лівого толку, останній докір доводиться чути рідше.) Але знову-таки не забуватимемо, що не все так просто. У цьому маленькому уривку чується звучання єврейської, навіть фарисейської, істини. Перед нами урок того, що єврей на кшталт Павла думав про владні структури в суспільстві.

Перше і найочевидніше: варті наказали бити Павла по устах. (Це означає: «Ти кощунствуєш! Ти брешеш! Ти не маєш права говорити на свій захист!») Павло і сам прекрасно знає єврейський Закон, тому відповідає негайно і не роздратовано (як мені здається), а переконливо і урочисто: «Ти велів бити мене? Якщо ти це зробиш, Бог битиме тебе». Ти подібний до тих, про кого говорили пророки: стіна, зсередини уся прогнила, а ззовні побілена». Особливо показово в цьому сенсі Єз. 13:8-16, де викриваються пророки, які дають хибні обіцянки і кажуть «мир, мир», коли миру немає. І далі в Павла влучно: ти повинен судити мене згідно із Законом, але підрубуєш сук (закон), на якому сидиш, коли протизаконно велів мене бити.

Поки усе більш-менш гладко. Але Павло не врахував одного: людина, що віддавала накази, сам первосвященик. Судячи з усього, жодних відзнак на Ананії не було, а апостол не знав, який з членів правлячого клану обіймає в даний момент вищу посаду: врешті-решт, останній раз він спілкувався з первосвящеником двадцять років тому. Але коли Павлу вказали на те, що він образив верховного чиновника в юдейській системі, Павло вмить вибачився: не по суті, а лише за те, що цей правильний зміст він адресував особі, з якою належало поводитися шанобливіше. «Я знаю Закон. Згідно з Писанням, не можна говорити зле про правителя твого народу». Апостол шанує посаду, хоча і не нинішнього її носія.

Таким чином, Павло дотримує золоту середину у важкому питанні. З одного боку, він дотримує повагу до посади. Це має бути, інакше – хаос. Згадаємо знаменитий уривок Рим. 13:1-7: правителі – від Бога, бо Бог хоче, щоб люди жили в мирі і справедливості, а без відповідних структур завжди перемагатимуть сильні, перемагатимуть вимагачі, і просто розбійники. Звичайно, проблема виникає, коли правосуддя стає неправосудним, і про неї тут теж сказано. Повага до структур не лише не виключає, але навіть включає нагадування людям при владі про їх обов’язок, про те, що їм личить і не личить робити. Не в перше і не востаннє Павло дає урок політичного богослов’я.

У свою чергу це добре ілюструють Павлові слова, що здалися Ананії, образливими: «Я аж по сьогоднішній день жив для Бога всім добрим сумлінням!». Це означає не «я завжди робив усе правильно», а «коли я робив щось неправильно, я потім негайно виправлявся» – от як зараз, виправився в «гріху незнання» (Дії 23:5). Саме на такі випадки була розрахована система храмових жертвопринесень.

Віра в те, що Бог закликає правителів поводитися правосудно, була для фарисеїв кінець кінцем вкорінена в надії на майбутнє, коли Бог виправить світ, зробить велике Відновлення, здійснить нове творіння і воскресить мертвих. Настає Останній Суд і усі інші суди так чи інакше передбачають його. Саддукеї, мабуть, дивилися на речі інакше, оскільки не вірили ні у воскресіння, ні в нове творіння, ні (схоже) взагалі в загробне життя (хіба тільки у вигляді тіней у пеклі). Усе це Павло розумів. І розумів, що сподіватися на чесне і об’єктивне дізнання йому не доводиться: після першого ж речення він отримав побої. І тоді він робить зухвалий крок. «Воскресіння! – вигукує він – мене судять за Воскресіння! За ту велику Надію, за яку завжди стояли фарисеї! За віру у Воскресіння Мертвих!»

Це все одно, що на якихось переповнених і розпалених політичних зборах в одному з південних штатів США показати прапор Конфедерації. Багато хто збереться до нього, що б не думали про людину, яка його показала. Про жодні дискусії в такій ситуації вже не може бути мови. Це, у свою чергу, повертає нас до Дій 4:2, де саддукеям не подобалося, що апостоли учили воскресінню (що до того ж вже почалося в Ісусі).

Фарисеї (на жаль, ми не знаємо, скільки їх було) немов почули заклик бойової труби. На коні їх власні ідеали! Вони знали, що Павло проповідує воскресіння Ісуса, і були з ним не згодні, але певну долю правди в його розмовах вони готові були визнати. Скажімо, так: адже усі, хто вірить в останнє воскресіння, одночасно припускає, що померлі десь у Бога існують в очікуванні цього великого дня. Цю думку можна виразити по-різному. Наприклад, що в цьому стані знаходиться «душа» (див. Премудрість Соломона 3). Фарисеї вважали за краще дві інші можливості (пор. Дії 12:15): існування у вигляді «ангела» чи «духу». Тому вони могли міркувати таким чином: так, зрозуміло, що в тілесному вигляді Ісус не воскресав, але хто знає, раптом на дорозі в Дамаск Павлу з’явився «ангел» або «дух» Ісуса – дух, все ще живий і, який очікує воскресіння (разом з усіма) в останній день. І якщо Павло відстоює подібні ідеї (в. 9), самий час його підтримати.

Трибун зрозумів, що ситуація зайшла кудись зовсім не туди. (Швидше за все, він був злий на Павла, що той спровокував увесь цей гамір, але що вже поробиш.) Довелося викликати підкріплення і відводити Павла в казарми, поки саддукеї і фарисеї не розірвали його на дві частини (як ту дитину з історії про Соломона).

Далі знову сильну кризу супроводжує видіння: як і в Коринті, так і нині в Єрусалимі, Господь звертається до Павла. Для Павла – і для незліченних християн у наступні століття – ці моменти просвітлення, внутрішної ясності були виключно важливі. (Цікаво, що коли починаєш говорити про подібні речі, багато слухачів реагують: «Так, дивно, але зі мною був от який випадок». У складній ситуації хмари розступалися і вони раптом точно знали або навіть чули і бачили. Ми, християни, занадто часто забуваємо про ці моменти або вважаємо за краще про них мовчати з побоювання, що нас не зрозуміють або визнають вигадниками.) Цього разу Павло отримує слово підбадьорення, і воно знаменує важливий поворотний момент в оповіданні Луки. В Єрусалимі Павло не загине. Його бажання йти в Рим дійсно було божественним покликанням. Комфортної подорожі в імперську столицю Господь не обіцяє, але апостол туди потрапить. Потрапить заради того, щоб свідчити. А слово «свідок», як ми вже бачили, це слово, від якого пішло поняття «мученик»…

Попередній запис

Дії 21:37-22:11 – 22:12-22

Дії 21:37 – 22:11 – Послухайте розповідь «А коли Павло входив до фортеці, то тисяцького поспитався: Чи можна мені щось ... Читати далі

Наступний запис

Дії 23:12-22 – 23:23-35

Дії 23:12-22 – Клятва і змова «А коли настав день, то дехто з юдеїв зібрались, та клятву склали, говорячи, що ... Читати далі