Дії 21:37-22:11 – 22:12-22

Дії 21:37 – 22:11 – Послухайте розповідь

«А коли Павло входив до фортеці, то тисяцького поспитався: Чи можна мені щось сказати тобі? А той відказав: То ти вмієш по-грецькому? Чи не той ти єгиптянин, що перед цими днями призвів був до бунту, і випровадив до пустині чотири тисячі потаємних убійників? А Павло відказав: Я юдеянин із Тарсу, громадянин відомого міста в Кілікії. Благаю тебе, дозволь мені до народу промовити! А коли той дозволив, то Павло став на сходах, і дав знака рукою народові. А як тиша велика настала, промовив єврейською мовою, кажучи:

Мужі-браття й батьки! Послухайте ось тепер виправдання мого перед вами! Як зачули ж вони, що до них він говорить єврейською мовою, то тиша ще більша настала. А він промовляв: Я юдеянин, що родився в кілікійському Тарсі, а вихований у цім місті, у ніг Гамаліїла докладно навчений Закону отців; горливець я Божий, як і всі ви сьогодні. Переслідував я аж до смерти цю путь, і в’язав, і до в’язниці вкидав чоловіків і жінок, як засвідчить про мене первосвященик та вся старшина. Я від них був узяв навіть листи на братів, і пішов до Дамаску, щоб тамтешніх зв’язати й привести до Єрусалиму на кару. І сталося, як у дорозі я був, і наближавсь до Дамаску опівдня, то ось мене нагло осяяло світло велике з неба! І я повалився на землю, і голос почув, що мені говорив: Савле, Савле, чому ти Мене переслідуєш? А я запитав: Хто Ти, Господи? А Він мені відказав: Я Ісус Назарянин, що Його переслідуєш ти… А ті, що зо мною були, правда, бачили світло, але не почули вони того голосу, що мені говорив. А я запитав: Що я, Господи, маю робити? Господь же до мене промовив: Уставай та й іди до Дамаску, а там тобі скажуть про все, що тобі призначено робити. А від ясности світла того невидющим я став… І присутні зо мною за руку мене повели, і до Дамаску прибув я.»

Каліст Вер – вікарний єпископ Константинопольського патріархату у Великобританії; багато років він також викладав православне богослов’я в Оксфордському університеті. Взагалі за своїм походженням він англієць (первинне ім’я – Тімоті), а в православ’я навернувся в молодості. Про нього ходить така історія. Не знаю, розповів він її сам або хтось з його знайомих, але наскільки я його знаю, вона схожа на правду.

У свій час він любив часто бувати (може, і зараз буває) на одному з віддалених островів Егейського моря. Там багато монастирів, де можна більш-менш спокійно усамітнитися і проводити час у посту і молитві. Самота, правда, не повна. У даному випадку на нього натрапив один американець: бачить, якась людина, загоріла, дуже православного і грецького вигляду, тихо сидить у монастирі. Відвідувач поставив йому декілька запитань, і єпископ Вер відповідав, природно, своєю чистісінькою оксфордською англійською.

– Знаєте, – похвалив американець, – ви непогано говорите англійською.

– Що ви! – скромно відповів єпископ, – потрохи набрався то там, то тут.

Приблизно такий же шок пережив римський трибун, коли він намагався відвести Павла чимдалі від натовпу для допиту. (Відповідь, втім, була іншою.) Несподівано арештант обертається і ставить йому питання хорошою, освіченою, стильною грецькою: «Чи можна мені щось сказати тобі?»

Можна уявити, як трибун, що сторопів, відступив на крок: як, ця людина знає грецьку мову? Та ще добре нею розмовляє? Адже він вважав, що перед ним якийсь баламут або розбійник (можливо, «єгиптянин», який нещодавно здійняв повстання). Хід думок і припущень трибуна простежити непросто, оскільки в той час багато єгиптян (якщо не всі вони) досить нашвидку говорили грецькою, та і не вони одні, а багато жителів Юдеї і Галілеї. Схоже, трибун чув про «єгиптянина» як про людину дику і неосвічену: він вирішив, що ця людина, яка зникла після спроби (про неї повідомляє Йосип Флавій) виконати пророчі знамення (зокрема падіння єрусалимських стін), з’явилася знову і була схоплена гнівним натовпом у Храмі. У I столітті таких персонажів було немало, хоча трибун, мабуть, дещо схибив із «убійниками»: наскільки нам відомо, вони були, як мовиться, з іншої опери. Втім, хто знає? Основні відомості ми черпаємо з історичних праць Йосипа Флавія, а Флавій спрощує стан речей.

«Ні», – відповідає Павло і повідомляє про себе два факти (залишаючи козирного туза про запас: він йому знадобиться і дуже скоро). Він не «єгиптянин». Він юдей, але громадянин Тарсу в Кілікії, а Тарс, як він делікатно виразився, «відоме місто». Нехай Тарс і не найбільше з міст південної Туреччини, але могло тримати голову високо, маючи близько півмільйона жителів у період свого розквіту (далеко не всі вони були громадянами: Павло належав до еліти) і міг похвалитися хорошою традицією освіти.

Усіма цими поясненнями Павло хотів не задобрити трибуна, а добитися дозволу говорити. Оскільки він був щойно побитий розлюченим натовпом, він був не в самому відповідному стані, щоб виголошувати промови, але апостол не міг упускати такий випадок: нехай його почують його улюблені співвітчизники, які проте обманулися! (Як він написав про них лише кілька тижнів тому: «Вони ізраїльтяни, що їм належить синівство, і слава, і заповіти, і законодавство, і Богослужба, і обітниці, що їхні й отці, і від них же тілом Христос» Рим. 9:4-5.) Деякі особи в натовпі могли бути йому знайомі: люди, з якими він вчився два десятки років тому, або навіть родичі. Усі ці люди – ті самі, про яких він сказав, що має «велику скорботу й невпинну муку для серця свого», що заради них він «бажав би сам бути відлучений від Христа» (Рим. 9:2-3). Звичайно, він хотів з ними поговорити! Він ніколи не переставав за них молитися (Рим. 10:2). Як він міг не сказати їм про їх власного Месію?

Крок ризикований, але варто спробувати, особливо якщо ти можеш, як Павло, без проблем перемикатися на національну мову (у даному випадку, мабуть, арамейську: класичний іврит не всі б зрозуміли). Без сумніву, коли він зробив для них знак рукою, а потім заговорив їх рідною мовою, вони захотіли вислухати його. Чи зможе він очистити своє ім’я, пояснити свої дії, розповісти свою історію так, що його невинність стане зрозумілою?

Отже, Павло робить свою спробу, а Лука ризикує. Ризикує як оповідач: адже в розділі 9 ми вже читали Павлове оповідання, і незабаром, у розділі 26 почуємо його знову. Це приблизно так само, начебто він включив у своє Євангеліє не одну «проповідь на рівному місці», а цілих три (залишаючись при тому ж змісті!). Або Лука був дуже недбалим редактором і нехтував непотрібними повторами, або в нього були дуже вагомі підстави бажати, щоб читачі послухали, осмислили історію Павла ще раз.

Починає апостол з важливої місцевої деталі. Так, народився він у Тарсі, але виховувався в Єрусалимі «у ніг Гамаліїла». Його батьки були строгими фарисеями і зробили усе, щоб син отримав фарисейську (тобто строго рабинистичну) освіту. Гамаліїла ми вже зустрічали в Діях 5, де він заступився за християн на синедріоні: «Щоб випадком не стати і вам богоборцями», – те, у чому Ісус і звинуватив Павла на дорозі в Дамаск (див. в. 8). Але учні не завжди слухаються учителів, і в даному випадку Павло був іншої думки. Більше того, у своїй промові він згадує (пор. автобіографічні зауваження в Гал. 1:13-14 і Флп. 3:5-6), як, блискуче знаючи Закон Мойсеїв, загорівся «ревнощами» по Богові, праведним обуренням проти блюзнирства. І в Діях 22:3 Павло каже слухачам своєрідний комплімент: у ту пору був «горливець я Божий, як і всі ви сьогодні» (він розумів, звичайно, що це «всі» відносне: до деяких у натовпі це слово застосоване більшою мірою).

Потім, як і в Посланнях до Галатів і до Филип’ян, він згадує найважливіший доказ своєї минулої непохитної ортодоксії: він переслідував церкву, Павло додає подробиці: смерть, арешт, в’язниця. Він закликає у свідки первосвященика і усю раду старійшин: адже це вони забезпечили його офіційними листами для каральної експедиції в Дамаск. На натовп це мало справити враження: далеко не кожен міг навіть поговорити з первосвящеником і вже тим більше отримати від нього пряме доручення.

Далі йде момент, коли Павло – знову-таки в руслі строгої рабинистичної традиції! – отримує божественне одкровення. (Рабини ревнували не лише про Закон, але і про Бога. Це означало також молитву, містику, святе життя. Власне, через Бога в них і були ревнощі про Закон!) Як ми вже знаємо, це виявилося одкровенням Ісуса. І досі Павло володіє аудиторією. Без сумніву, вони здивовані і, можливо, скептичні, підбирають альтернативні пояснення (подібно до деяких сучасних учених): до наших днів не було браку в теоріях, що Павло обманувся, прийняв за небесне одкровення якусь галюцинацію чи фантазію. І кажуть, що він прийняв внутрішню подію за зовнішню. Але основне питання не в тому, що відбувалося в психіці Павла, а в тому, що це була за віра: віра, яка усе пояснювала, яка була виправдана тисячі разів під час його місії.

Безумовно, Ісус стояв у центрі цієї віри. І зрозуміло, що і тоді, і тепер намагалися знайти пояснення, причому пояснення інші, ніж те, що Ісус дійсно живий і звертається до людей, перетворюючи їх з гонителів у проповідників. Павло ще не закінчив свою промову. Але безпечний ґрунт для нього позаду: він вимовив Ім’я. Його глибоко юдейські, глибоко ортодоксальні, глибоко шановані народження, виховання, освіта і ревнощі привели його прямо на шлях Месії, і виявилось, що цей Месія – Ісус. А зараз Ісус привів його перед обличчя натовпу, що складався з таких людей, яким колись був він сам.

Дії 22:12-22 – Голос з вуст його

«А один муж Ананій, у Законі побожний, що добре свідоцтво про нього дають усі юдеї в Дамаску, до мене прибув, і, ставши, промовив мені: Савле брате, стань видющий! І я хвилі тієї побачив його… І озвавсь він до мене: Бог отців наших вибрав тебе, щоб ти волю Його зрозумів, і щоб бачив ти Праведника, і почув голос із уст Його. Бо будеш ти свідком Йому перед усіма людьми про оте, що ти бачив та чув! А тепер чого гаєшся? Уставай й охристися, і обмий гріхи свої, прикликавши Ймення Його! І сталось, як вернувся я в Єрусалим, і молився у храмі, то в захоплення впав я, і побачив Його, що до мене сказав: Поспіши, і піди хутчій з Єрусалиму, бо не приймуть свідоцтва твого про Мене… А я відказав: Самі вони, Господи, знають, що я до в’язниць садовив та бив по синагогах отих, хто вірував у Тебе. А коли лилась кров Твого свідка Степана, то сам я стояв та вбивство його похваляв, і одежу вбивців його сторожив… Але Він до мене промовив: Іди, бо пошлю Я далеко тебе, до поган! І аж до слова цього його слухали. Аж ось піднесли вони голос свій, гукаючи: Геть такого з землі, бо жити йому не годиться!…»

У британському футболі головний тренер – зазвичай найважливіша фігура в команді. Гравці приходять і йдуть, а тренер, якщо він хороший, може змусити команду вигравати, зробити так, що вона досягатимете відмінних результатів. Але тренери часто переходять з клубу в клуб. Іноді це буває тому, що їх просто звільняють. В інших же випадках їм роблять пропозицію, від якої їм важко відмовитися. І коли це стає відомим, чекай скандалу.

Я маю на увазі складнощі, які виникають у тренера, коли він виявляється на матчі, в якому його нова команда грає з його старою командою. Уболівальники божеволіють. «Юда» – це найм’якше, що він може почути. Під час гри вони підходять до нього, показуючи на нього пальцем, ображаючи і знущаючись, якщо його команда програє. Іноді ця гострота і знущання ще відносно жартівливі, але іноді в них чується справжня ненависть до «зрадника». Буквально днями газети писали про один такий випадок, коли тренер мав зустрітися зі своєю старою командою на стадіоні, де він колись був головним, а тепер став громадським ворогом номер один. «Мабуть, буде цікавий день», – сказав він з типово британським применшенням.

Тепер візьміть це почуття зради, місцевої ідентичності і вірності; візьміть наболіле питання, яке ніяк не зникає, поляризацію «ми і вони» – і усе це множте на тисячу. Візьміть почуття жаху перед «іншими», у даному випадку язичницьким світом, який удруковувався в душі цілих поколінь не десятиліттями і навіть не кількома століттями, а одним-двома тисячоліття. Візьміть оповідання не про той дивний день, коли ми ледь не виграли Кубок, і той жахливий момент, коли безсовісний суддя не зарахував заслужене пенальті, але оповідання про гоніння і погроми, вигнання і ганьбу, злих чужоземних правителів, що мучать місцевих героїв, про розпусту за закритими дверима в язичницьких храмах, про оргії, про скривавлених і мертвих немовлят. Візьміть пісні не про ту чи цю футбольну команду, а про Бога-Творця, Який ставить язичницьких богів на місце; пісні плачу про осоромлення Ізраїлю чужоземцями; пісні радісної перемоги над ними; пісні про те, як ГОСПОДЬ закликає народи на гору Сіон вклонитися Собі і показати їм істинного царя…

Лише якщо усвідомити витоки цієї даної Богом вірності, що спрямовувалася Ним, усвідомити витоки жаху перед усім, що ганьбить Бога, усім, що живе за межами синагоги і Святої землі, стане зрозуміле, чому Павло побудував свою промову так, як він її побудував, і чому слухачі її відкинули, та ще відкинули з обуренням. Звичайно, Павлу довелося розповісти їм про Ананію, причому зробивши упор на його глибокому єврейському благочесті. Звичайно, він назвав Бога: «Бог отців наших». Звичайно, він назвав Ісуса «Праведником» (євр. «цадик») – титул, повний значущості для благочестивого юдея. Звичайно, він описав своє повернення в Єрусалим і перебування в Храмі. Він зовсім не вважає єрусалимський Храм блюзнірською нісенітницею. Він там молився, і саме там з ним знову говорив Ісус. І коли Господь попередив його про ті події, які незабаром і сталися, Павло заперечував (на тій основі, що місцеві жителі знали про його участь у страті Степана). Так, Павло не міг не сказати усього цього.

Зрозуміла і реакція натовпу. От вона: «Пошлю Я далеко тебе, до поган» – вони чули це власними вухами, з вуст самого Павла. Які докази ще потрібні? Він саме той, ким вони його вважали. Він той, хто завіряв язичників, що їм можна залишатися язичниками. (О, якби вони могли прочитати 1 Послання до Коринтян або 1 Послання до Солунян очима Павловими: як тяжкі спроби привести колишніх язичників до юдейського образу думки і поведінки!) І він учив євреїв по всьому білому світу жити як язичники: іншими словами, трапезувати з будь-якою людиною, яка розділяє віру в християнського кощунного «Месію» Ісуса (от вже хто був баламутом з баламутів). І невже Павло вважає, що подібним виступом він себе захистив? Анітрохи! Вони йому покажуть! Він винен і винен як язичники, чиїм другом він став, винен як сам гріх. Якщо ми закриємо вуха від криків натовпу і закриємося від пороху, який він кидає в наші очі, можна поставити питання: невже це все було неминуче? Невже блудний син, повернувшись, не міг не зіткнутися з презирством старшого брата? І чи було неминучим взаємне відкидання? Сам Павло відповів би, що, так, неминуче, але ця трагедія не остаточна. У Посланні до Римлян, написаному за кілька тижнів до цих подій, він свідчить юдейським побратимам по вірі, що вони «мають ревність про Бога, але не за розумом» (Рим. 10:2). За його словами, вони не розуміють «праведности Божої», тобто Божого промислу у світі і їх власній історії, і передусім Ісусі, і прагнуть «поставити власну праведність» (тобто статус «праведних», статус народу, якому Бог скаже: «Ти Мій улюблений народ, у тобі Моє благовоління»). Це нагадує відому пастку для мавпочок в Африці: мисливці залишають велику пляшку з ароматним горіхом усередині, на ранок приходять – з пляшкою сидить мавпочка. Відчуваючи аромат горіха, вона засовує руку в пляшку, а витягнути її не може: шийка занадто вузька, щоб пропустити руку затиснуту в кулак. Потрібно кулак розтиснути і горіх залишити в спокої, але цього мавпочка не робить; втекти ж з важкою пляшкою вона теж не може. Так і юдеї: не можуть розстатися зі своїм «горіхом», не помічаючи, що Бог пропонує їм усе, що вони мали, і ще багато що понад це: виконання заповіту, остаточне і справжнє «повернення з полону», описане в Книзі Повторення Закону (роз. 30), дар Закону не просто як книги, яку потрібно вивчати, але як саме биття їх сердець, і передусім Месію. Месія – мета, завершення і вінець усього. З ним досягає кульмінації довга і важка історія народу Божого. Він бере на Себе увесь гнів, увесь страх, увесь біль віків і знімає їх з усіх, окрім тих, хто настільки зрісся з цим гнівом, що не може уявити себе без нього. Про це Павло пише в Рим. 10:1-11. О, якби вони тільки увірували в Месію, Який є Господь усіх, рівно юдеїв і язичників, вони б набули справжнього виконання усіх своїх національних і заснованих на Законі сподівань і надій! Але вони не хочуть. Сказав Бог через Ісаю: «Я ввесь день простягав Свої руки до люду запеклого» (Рим. 10:21; цит. Іс. 65:2). Дочитавши до цього місця в Діях, ми починаємо розуміти Павлову цитату.

Проте це ще не кінець. Можливо, Павло ще сподівався, – він завжди сподівався на більше, ніж стане чекати більшість людей – що спрацює і щось на кшталт Рим. 11. Там він писав: «Через те, що я апостол поганів, я хвалю свою службу, може як викличу заздрість у своїх за тілом, і спасу декого з них» (Рим. 11:14-15). «Заздрість», про яку тут сказано, проявилася в Єрусалимі в досить негативному сенсі: натовп прийшов у лють при одній згадці про язичницьку місію. Але допустимо… допустимо… допустимо, що вони на хвилину замислилися б, що язичники тим самим беруть участь в їх обіцяннях, їх патріархах, їх заповітах і їх Месії, не могли б вони, подібно до старшого брата з Ісусової притчі, «заревнувати» і в позитивному сенсі: час зупинитися, посміхнутися, зрадіти – і увійти до дому?

Лише така надія може пояснити відчайдушну спробу Павла проповідати натовпу і те, що він звів нанівець усі свої благочестиві дипломатичні хитрощі однією згадкою про язичників. І лише така надія може підтримувати церкву, коли вона читає Дії і Послання до Римлян і намагається осмислити ситуацію, де стільки отрути виливається в обох напрямах. На жаль, коли церква, соромлячись цієї традиції, вважає Павла одним з винуватців її (погоджуючись із звинуваченнями натовпу у фатальний день), вона позбавляє себе якнайглибшого мислителя, який здатен допомогти нам почати наново і цього разу бути почутими.

Попередній запис

Дії 21:15-26 – 21:27-36

Дії 21:15-26 – Захищаючись від неминучого «А після оцих днів приготувались ми, та до Єрусалиму вирушили. А з нами пішли ... Читати далі

Наступний запис

Дії 22:23-30 – 23:1-11

Дії 22:23-30 – Римське громадянство знадобилося «І як вони верещали, і одежу шпурляли, і кидали порох у повітря, то звелів ... Читати далі