Дії 20:28-38 – 21:1-14

Дії 20:28-38 – Пильнуйте себе та всієї отари

«Пильнуйте себе та всієї отари, в якій Святий Дух вас поставив єпископами, щоб пасти Церкву Божу, яку власною кров’ю набув Він. Бо я знаю, що як я відійду, то ввійдуть між вас вовки люті, що отари щадити не будуть… Із вас самих навіть мужі постануть, що будуть казати перекручене, аби тільки учнів тягнути за собою… Тому то пильнуйте, пам’ятаючи, що я кожного з вас день і ніч безперестань навчав зо слізьми ось три роки. А тепер доручаю вас Богові та слову благодаті Його, Який має силу будувати та дати спадщину, серед усіх освячених. Ні срібла, ані золота, ні одежі чиєїсь я не побажав… Самі знаєте, що ці руки мої послужили потребам моїм та отих, хто був зо мною. Я вам усе показав, що, працюючи так, треба поміч давати слабим, та пам’ятати слова Господа Ісуса, бо Він Сам проказав: Блаженніше давати, ніж брати! Проказавши ж оце, він навколішки впав, та й із ними всіма помолився. І знявсь між усіма плач великий, і вони припадали на Павлову шию, і його цілували… А найтяжче вони сумували з-за слова, яке він прорік, що не бачитимуть більш обличчя його. І вони провели його до корабля.»

Сьогодні вранці я отримав електронною поштою листа від незнайомої мені людини. Під час своїх досліджень вона натрапила на мою статтю двадцятип’ятирічної давнини, в якій не було проставлено посилання в цитаті. (Слова з цитати належали знаменитому тюбінгенському новозавітнику Ернсту Кеземану.) Ця людина хотіла узнати точні дані.

Теоретично це можливо. На горищі в мене зберігаються цілі поклади старих записів: потрібні матеріали перекочували зі мною через дев’ять переїздів з дому в дім, п’ять змін місця роботи, і ще двічі я поміняв континент. Але я гадки не маю, в якій вони коробці, а з’ясовувати немає часу. Перечитувати ж усього Кеземана в пошуках потрібної (і досить звичайної) фрази – шукати голку в стозі сіна. Тому прошу вибачення, але точному посиланню доведеться почекати.

Цілком можливо, що десь в єгипетських пісках або запасниках забутого сирійського монастиря зберігається древній шматок пергамену з фрагментом якогось Євангелія, збірки висловів або просто розрізнених записок, які відповіли б на питання, що виникає у зв’язку з в. 35. Лука пише (власне, у нього це слова Павла), що Ісус сказав: «Блаженніше давати, ніж брати!». Ми не розуміємо: де ж таке в Марка, Луки чи Івана? А в канонічних Євангеліях цього і зовсім немає. Відсутні ці слова і у відомих нам апокрифічних текстах (на кшталт Євангелія від Хоми). Правда, схожі речі звучать у Мт. 10:8 («дармо дістали, дармо й давайте»). За двісті років до Різдва Христового один єврейський мудрець також написав: «Нехай не буде рука твоя розпростертою до прийняття і стисненою при віддачі» (Сираха 4:35). Але ми не здогадуємося, бо Лука посилання не проставив. Якщо існує рукопис, який може вказати на джерело цитати, нам він недоступний.

Як каже євангеліст Іван, світу не вмістити книг, якщо записати усе, що зробив (і мабуть, сказав) Ісус. У неканонічних текстах наводиться ряд висловлювань, незнайомих по новозавітним Євангеліям. Багато з них недостовірні (наприклад, в Євангелії від Хоми). Речення ж у Діях 20:35, схоже, дійсно належить Ісусу. Його легко уявити, скажімо, у Нагорній проповіді. Причому воно має сенс не лише як вказівка учням, але і як характеристика самого Ісуса (пор. Ів. 13:1 – «полюбивши Своїх, що на світі були, до кінця полюбив їх»; Флп. 2:6-11 – «Він, бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним, але Він умалив Самого СебеВін упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної»). І Павло говорить зокрема про це. Для нього суть благовістя полягає не в якійсь абстрактній доктрині чи теорії, не в магічній формулі, не у володінні таємним Ім’ям, яке дозволяє управляти подіями, але в тому, що «працюючи так, треба поміч давати слабим».

Тут Павло має на увазі своє рішення самому заробляти на прожиття (собі та іншим). Ніхто не зможе сказати, що він отримував гроші від свого знання Біблії чи свого красномовства. Він ніколи не зазіхав на красивий одяг або коштовності (Дії 20:33). Він вставав рано і лягав пізно. У нього був встановлений час для молитви, а вдень він важко працював з Акилою і Прискилою в магазинчику, уриваючи час то тут, то там, щоб проповідувати в училищі, відвідати хворого чи струдженого, а якщо хтось похитнеться, застерегти, спільно помолитися і поплакати (в. 31). Він віддавав, віддавав і віддавав. Правда, він ще і отримував – любов, прихильність, підтримку, дружбу; люди з готовністю відкривали перед ним двері своїх будинків, їх лиця прояснювалися побачивши його. Але він жив Євангелієм, як він його розумів – словом «благодаті Його» (в. 32), – яке не є теорія, але дорога життя. (Нічого дивного, що наприкінці його промови слухачі розплакалися при думці, що вони його більше не побачать.) До цього способу життя, до цієї звістки він закликає їх самих.

Павло – міський житель, тому і образи він зазвичай бере з міського життя, де і проходила більша частина його служіння. Він говорить про спортивну атлетику, спорудження будівель з фундаментом (яким може також погрожувати пожежа), юридичні документи і, звичайно, намети. Правда, іноді з’являються насіння і рослини, поля з урожаєм і прищеплення одного виду маслин на інших (в останньому випадку деякі тлумачі сумніваються, що він розуміє, як це робити). Але ніде у своїх посланнях він не пише про овець і пастуха. А зараз він думає саме про овець: вівці, чиїм пастирем він був стільки часу, живлячи їх, керуючи ними, піклуючись про них, захищаючи їх. «Пильнуйте себе та всієї отари» (в. 28) – одне не має виключати друге; не треба думати, що хтось може зайнятися виключно «отарою», а про власне духовне дорослішання і послух забути. Завдання нелегке! Не можна сказати, що хтось про нього мріяв. Святий Дух, Який провів Павла через половину відомої ойкумени і направляв його дивне служіння, зробив деяких старших «єпископами» (грец. episkopoi, згодом це слово означатиме єпископів у звичному нам сенсі; тут, проте, мається на увазі не якийсь один керівник, а кожен з «пресвітерів», в. 17). Нам би хотілося, щоб Лука зробив виноску, пояснив би термін детальніше, але йому не цікаво вникати в питання про церковні посади.

Завдання пастиря дуже відповідальне. Бог дав Своєму улюбленому Синові померти ганебною спокутною смертю, щоб «набути» стадо (в. 28). Мабуть, тут у Діях найбільш прямо говориться про сенс хреста і показується міра любові Божої і боргу пастирів. Пастирі мають бути невпинно на варті: у будь-який момент на їх підопічних можуть напасти хижі вовки. Без сумніву, Павло мав на увазі Дмитра з його приятелями, що затаїли на християн злість за фінансові збитки, а також жриць Артеміди, у яких впала відвідуваність храму. Напевно поблизу були ще чаклуни, які не поспішали спалювати свої чарівничі книги і прагнули помсти: нехай, мовляв, усі знають, що їх сила більша, ніж в Ісуса! Та і не вони одні: коли апостол писав Еф. 6:10-20, він зовсім не жартував.

Гірше за те, бувають і вовки в овечій шкурі (в. 30: «Із вас самих навіть мужі постануть, що будуть казати перекручене»). І тоді виходить вже протистояння не відкрите, а тонше, викликане спотворенням істини. Найбільша єресь не заперечує фундаментальних положень християнства: це було б занадто просто; уся церква негайно розпізнала б небезпеку. Вони бувають тоді, коли люди беруть якийсь один елемент (можливо, важливий, але не центральний) і зациклюються на ньому, роздувають його до неналежних пропорцій. Щось подібне сталося в Середньовіччі з теорією Чистилища (життя після смерті важливе, але не настільки!). У XX столітті такими були спроби розрахувати деталі «схоплення церкви» (друге пришестя важливе, але не настільки!). У XXI столітті…

Розміркуємо про це серйозно і упокорено, перевіримо себе: наскільки вірні ми нашому покликанню в сучасній церкві? Павло закликає нас «пильнувати» (в. 31), тобто стояти на варті, не спати. І ще: «Доручаю вас Богові та слову благодаті Його». Бог допоможе вірним. Але вони, як і учні в саду Гефсиманському, повинні не спати.

Дії 21:1-14 – Тривожні пророцтва

«А як ми розлучилися з ними й відплинули, то дорогою простою в Кос прибули, а другого дня до Родосу, а звідти в Патару. І знайшли корабля, що плив у Фінікію, увійшли та й поплинули. А коли показався нам Кіпр, ми лишили ліворуч його та й поплинули в Сирію. І пристали ми в Тирі, бо там корабель вантажа мав скласти. І, учнів знайшовши, перебули тут сім день. Вони через Духа казали Павлові, щоб до Єрусалиму не йшов. І, як дні побуту скінчилися, то ми вийшли й пішли, а всі нас проводили з дружинами й дітьми аж за місто. І, ставши навколішки, помолились на березі. І, попрощавшись один із одним, ми ввійшли в корабель, а вони повернулись додому. А ми, закінчивши від Тиру плавбу, пристали до Птолемаїди, і, братів привітавши, один день перебули в них. А назавтра в дорогу ми вибрались, і прийшли в Кесарію. І ввійшли до господи благовісника Пилипа, одного з семи, і позосталися в нього. Він мав чотири панні дочки, що пророкували. І коли ми багато днів у них зоставались, то прибув із Юдеї якийсь пророк, Агав на ім’я. І прийшов він до нас, і взяв пояса Павлового, та й зв’язав свої руки та ноги й сказав: Дух Святий так звіщає: Отак зв’яжуть в Єрусалимі юдеї того мужа, що цей пояс його, і видадуть в руки поган… Як почули ж оце, то благали ми та тамтешні Павла, щоб до Єрусалиму не йшов. А Павло відповів: Що робите ви, плачучи та серце мені розриваючи? Бо за Ім’я Господа Ісуса я готовий не тільки зв’язаним бути, а й померти в Єрусалимі! І не могли ми його вмовити, і замовкли, сказавши: Нехай діється Божая воля!»

Я був у Канаді в 1983 році, коли корейський цивільний авіалайнер, що здійснював рейс маршрутом Нью-Йорк – Сеул, був збитий радянським винищувачем-перехоплювачем. Відбулися довгі дебати щодо того, як літак опинився в повітряному просторі СРСР і чому його збили, але я зараз не збираюся когось звинувачувати. Цю історію я згадав у зв’язку з іншим: у наступні декілька днів корейські громади Монреаля і Торонто виходили на публічні акції протесту. І окрім усього іншого вони спалили радянський прапор.

Іноді можна почути, що символічні дії віджили своє. Ніби, нині інші часи та інші устої. Проте полярники як і раніше ставлять прапор своєї країни на Північному і Південному полюсі. Демонстранти як і раніше спалюють ненависні для них прапори на вулицях. Бо прапор говорить багато що про те, що ти думаєш, хто тобі друг, а хто ворог. Символічна дія з прапором відбиває твою реакцію на подію чи символізує надію на майбутнє.

Зрозуміло, я не хочу сказати, що корейці, спалюючи радянський прапор, нехай навіть на секунду думали своїми вчинками викликати падіння Радянського Союзу. (Хоча згодом з’ясувалося, що будівля старої імперії вже дала тріщину і існувати СРСР залишалося лише лічені роки.) Проте часто люди малюють символ, створюють символічний вказівник того, куди повинні (на їх думку) просуватися події. Тут, власне, проходить межа між символічними діями і магією, спробами магічно управляти реальністю (пор. протикання воскових зображень людини голками в деяких чаклунів). Такі старозавітні пророки, як Єзекіїль, Єремія і Ісая, зрозуміли б таку магію, хоча і відкинули б її. Вони сказали б, що це лише пародія на те, що дійсно може зробити лише Бог і що можна зробити в послуху Богові.

Коли ми бачимо подібні речі, скажімо, у Книзі Єзекіїля, ми називаємо їх символічними пророчими діями. Допустимо, Єзекіїль бере цеглину і оголошує: «Це Єрусалим»; що станеться з цеглиною, те станеться з містом. Ісая ходить голим і босим на знак прийдешнього полонення свого народу. Єремія розбиває горщик і каже, що це знаменує швидкий Суд Божий. І тут, у Діях, аналогічно: приходить з Єрусалиму Агав, зв’язує себе Павловим поясом і оголошує, що юдеї так вчинять з власником поясу. Звідки це? Так буває, коли під впливом Духа, що вселяє пророцтво, частинка майбутнього входить у сьогодення і стає видимою фізичною (хоча і символічною) реальністю. До речі кажучи, саме в цьому руслі (і спираючись на юдейські інстинкти) багато християн розуміли таїнства.

Звичайно, Павло не нехтував пророцтвами Агава. До слова пророчого він завжди був уважний, та і сам іноді пророкував. Більше того, він вже знав (і в Мілеті оголосив), що його чекають страждання, в’язниця і лиха. Тому йому не доводилося дивуватися, що до привітної гостинності тирських християн додалися попередження про небезпеку походу в Єрусалим. Анітрохи не бентежачись, Лука повідомляє, що ці попередження були дані в Дусі. Як він їх примиряє з Павловою упевненістю, що йти все-таки потрібно, не цілком ясно. Але іноді Дух дає людям достатньо інформації про майбутні наслідки їх дій, надаючи їм самим вирішувати, погоджуватися на них або не погоджуватися. Павла не відвернути: в Єрусалим він йде. Далі знову описуються деталі подорожі: острови, порти, зворушлива сцена на березі, коли чоловіки, жінки і діти стають на коліна і моляться разом з Павлом, взагалі нагадує урочисту процесію, тільки герой йде в неясне і небезпечне майбутнє. Як він сам каже (в. 13), він готовий не лише бути заарештованим, але навіть померти в Єрусалимі, якщо на те буде Божа воля і якщо така мученицька смерть принесе славу імені Господу Ісусу (знову – Ім’я!). Нарешті усі з ним погоджуються, і, як сказано в «Отче наш», як молився Ісус у Гефсиманії: «Нехай буде воля Твоя».

Безумовно, ця остання паралель не випадкова. Розповідаючи про подорож Павла в Єрусалим, Лука явно хоче, щоб читачі бачили: апостол частково повторює шлях самого Ісуса в єврейську столицю. Чи можна тоді застосувати до Дій фразу, яку іноді відносили до Євангелій: «розповідь про Страсті з великим вступом?» Чи можна вважати, що страждання Павла паралельні стражданням Ісуса? І чи не хоче Лука сказати таким компонуванням матеріалу, що як Ісус постраждав за Свою Благу звістку, так кожне нове покоління, кожна нова хвиля вісників Царства повинна страждати наслідуючи Його?

В якомусь сенсі так, в якомусь сенсі ні, але в основному – ні. Для Луки, як і для інших новозавітних авторів, смерть Ісуса не є передусім зразок якоїсь загальної істини, не є передусім приклад, який усі повинні повторювати. Історія не рухається по колу. Її кульмінаційний момент – смерть і воскресіння Месії, а тепер вона йде далі, у новому напрямі. Навіть якщо б Павла убили, розіпнули в Єрусалимі, не можна було б сказати: «Знову все те ж саме». Страждання, до яких закликає Ісус, не такі як у Нього самого: вони преображені унікальним характером Його власної хресної смерті. Втім, в одному місці Павло пише, що «доповнюю недостачу скорботи Христової» (Кол. 1:24; пор. 2Кор. 4; 6 і 11). Але апостоли знають, що основна перемога над ворогом вже отримана і своїми стражданнями вони залучаються до цієї великої перемоги.

В якомусь сенсі, втім, відповідь і «так». Відмітимо, проте, наступне. У даний момент оповідання Павло дійсно нагадує Ісуса, Який йде в Єрусалим (Лк. 19). Проте апостола не вбили в Єрусалимі! І загалом оповідання Луки – не про Павла, а про Євангеліє, якому Павло зараз основний благовісник (чи Лука з різних причин вважав за краще зосередитися на Павлові). Як ми побачимо далі, еквівалент смерті Ісуса в Діях не колотнеча в Єрусалимі і не передбачувана смерть Павла в Римі (про яку Лука не згадує!). Еквівалент – страждання, через яке має пройти благовістя (в особі Павла), щоб досягти аж останнього краю землі. Еквівалент хреста в Діях – корабельна аварія, яка нагадує також і про штормове море в «Одіссеї», і про Вихід, і про Книгу Йони, і про псалми плачу: теми судових процесів і морської подорожі сходяться воєдино і погрожують апостолові загибеллю, яка ледь не завадила йому з’явитися перед імператором.

До цього ще шість розділів. Але важливо вже зараз зрозуміти, куди прямує оповідання. Павло йде в Єрусалим. Євангеліє, яке він несе із собою, прямує аж до останнього краю землі.

Попередній запис

Дії 20:1-12 – 20:13-27

Дії 20:1-12 – Уздовж узбережжя і з вікна «А як заколот стих, то Павло скликав учнів, і, потішивши та попрощавшись ... Читати далі

Наступний запис

Дії 21:15-26 – 21:27-36

Дії 21:15-26 – Захищаючись від неминучого «А після оцих днів приготувались ми, та до Єрусалиму вирушили. А з нами пішли ... Читати далі